Надія - Сторінка 7

В Америці уявляють собі революцію як вибух гніву. А тут над усім горує добродушність.

— Не тільки добродушність.

Лопес був велемовний лише тоді, коли говорив про мистецтво. Він не знайшов потрібних слів і тільки сказав:

— Послухай І

По вулиці в обох напрямах шалено мчали автомашини, обписані великими білими абревіатурами робітничих профспілок або першими літерами бойового гасла "Єдність, брати пролетарі"; робітники, що сиділи в них, на знак вітання підносили вгору кулаки й кричали "salud". І здавалося, цей крик об'єднував, наче неумовчний братерських хор, усю юрму, що тріумфувала. Шейд заплющив очі.

— Кожна людина повинна коли-небудь знайти свою лірику,— сказав він.

— Герніко каже, що найбільша сила революції — це народ.

— Гарсіа також так каже. Всі так кажуть. Але Герніко мені остогид, мені остогидли християни. Веди далі.

Шейд скидався на бретонського священика, отож Лопес вважав це головною причиною його антиклерикалізму.

— Та все ж таки це правда, друзяко! Візьми мене, чого я добиваюсь уже п'ятнадцять років? Відродження мистецтва. Гаразд. Тут усе готово. Навпроти мур, вони, всі ці нікчеми, миготять по ньому тінями й не помічають його. Тут, у нас, великі художники валяються на вулицях; я знайшов одного такого на горищі Ескуріалу — він там спав. їм треба дати стіни. Коли стає потрібною стіна, то вона завжди знаходиться: брудна, пофарбована вохрою або сієиою. Ти її білиш і віддаєш художникові.

Шейд курив череп'яну люльку з величчю індіанського вождя й уважно слухав: він знав, що тепер Лопес говорить

серйозно. Божевільний наслідує митця, а митець скидається на божевільного. Шейд остерігався крайніх теорій про мистецтво, які зароджуються під час революції, але він знав творчість мексіканських художників і величезні несамовиті фрески Лоиеса, що їжилися пазурами й рогами, в яких справді відчувався бунтар.

Два автобуси з бійцями ополчення, над якими стирчали цівки рушниць, вирушили до Толедо. Там заколот ще не було придушено.

— Міг даємо художникам стіни, мій любий, голі стіни: ну ж бо, малюйте! Ті, хто проходитиме повз них, потребують вашого слова. Не можна творити мистецтво для мас, коли нема чого їм сказати, але ми боремося разом з ними, ми хочемо разом з ппми створити нове життя, і нам треба все сказати одні одним. Собори боролися за всіх, разом з усіма проти сатани, в якого, до речі, морда Франко. Ми...

— Мене нудить від соборів. Тут, на цій вулиці, куди більше братерства, ніж у будь-якому соборі в тому таборі. Розповідай далі.

— Мистецтво — не проблема сюжету. Нема великого революційного мистецтва. Чому? Та тому, що ми весь час сперечаємося про директиви, замість того щоб говорити про призначення мистецтва. Отож треба сказати митцям: ви маєте потребу щось сказати бійцям? (Комусь конкретно, а не такій абстракції, як маса). Ні? Що ж, тоді займіться чимось іншим. Так? Тоді ось вам стіна. Стіна, любий мій, і тільки. Щодня повз неї проходитимуть дві тисячі людей. Ви їх знаєте. Ви хочете з ними говорити. Тож улаштовуйтесь. Ви маєте змогу скористатися з нагоди. Чудово. Ми не створимо шедеврів, це не робиться на замовлення, але ми створимо свій стиль.

Іспанські палаци банків та страхових компаній там, угорі, в сутіні, і, трохи нижче, колоніальна пишнота міністерств поринали в ніч і в минуле разом з розкішними катафалками, люстрами клубів, канделябрами й прапорами галер, що непорушно повисли на подвір'я морського міністерства цієї задушливої ночі.

