Надія - Сторінка 6

Перший снаряд — переліт — вибухнув на околиці міста. Другий — біля цегляного МУРУ; здійнявши велику хмару жовтого пороху. З кожним

1 Сорт білого вина.

пострілом незакріплепа гармата відкочувалася назад, і бійці Лопеса, вхопившись за спиці коліс голими руками, наче па гравюрах, присвячених Великій французькій революції, сяк-так ставили її на місце. Одначе один снаряд улучив у вікно й вибухнув у казармі.

— Коли ви проникнете до казарми, то не дуже лютуйте,— сказав солдат.— Адже ті хлопці у вас не стріляли. Навмисне не стріляли!

— А як розпізнати новаків?

— Зразу?.. Не знаю... Але потім... Я вам скажу: всі вони без родин...

Він хотів сказати, що фашисти, вступивши до армії, щоб зчинити заколот, ховали своїх надто елегантних дружин; вулиці довкола казарми були переповнені солдатськими дружинами, що чекали,— цими єдиними мовчазними гуртиками в натовпі.

Нараз залунали рушничні постріли, заглушивши гуркіт ваговозів: прийшло підкріплення штурмової гвардії. Один з їхніх панцерників уже стояв біля казарми. Вино й далі здригалося в склянках від гуркоту канонади. Вбігали бійці й, не випускаючи з рук рушниць, розповідали новини, як кіноактори між двома зніманнями, не скидаючи костюмів, забігають до буфету випити чарку. Але на білих кахлях підлоги лишалися сліди їхніх закривавлених підошов.

— Ще один таран!

П'ятдесят чоловік у комірцях і без комірців, але всі з рушницями за спиною, зігнувшись, наче бурлаки, несли величезну колоду, схожу на гігантську геометричну фігуру. Вона проминула вирви на проїжджій частині вулиці, шматки тиньку, уламки ґратчастої огорожі, вдарила у браму, наче у велетенський гонг, і відступила назад. І хоч казарма була переповнена димом і в ній не стихали крики й вибухи, вопа відповіла на удар за високою брамою гулом монастирського склепінпя. Троє з тих, що несли колоду, впали від пострілі" фашистів. Хайме замінив одного з них. Тієї миті, коли таран зпову рушив уперед, високий синдикаліст з густими бровами схопився обома руками за голову, ніби хотів затулити собі вуха, й упав на колоду, яка сунула перед ним, звісивши руки з одного боку колоди, а ноги — з другого. Більшість не помітили його; таран і далі повільно й важко рухався з людиною, що повисла на ньому. Для двадцятише-стирічного Хайме народний фронт означав братерство в житті й смерті. В робітничих організаціях, від яких він сподівався куди більше, ніж від тих, хто впродовж століть правив країною, Хайме здебільшого знав невідомих низових активістів, які в Іспанії уособлювали самовідданість. Штовхаючи лід пекучим сонцем і кулями фалангістів цю величезну колоду, па якій лежав їхній мертвиіі товариш, Хайме всім серцем віддавався бою. Таран знову з гуркотом ударив у браму, і на ньому загойдалося мертве тіло; двоє з тих, що стояли найближче до нього,— один з них був Рамос — зняли його й понесли. Колода ще повільніше поповзла назад. Упали ще п'ятеро. Там, де пройшов таран, між двома рядами поранених і вбитих, біліла порожня дорога.

Липневий ранок ставав спекотнішим, обличчя блищали від поту. Під глухий гуркіт гармати й удари тарана, що створювали ритм бою, на довколишніх вулицях, біля підніжжя сходів, що вели до казарми, юрмилися службовці, робітники, крамарі з рушницями на мотузках (уряд роздав рушниці без пасків), з підсумками на грудях, бо їхні ремінці були надто короткі; вони чекали штурму, не спускаючи очей з брами.

Таран зупинився, гармата замовкла, простоволосі голови й трикутні кашкети відкинулися назад; навіть фашисти перестали стріляти. Почувся пронизливий гул авіаційного мотора.

— Що це?

Всі прикипіли очима до Хайме. Товариші з його соціалістичної дружини знали, що цей червоношкірий велет з чорним чубом був інженер авіаційного заводу "Іспано". Це був старий літак іспанської армії марки "Бреге", але ж фашисти також служили в іспанській армії; літак спустився, описавши велику криву над юрбою, що застигла в мовчанні; на подвір'ї казарми вибухнули дві бомби, і, наче конфетті, розлетілись листівки, довго кружляючи в літньому небі над криками натовпу.

З протилежних вулиць угору по сходах кинулася на штурм юрма. Таран ще раз під відчайдушну стрілянипу вдарив у браму; коли він подався назад, в одному з вікон казарми заметляло простирадло: на його кінці був зав'язаний великий вузол, щоб його можна було кинути. Люди, що таранили браму, не бачили цього простирадла, вони розбіглися й одним ударом колоди виламали браму, яку фашисти тільки-но прочинили.

Подвір'я казарми було зовсім пустельне.

За цією пусткою в будинку із зачиненими вікнами й дверима чекали ті, що здавалися.

Спочатку вийшли солдати, махаючи профспілковими квитками; багато хто з них був з оголеним тулубом. Один з тих, що йшли в першому ряді, похитувався; поки юрма засипала його запитаннями, він став карачки й напився із струмка. Потім — офіцери з піднятими вгору руками. Одні були байдужі або силкувалися видатись байдужими — хто насунув на обличчя кашкета, хто всміхався, ніби це був лише веселий жарт; інші підняли руки тільки до рівня пліч, і тому здавалося, буцімто вони йдуть обійматися з бійцями ополчення.

