Надія - Сторінка 8

- Андре Мальро -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Прийшли всі злидарі Мадріда, але зауваж — пе те, щоб кинулися, зовсім ні, вони сходилися навіть дуже повільно (либонь, не повірили). Тепер вони повертаються зі своїми перинами, годинниковими ланцюжками, швацькими машинками... Це ніч бідняків...

Шейд мав п'ятдесят років. Після довгих митарств (убогості в Америці, тривалої недуги й смерті коханої жінки) то-

1 Луїс Компапіс (1883—1940) — адвокат і політик, що до пародиого повстання в Каталонії 1934 р. був головою каталонського парламенту.

йор він надавав значення лише тому, що називав ідіотизмом або звірством, цебто основному в житті: болю, любові, приниженню, невинності. По вулиці спускалися гуртики людей, штовхаючи поперед себе ручні візки, звідки стирчали ніжки стільців; слідом за ними йшли інші з настінними годинниками: і думка про мадрідські ломбарди, відчинені вночі для всіх бідняків, про цю юрму, що несе в злиденні квартали повернуті їй застави, вперше допомогла зрозуміти Шейду, що революція може означати для людеіі.

Назустріч фашистським машинам з кулеметами, що летіли по темних вулицях, мчали реквізовані автомобілі республіканців, а над ними — невмовчпе "Баїисі", що лунало то тихіше, то гучніше, то виразно, то перозбірливо, воно пов'язувало піч і людей у братерському єднанні, що здавалося ще суворішим через майбутній бій: фашисти наближалися до Сьсрри.

II

Розділ перший

Початок серпня

Добровольці інтернаціональної ескадрильї, які заповнили бар,— за винятком тих, хто був у комбінезоні із застібкою-блискавкою, що став формою бійців народного ополчення,— з розстебнутим комірцем, під гарячим сонцем іспанського серпня здавалися курортниками, які тільки-но повернулися з морського узбережжя. Поки що в бій ходили тільки льотчики пасажирських літаків, кулеметники, що раніше билися в Китаї або в Марокко, всі інші — а добровольці прибували щодня — ще чекали свого випробування.

Посеред колишнього мадрідського цивільного аеродрому виблискував алюмінієвою обшивкою тримоторний "юнкере", захоплений республіканцями (його льотчик, повіривши переданому по радіо із Севільї повідомленню про взяття Мадріда, приземлився).

Щонайменше двадцять сигарет спалахнули водночас. Ка-муччіні, секретар ескадрильї, сказав: — У "В" на дві години з чвертю...

Це означало, що у важкого бомбардувальника "В" є пального на дві години з чвертю; отож усі — і Леклерк, який сидів ио-мавпячому на стойці, і оті із суворим виглядом чоловіки, що обговорювали можливі вдосконалення кулемета,— добре знали, що відтоді, як літак з їхніми товаришами вилетів у бік Сьєрри, минуло дві години п'ять хвилин.

У барі дим від сигарет уже не здіймався довгими спіралями, а клубочпвся цілими хмарками. Всі дивилися крізь кольорові шибки вікон на гребінь пагорбів.

Сьогодні або завтра — але дуже скоро — вперше один з літаків не повернеться. Кожен знав, що його смерть для товаришів, які чекають, буде тільки димом нервово викурених сигарет, у якому б'ється надія, наче людина, що задихається.

Польський, на прізвисько Поль, і Реймон Гарде вийшли з бару, не зводячи очей з пагорбів.

— Командир полетів у "В".

— Ти певен?

— Не корч із себе дурника! Ти ж бачив, як він вилітав.

Усі із співчуттям думали про свого командира: він був у літаку.

— Вже збігло дві години десять хвилин.

— Постривай! Твій годинник поспішає: він вилетів о першій, отже, минуло лише дві години п'ять хвилин.

— Та ні, Реймоне, не заперечуй, кажу ж тобі — десять. Поглянь, ось там, угорі, Скалі висить на телефоні.