Якийсь дідуган виходив з кав'ярні; він почув слова Ло-песа й поклав йому руку на плече:

— Я напишу картину — старий помирає, а молодий умивається. Бевзь, що вмивається,— спортсмен, хвацький, одне слово, фашист...

Лопес підвів голову: перед ним стояв відомий іспанський художник. Лопесові спало на думку: "А може, він ще й комуніст?"

— Кажу, фашист. А старий, що помирає,— це стара Іспанія. Любий Лопес, я вас вітаю.

2 5—425

33

Він пішов, накульгуючи; довколишню ніч наповнювали радісні крики: штурмова гвардія, яка розбила заколотників у Алькала-де-Енаресі, поверталася до Мадріда. На тротуарах, за столами кав'ярні здійнялися вгору всі кулаки. Гвардійці теж проходили з піднятими кулаками.

— Неможливо,— вів далі Лопес, запалившись,— щоб люди, які мають бажання говорити, і люди, які мають бажаиня слухати, не створили свого стилю. Хай тільки їм дадуть спокій і якпайшвидше дадуть їм аерографи, пістолети для фарбування стін, усю сучасну техніку, а потім кераміку, і тоді ми побачимо.

— В твоєму проекті,— замислено мовив Шейд, підтягуючи кінці своєї краватки-метелика,— добре те, що ти йолоп. А я люблю тільки йолопів. Це колись називали простодушністю. В усіх людей надто великими поставали голови, і вони не знають, що з ними робити. Всі вони такі самі йолопи, як і ми з тобою...

У пронизливий скрегіт машин, що перемикали швидкість, у людський гамір і тупотіння ніг на вулиці вривалися звуки "Інтернаціоналу". Повз кав'ярню пройшла жінка, притискаючи до грудей швацьку машинку, наче хвору тварину.

Шейд сидів нерухомо, підтримуючи рукою чубук люльки. Він лише легенько ударом пальця збив назад м'який капелюх з вузькими загнутими вгору крисами. Якийсь офіцер з мідяною зіркою на синьому комбінезоні, проходячи, потиснув руку Лопесові.

— Як справи на Сьєррі? — спитав Лопес.

— Не пройдуть. Бійці ополчення весь час підходять.

— Чудово,— кинув Лопес услід офіцерові, що віддалявся.— Настане день, коли цей стиль запанує в усій Іспанії, як колись запанували собори в Європі, як нині панує стиль революційного стінопису в Мексіці.

— Еге ж. Але за умови, що ти не набридатимеш мені своїми соборами.

Всі автомобілі міста, реквізовані ії передані на службу війні, під гучні вітання щодуху мчали вулицями. На терасі кав'ярні з рук у руки ходили фотографії, зняті в казармі Ла-Монтанья фотокореспондентами колишніх фашистських газет, націоналізованих сьогодні вранці; бійці ополчення впізнавали себе на них. Шейд обмірковував, чому він присвятить цього вечора свою статтю — проектові Лопеса, мальовничим сценам у кав'ярні "Гранха" чи надії, яка сповнювала вулиці. Мабуть, усьому цьому разом. (Позад нього розмахувала руками одна його землячка; в неї па грудях був американський прапорець завбільшки з сорок сантиметрів; йому пояснили, що вона глухоніма). Чи народиться новий стиль

з розмальованих мурів, з людей, що проходитимуть погл пп тих самих людей, які зараз проходять повз пього, прип,-ломіпекі тіародпим святом свободи? їх єднала зі своїми митцями внутрішня спільпість, яка колись була християнством, а тепер була революцією: вопи вибрали те саме життя, ту саму смерть. І все ж таки...

— Так це просто твоя фантазія чи щось реальне, що повинен організувати ти, чи Асоціація революційних митців, чи міністерство, чи товариство орлів і гіпопотамів, чи ще хтось? — спитав Шейд.