Над ними відчинилася остання віконниця одного із середніх вікон, пошкодженого гарматним снарядом; з вікна вибіг на залишок балкона юнак, що голосно реготав, він був з трьома рушницями за спиною й двома в лівій руці, які тягнув за цівки, наче собак на повідку. Хлопець пожбурив рушниці на вулицю н крикнув: "Salud!"

Солдатські дружини, бійці ополчення, що орудували тараном, цивільні гвардійці кинулися до казарми. Жінки бігали по склепистих коридорах, що були дивовижно тихі після того, як замовкла канонада, й кликали своїх чоловіків. Хайме і його товариші з рушницями навпереваги проникли на другий поверх. Інші бійці зайшли крізь пробоїну в стіні; під конвоєм цивільних у білих комірцях, з підсумками поверх формених піджаків, з рушницями на приціл, ішли офіцери.

Пробоїна була, мабуть, велика, і бійців ополчення найшло чимало. Знадвору долинуло оглушливе "ура", від якого затремтіли стіни. Хайме поглянув у вікно: тисяча оголених рук із стиснутими кулаками водночас піднялася вгору, як на уроці гімнастики. Почалася роздача захопленої зброї.

Мур, під яким лежали рушниці найновішого зразка й парадні шаблі, затуляв від юрми велике подвір'я, яке бачив Хайме. В глибині подвір'я стояв склад велосипедів. Поки бійці ополчення воювали, хтось пограбував цей склад, і тепер на подвір'ї валялися величезні клапті обгорткового паперу, керма та колеса. Хайме спав на думку синдикаліст, що був повис на колоді.

В першій залі сидів офіцер, підперши рукою голову, над калюжею власної крові, яка й досі цебеніла на стіл. Двоє інших лежали на підлозі, біля руки кожного з них валявся револьвер.

У другій, досить темній залі лежали солдати; вони кричали: "Salud! Не, salud!", але не ворушилися, вони була вв'язані. Фашисти підозрювали їх у вірності республіці або в співчутті робітничому рухові. З радості вони стукали підборами по підлозі, незважаючи на мотузки. Хайме й бійці ополчення кипулись їх обіймати й розв'язувати.

— І внизу є товариші,— сказав один із солдатів.

Хайме з товаришами спустився внутрішніми сходами до ще темнішої кімнати, де вони підбігли до міцно зв'язаних товаришів і стали їх обіймати; цих напередодні розстріляли.

Розділ четвертий

21 липня

— Добрий вечір,— сказав Шейд чорному котові, який недовірливо дивився на нього. Шейд підвівся з-за столу кав'ярні "Гранха" й простяг руку — кіт зник у натовпі й темряві.— Тепер, після революції, коти теж вільні, але я їм

i далі не до вподоби; я так і залишився пригнічений.

— Сядь же, друзяко,— мовив Лопес.— Коти — мерзенні тварюки, вони, либонь, фашисти. Собаки й коні — бевзі: ніякої скульптури з них не витягнеш. Єдина живність, що є другом людині,— піренейський орел. Коли я захоплювався хижаками, я мав піренейського орла; цей птах харчується тільки зміями. Змії коштують дорого, а що я не міг щодня цупити змій у зоологічному саду, то купував дешево м'ясо

ii нарізав його вузенькими смужками. Я махав ними перед дзьобом орла, і він — з люб'язності — вдавав, що дав себе одурити, й жадібно їх пожирав.

"Говорить Барселона,— озвався гучномовець.— Гармати, захоплені народом, установлено навпроти Капітаиії, де сховалися ватажки заколотників".

Позираючи на вулицю Алькала й накидаючи замітки для своєї завтрашньої статті, Шейд подумав, що скульптор зі своїм бурбонським носом, незважаючи на відвислу губу й настовбурчений чуб, схожий на Вашінгтона, а ще дужче — на папугу ара, тим більше що цієї миті Лопес махав руками, наче крилами.

— На сцену! — кричав він.— Знімають!

Залитий яскравим сяйвом електричних ліхтарів, виряджений у всі костюми революції, Мадрід нагадував величезний нічний знімальний майданчик.

Лопес заспокоївся: бійці ополчення підходили потиснути йому руку. Артисти, ці завсідники кав'ярні "Гранха", цінували його не стільки за те, що напередодні він стріляв з гармати по казармі Ла-Монтанья, наче художник XV століття, не стільки навіть за його талант, скільки за відповідь аташе посольства, що якось попрохав його зробити бюст герцогині Альба. "Гаразд, але за умови, що вона позуватиме мені, як гі-по-по-там". Сказав він це цілком серйозно: Лопес, який постійно пропадав у зоологічному саду й знав тварин ліпше, ніж святий Франціск, твердив, що гіпопотам виходить, коли йому свиснуть, стоїть зовсім нерухомо й іде собі геть, коли він стає не потрібен. А втім, нерозважливій герцогині пощастило: Лопес працював у діориті, і його модель наслухавшись багатогодинного ковальського стукотіння, пересвідчувалася, що робота по вирізьбленпю бюста просунулася всього на сім міліметрів.

Проходили солдати без курток, їм услід летіли слова вітання, за ними бігли діти... Це були солдати, що покинули своїх фашистських офіцерів у Алькала-де-Енаресі і перейшли на бік народу.

— Подивись на цих дітей,— мовив Шейд.— Вони не тямлять себе від гордості. Ось що мені тут подобається: люди стали як діти. Те, що мені припадає до вподоби, завжди так чи інакше схоже на дітей. Ти дивишся на чоловіка, бачиш у ньому дитину, і це полонить твою душу. А якщо це жінка, то, звісно, тобі каюк. Поглянь на них, сьогодні вони ні з чим ие криються: тут бійці ополчення тиняються без діла, длубаючись у зубах, а там, під Сьєррою, вони гинуть — і це одне іі те саме...