Надія - Сторінка 60

Вперше в полку пролунала ця команда й, певне, чи не вперше на всьому Мадрідському фронті. Віддання честі ще більше пов'язувало добровольців з їхнім командиром — це робилося за наказом революційних командирів; це здавалося Мануе-леві тіспо пов'язаним з усім, що сталося вночі.

Коли пройшла друга рота, повторилося те саме, і так дня кожної роти. Мануель дивився на цих людей, що проходили ъ&сл>уа*лш елр?*ял, таких самих сильних тепер, як і їхні вороги. Він відчував, що його обов'язок — захищати цих людей так само, як вони захищали іспанський народ. Проте Мануель не міг забути відкипуті назад і забрьохані багпю-кою обличчя. "Отже, тепер у тебе й голосу для нас нема?" Але ж погляди, що зустрічалися з його поглядом під час проходження кожної роти, були не байдужі й не чужі: вони були трагічно-братерські, в них іще жила минула ніч.

Замок навпроти нагадував той, біля якого Мануель слухав на фронті Тахо Хіменеса. "Ніколи не намагатися спокушати!" Тепер ішлося зовсім про інше: довелося розстріляти не ворогів, а людей, які були добровольцями, бо він відповідав перед усіма за життя кожного, хто проходив тенор повз нього. Кожна людина розплачується тим, за що вона несе відповідальність: Мануель віднині розплачуватиметься життями.

Стаючи дедалі сумнішим і суворішим, Мануель по черзі зустрічав погляди тих людей, що вклали з ним спілку крові.

Розділ шістнадцятий

Коли полк пройшов, Мануель опинився сам на порожній площі з бездомними собаками й гуркотом далекої гармати. Гартнер був у бригаді. Ніколи ще Мануель не почував себе таким самотнім.

У нього залишилися три вільних години; замок зпову нагадував йому про Хіменеса. Той тепер був десь кілометрів за десять звідси, теж на відпочинку. Мануель дав потрібні розпорядження й сів у автомобіль.

Село, де розташувалася бригада Хіменеса, лежало позад того, звідки прибув Мануель. По дорозі ще тяглися біжен-ці-селяни, і Мануель дістався до полковника крізь валки візків, віслюків та гурти худоби.

Вони вийшли вдвох; вогкість посилювала глухоту Хіменеса. Десь праворуч, досить далеко, гриміла ворожа артилерія й чути було гуркіт мадрідських гармат. Крізь ущелини Сьєрри видно було долину Сеговії.

— Гадаю, вчора я пережив найважливіший у моєму житті день,— сказав Мануель.

— Чому, синку?

Мануель розповів йому про все, що сталося. Вони мовчки рушили вперед. Зміна на обличчі Мануеля, його поголена голова, його авторитетний тон з самого початку вразили Хіменеса. Від юнака, якого він знав, залишилася тільки мокра соснова гілка в правиці.

Казали, що збоку Ескуріалу великі пожежі; низькі темні хмари чіплялися за відноги Сьєрри. Трохи далі, з боку Сеговії, горіло село; в бінокль Мануель побачив, як бігли селяни й віслюки.

— Я знав, що треба робити, і я це зробив. Я твердо вирішив служити моїй партії, мене не зупинять ніякі переживання. Я не людина докорів сумління. Справа тут в іншому. Якось ви мені сказали: "В тому, щоб бути командиром, більше благородства, ніж у тому, щоб бути індивідуумом, це важче..." Я дедалі менше індивідуум. Про музику більше не говоритимемо; минулого тижня я спав з жінкою, яку я марно кохав стільки років; і мені захотілося піти від неї... Мені не шкода всього цього, але якщо я зрікаюся цього, то задля чогось. Командувати можна тільки, щоб служити, інакше... Я беру цей розстріл на себе: це було зроблено, щоб урятувати інших, наших... Один з двох засуджених сказав мені: "Отже, тепер у тебе й голосу для нас нема?"

Мануель не розповів про те, що й справді втратив був голос. Хіменес узяв його під руку. З висоти все людське здавалося сміховинним, крім неквапливих завіс пожежі, що здіималися в небо, де повільно пропливали безформні хмари. Здавалося, що в очах богів люди — тільки їжа для вогню.

— А чого ви хочете, синку,— бути спокійним, засуджуючи до страти?

Він з любов'ю дивився на Мануеля, відчуваючи свій суперечливий і, може, прикрий досвід.

— Ви звикнете навіть до цього.

Як хворий вибирає іншого хворого, щоб поговорити з ним про смерть, так і Мануель тепер говорив про моральні трагедії з людиною, для якої вони були звичні; а втім, говорив він, головне, задля людяності відповідей, які він отримував, а не задля їхнього сенсу. Будучи комуністом, Мануель не сумнівався в обгрунтованості свого рішення; він не ставив свій вчинок під сумнів; він вважав, що такі проблеми слід було розв'язувати, або змінюючи спосіб дій (про це не могло бути й мови), або відкидаючи самі проблеми.

— Справжня боротьба починається,— сказав Хіменес,— коли борешся з часточкою самого себе... Все, що було доти, давалося надто легко. Але людиною стаєш тільки в такій боротьбі. Завжди доводиться стикатися зі світом у самому собі — хочеш чи не хочеш...

— Ви якось мені сказали: перший обов'язок командира — це бути улюбленим, не намагаючись спокушати. Бути улюбленим, не намагаючись спокушати самого себе...