Люди проходили з вузликами білизни, зі згорнутими простирадлами, що їх вони з гідністю стискали під пахвою, наче адвокатські портфелі; якийсь крамар ніс яскраво-червону перину, так само міцно пригортаючи її до грудей, як та жінка, що недавно пройшла тут, пригортала швацьку машинку; інші несли на голові перекинуті крісла.

— Побачимо,— відповів Лопес.— У всякому разі, зараз я зайнятий іншим: мій підрозділ народного ополчення вирушає на Сьєрру. Але ти будь спокійний, це станеться!

Шейд подув, розганяючи дим своєї люльки:

— Якби ти знав, любий друже Лопес, як мені остогидли люди!

— Зараз не зовсім слушний момент для цього...

— Не забувай, що позавчора я побував у Бургосі... І там, на жаль, було так само. Так само... Убогі сіромахи браталися з військами...

— А тут, друзяко, війська братаються з убогими сіромахами.

— А в ресторанах великих готелів справжні графині пили із селянами-монархістами в беретах і ковдрах через плече...

— І селяни йшли помирати за графинь, а графиням і на думку не спадало померти за селян; передусім будь точним.

— І вони плювалися, коли чули слово "республіка" або "профспілка", жалюгідні телепні... Я бачив одного священика з рушницею; він був певен, що боронить свою віру; а в іншому кварталі — сліпого. Він мав на очах нову пов'язку. А на цій пов'язці написали фіолетовим чорнилом: "Хай живе цар Христос!" К Либонь, і цей вважав себе добровольцем.

— Але ж він був сліпий!

Знову, як завжди, коли гучномовець голосом черевомовця кричав: "Увага!" — довкола западала тиша.

"Говорить Барселона. Зараз ви почуєте виступ генерала Годеда".

1 Фашистське гасло на честь генерала Франко.

2*

35

Всі знали, що генерал Годед керівник барселонських фашистів і командував заколотними військами. Здавалося, тиша розлилася до самісіньких околиць Мадріда.

"Говорить генерал Годед,— озвався втомлений, байдужий, але сповнений гідності голос.— Я звертаюся до іспанського народу, щоб заявити, що доля обернулася проти мене, я в полоні. Я кажу це для того, щоб усі ті, хто не хоче вести далі боротьбу, вважали себе вільними від будь-яких зобов'язань стосовно мене".

Це нагадувало заяву переможеного 1934 року Компані-са 1. Над нічним містом пролунали тріумфальні крикп.

— Це підтверджує те, що я тільки-но хотів сказати,— вів далі Лопес і на радощах одним духом випорожнив склянку.— Коли я різьбив барельєфи, які ти називаєш моїми скіфськими штучками, в мене не було каменя. Добрий камінь коштує недешево; одначе на кладовищах його дуже багато. Отож уночі я обкрадав кладовища. Всі мої скульптури тоді були вирізьблені з цієї "вічної скорботи"; отак я і покинув діорит. Тепер масштаби будуть куди більші. Іспанія — повне каміння кладовище, з нього ми робитимемо скульптуру, розумієш, друзяко!

Чоловіки й жінки несли вузлики, загорнені в чорний люстрин; літня жінка тримала настінний годинник, одне хлоп'я — валізу, інше — пару черевиків. Усі співали. За кілька кроків позад них чоловік тяг ручний візок, навантажений усяким мотлохом; він із запізненням підтягував співакам. Якийсь молодик, збуджено махаючи руками, наче крилами вітряка, зупипив їх, щоб сфотографувати. То був журналіст, він тримав у руках фотоапарат з магнієм.

— Куди це вони переїздять? — запитав Шейд, насуваючи на чоло свого малого капелюха.— Бояться, що їх обстріляють снарядами?

Лопес підвів очі. Він уперше подивився на Шейда спокійно й без пози.

— Хіба ти не знаєш, що в Іспанії багато ломбардів? Сьогодні уряд наказав відчинити їх і видати всі застави без викупу.