— Хто він, цей Скалі? Італієць?

— Здається, так.

— Його можна сплутати з іспанцем, подивись па нього. Обличчя Скалі, схоже на обличчя мулата, і справді було

типове для жителів західного узбережжя Середземного моря.

— Поглянь, як він шаленіє!

— Кепські справи, зовсім кепські... Кажу ж тобі...

І, ніби обидва вони остерігалися смерті, розмовляли пів-голосом.

Міністерство авіації щойно повідомило Скалі, що сім "фі-атів" вивели з ладу два іспанські "винищувачі й два бомбардувальники інтернаціональної ескадрильї. Один бомбардувальник упав на території республіканців, а другий, підбитий, намагався повернутись. Скалі з розкуйовджепим чубом притьмом кинувся до Сембрано.

Маньєн командував інтернаціональною ескадрильєю, Сем-брапо був начальник цивільного аеродрому й командував пасажирськими літаками, переобладнаними на військові; віп скидався на молодого й доброго Вольтера. При підтримці старих військових літаків мадрідського аеродрому дев'ять нових "дугласів", закуплених іспанським урядом, що літали па повітряних лініях країни, могли в крайньому разі вступити в бій з італійськими військовими літаками. Тимчасово...

Питу гамір "ислікапів" 1 затих, але іте чути було ні гудіння мотора, ні сирени. Проте "пелікани", піднісши із гору рукп, щось показували один одному; па рівні одного з пагорбів з'явився бомбардувальник, обидва його мотори не працювали. Над жовтим полем, якому спекотпий полудень надавав вигляду мавританської пустелі, беззвучно ковзала кабіна літака, повна живих чи мертвих товаришів.

— На пагорб! — мовив Сембрано.

— Даррас — пілот пасажирської авіації,— відповів Скалі, піднісши вказівний палець собі до носа.

— На пагорб,— повторив Сембрано,— па пагорб... Літак раптом перестрибнув пагорб, як кінь перестрибує

перепону. Він почав кружляти над аеродромом. Унизу в склянках не дзенькнула жодна крижинка; всі прислухалися, чи не залунають крики.

— Перекинеться,— озвався Скалі.— Звісно, шин у нього вже нема...

Він махав своїми куцими руками, ніби хотів допомогти літакові. А тон торкнувся землі, перехилився, зачепив крилом землю й загальмував, не перекинувшись. "Пелікани" з криком бігали довкола зачиненої кабіни.

Поль із карамелькою, що застрягла йому в горлі, дивився на непорушні дверцята літака. В кабіні було вісім товаришів. Гарде, якому на чоло спало пасмо волосся, марно щосили смикав за ручку, і всі погляди прикипіли до цієї ошалілої руки, що накинулася на дверці, які, либонь, заклинилися в пазах. Нарешті вонп піднялися до половини: з'явилися ноги, потім штани закривавленого комбінезона. Той, що сидів у кабіні, рухався дуже повільно, отже він був поранений. Побачивши цю кров, поки що невідомо чию, ці ноги, які насилу рухалися, в кабіні, повній товаришів, Поль, давлячись своєю карамелькою, подумав: тепер вони всім своїм єством осягають, що таке солідарність.

Пілот поволі висував з кабіни ногу, з якої капали яскраво-червоні під сліпучим сонцем краплі крові. Нарешті з'явилося багрове обличчя виноградаря з берегів Луари в капелюсі садівника, що правив йому за талісман.

— Привів усе ж таки свою тарадайку! — розчулено крикнув Сембрано.

— А що з Маньєном? — спитав Скалі.

— Нічого,— відповів Даррас, намагаючися спертися на краї дверцят, щоб спуститись на землю.

1 Так називали республіканських льотчиків.

Сембрако кинувся до нього й обняв його, їхні капелюхи звалилися. Даррас був сивісінький. "Пелікани" нервово хихикали.