У величезній ущелині між скелями видно було інший схил Сьерри; вад Мадрідом, невиразним серед сірої рівнини, повільно здіймалися темні стовпи диму. Мануель знав, що це означає. Місто зникало за димом пожеж, як військові кораблі зникають за димовою завісою боїв. Здіймаючись з численних вогнищ, яких не видно було, стовпи диму, розпадаючись, затягували сіре небо. Здавалося, що всі хмари народжуються в цьому пожежищі, яке розверталося в бік їхнього польоту, і страждання Мадріда, що лежав у цій тонкій білій смузі, серед лісів, заповнювали величезне небо. Мануель відчув, що навіть спогади про минулу ніч розвіюються разом з повільним і важким вітром, який доносив до нього запах гарива з Куатро Камінос і Гран-Віа.

Один з офіцерів Хіменеса під'їхав на автомобілі.

— Підполковника Мануеля просять до телефону. З генерального штабу.

Вони швидко повернулися, Мануель був трохи стурбований. Він зателефонував до штабу. ^— Алло! Ви мене викликали?

— Вище командування вітає вас з успішним проведеп-ням учорашньої операції.

— Радий старитися.

— Вам відомо, що колишні дезертири з народного ополчення приходять, щоб знову записатися?

— Вище командування вирішило сформувати з них бригаду. Зробити це доручається вам.

— Начальник генерального штабу вважає, що ви маєте всі потрібні якості для виконання цього важкого завдання.

— А!

— Ваша партія теж такої самої думки.

— Це також і думка генерала Міахи. Ви негайно приймете цю бригаду.

— А мій полк? Мій полк!

— Його, мабуть, увіллють до іншої дивізії.

— Я знаю в ньому кожну людину! Хто зможе...

— Генерал Міаха вважає, що ви володієте необхідними якостями для цього.

Мануель поклав трубку. На нього вже чекав Генріх. Інтернаціональна бригада готувалася до контратаки на Сего-вію, і Генріх їхав до Гвадаррами. Вони вирушили разом.

Автомобіль спускався із Сьєрри. В Мануеля склалося таке враження, ніби він хтозна-скільки був знайомий з Генріхом, бо він знав природу його командування; та коли Мануель розповідав йому про свій попередній день і розмову з Хіменесом, йому здавалося, що єдиним способом людського спілкування між генералом і ним був лише той дивний зв'язок, який завжди налагоджується між перекладачем і тим, кого він перекладає.

Генріх потупив голову; його поголена потилиця була гладенька, він над чимось замислився, і на його дбайливо поголеному обличчі з'явилася гримаса невдоволення.

— Настав зламний момент війни. Невже ти гадаєш, що людина, змінюючи світ, не змінюється сама? З того дпя, колп ти згодився командувати армією пролетаріату, ти більш не маєш права на власну душу.

— А на коньяк?

Мануель бачив, як Генріх роздавав усім п'яничкам своєї бригади пляшки коньяку із заміненими етикетками, на яких стояв напис: "Від генерала Генріха.— Хто пе працює, той не їсть".

— Своє серце тп можеш собі зберегти: це інша річ. Але ти повинен розстатися із своєю душею. Ти вже розстався із своїм довгим чубом. І з тоном свого голосу.

Слова були ті самі, що й у Хіменеса, тільки Генріх вимовляв їх куди твердіше, і його очі без вій були непорушні, як у Толе до.

— Що ви розумієте під словами "розстатися з душею"? Мануель не наважувався звертатись до генерала на "ти". Генріх дивився на сосни, що пробігали повз автомобіль

у тьмяному світлі похмурого дня.

— Всяка перемога має свої втрати,— сказав він.— І не тільки на полі бою.

Він міцно стиснув Мануелеві руку вище ліктя й сказав таким тоном, що Мануель не зрозумів, виражав він прикрість, досвід чи рішучість:

— Тепер ти більш ніколи не повинен жалкувати за втраченою в бою людиною.

Розділ сімнадцятий

Мадрід, 2 грудня

Біля самого вікна лежать два трупи. Пораненого відтяг-ли за ноги. П'ятеро бійців з гранатами в руках утримують сходи. Тридцять бійців Інтернаціональної бригади займають четвертий поверх рожевого будинку.

Великий гучномовець — з тих, що їх возять республіканці для пропаганди,— кричить у сутінках зимового ранку:

"Товариші! Товариші! Тримайте свої позиції. До вечора у фашистів не лишиться боєприпасів: сьогодні вранці колона Урібаррі підірвала тридцять два вагони.

Товариші! Товариші! Тримайте..."

Гучномовець знає, що ніхто йому не відповість, і він повторює й повторює ті самі слова.

У фашистів не залишиться боєприпасів, але поки що вони в них є: фашисти перейшли в контратаку й зайняли два нижніх поверхи.

Третій поверх — нічий. Бійці Інтернаціональної бригади займають четвертий.

— Гей, покидьки! — кричить по-французькому голос, що долинає з каміпа.— Ми вам покажемо, чи вистачить у нас набоїв, щоб вас уколошкати!

Внизу — Терсіо. Димоходи — чудові провідники звуку.

— Продажна шкура за десять франків на день! — відповідає Маренго, вклякаючи на коліна; навіть тут, у глибині кімнати, кулі пролітають на висоті ііого голови. Колись легіон був для нього романтикою. Непокірпин, упертий. Тепер він був під ним, унизу, цей іспанський легіон, який, схибнувшись на військовому марнославстві, прийшов захищати невідомо що. Минулого місяця Марепго в Західному парку йшов у багнетну атаку. Коли ж відбудеться поєдинок з воянами Терсіо? Ця намуштрована на кров зграя, що плазує, сама не знаючи перед чим, викликає в нього огиду. Бійці Інтербригади — теж легіон, і вони найбільше ненавидять легіон фашистів.

Республіканські гармати сто п'ятдесят п'ятого калібру розмірено стріляють по будинку клінічного шпиталю.

Квартира, де зараз Маренго і його товариші під кришталевий дзвін битого скла шукають кут прицілу, раніше належала зубному лікареві.