Тільки-но Дарраса спустили, на землю зістрибнув Мапьєн. Він був у льотному комбінезоні, його обвислі вуса посивілого блондина, шолом і окуляри в черепаховій оправі надавали йому вигляду здивованого вікінга.

— А що з "Б"? — крикнув він Скалі.

— На нашій території. Пошкоджений. Але льотчики тільки легко поранені.

— Ти займись цими пораненими. Я біжу до телефону рапортувати.

Ті, хто не був поранений, зістрибнувши на землю, метушилися серед своїх товаришів, хотіли знову піднятися до кабіни допомогти іншим. Гарде й Поль уже були в літаку.

В кабіні серед червоних плям і кривавих слідів лежав хлопчак. Його звали Гаус, "капітан Гаус"; йому ще не видали комбінезона. Він був кулеметник, і під час цього його першого польоту ноги йому прошили п'ять куль. Він розмовляв тільки по-англійському — і, може, ще давніми мовами, бо із закривавленої кишені його синьої в червону смужку куртки стирчав томик Платона в оригіналі, що його вія вранці поцупив у Скалі, який потім кричав мов навіжений. Бомбардир з двома кулями в стегні чекав, прихилившись до сидіння спостерігача. Матрос родом з Бретані, що був бомбардиром іще на Марокканській війні, він, зціппвшп зуби, тримався мужньо, і, незважаючи на рани, з його обличчя не сходив привітний вираз, коли Гарде повільно витягав його з кабіни.

— Зачекайте, товариші! — заклопотано крикнув Поль, вибалушивши очі.— Я піду по ноші. Інакше діла не буде, ми його замучимо.

Спершись на плече свого товариша Серюзьє, прозваного через його постійне шаленство "летючим навіженцем", Лек-лерк, худа мавпа в комбінезоні, але в сірому капелюсі, заторохтів, махаючи руками:

— Потерпи, мій друже, поки тебе витягнуть. Щоб розважити тебе, я розповім тобі одну історію. Це було мое остапиє зіткнення зі шпигами. Сталося це через мого приятеля. До нього весь час прискіпувався швейцар, негідник такий, панський попихач! Він завжди плазував перед дуками й усіляко ображав злидарів. До мого приятеля він прискіпався за те, що той, мовляв, не називає свого імені, коли повертається вночі. Ну, думаю, постривай. О другій годині ночі я випрягаю самотню шкапу, веду її в під'їзд і замогильпим го-

/і0

лосом кричу: "Кінь". Потім самі розумісте, накивав п'ятами...

Бомбардир подивився па Леклерка й Сєглозьє, навіть не стенувши плечима, окинув згори царствсним поглядом "пеліканів" і наказав:

— Принесіть мені "Юманіте".

І він мовчав, поки його не поклали на ноші.

Розділ другий

Над кряжем Сьєрри з'явився круглий димок. Застрибали склянки, задзвеніли чайні ложечки за мить до оглушливого вибуху: наприкінці вулиці впав перший снаряд. Відтак па стіл посипалася черепиця, покотилися склянки, почулося тупотіння ніг: мабуть, другий снаряд упав посередині вулиці. Озброєні селяни кинулись до кав'ярні, розмовляли вони швидко, але очі їхні були насторожені.

Від третього снаряда (за десять метрів) вилетіли шибки з великих вікон, і уламки посипалися на обличчя оперезаних патронташами чоловіків, що застигли під стінами.

Один уламок урізався в забризкану кіноафішу.

Пролунав ще один вибух. А за ним — ще один, набагато далі, цього разу ліворуч; тепер у селі не стихали крики... Мануель тримав у руці горіх. Стиснувши його двома пальцями, він підняв руку. Знову вибухнув снаряд, трохи ближче.

— Дякую,— сказав Мануель, показуючи розколотий горіх (він роздавив його пальцями).

— Що ж це таке? — спитав один селянин пошепки, щоб не накликати снарядів.— Що робитимемо?

Ніхто не відповів.