Надія - Сторінка 61

Одні двері замкнені на ключ. Маренго такий кремезний, що здається гладуном; у пього густі чорні брови й маленький ніс — щоката мордочка з мила "Кадом". За виламаними дверима виявився кабінет: у дантистському кріслі недбало розлігся мертвий марокканець. Учора нижні поверхи займали республіканці. Тут вікно ширше й не таке високе, як інші; ворожі кулі розбили шибки на висоті трьох метрів від підлоги. Звідси можна стежити й стріляти.

Маренго ще не командир: він не служив у війську. Але він має авторитет у своїй роті; всі знають, що Маренго був секретарем профспілки на одному великому військовому заводі. Італійці замовили заводові дві тисячі кулеметів, що призначалися для Франко; хазяїн заводу, фанатик зброї, не дозволяв відсилати кулемети, бо вони "не були доведені до належного рівня якості". Щовечора після закінчення роботи в кількох вікнах заводу спалахувало світло, й одержимий старий хазяїн в яскраво освітленому цеху сам-один підпилював якийсь гвинтик мініатюрної машини, перевіряв ту саму важливу деталь, яка мала зробити ці кулемети "кулеметами— ого!". А о четвертій ранку, згідно з інструкцією Маренго, один за одним приходили робітники-активісти й кількома ударами напилка зводили його роботу нанівець. Шість тижнів! Протягом більш ніж сорока днів тривала ця терпелива боротьба між пристрастю до техніки (хазяїн Маренго не був фашист, тільки його сини) й солідарністю.

Всі товариші Маренго з його бригади на своїй шкурі випробували, наскільки ця боротьба була потрібна.

Товариші Маренго розташовуються нижче влучання куль.

Цей будинок, у якому йде бій уже десятий день, витримуючи облогу, неприступний звідусіль, крім сходів, де чергують п'ять інтербригадівців з гранатами. Розташування площі не дозволяє встановити гармату, а що ж до куль... Лишаються тільки міни. Але доти, поки внизу Терсіо, будинок не підірвуть, навіть якщо він замінований.

Стоп'ятдесятип'ятиміліметрові гармати республіканців і далі стріляють.

Вулиця безлюдна. В десятку будинків іде така сама лайка по димоходах. Іноді та чи та сторона намагається захопити вулицю, зазнає невдачі, відступає.

За кожпим вікном ховалися рушниця або кулемет, гучномовець глушив хрипкими криками лайку, що долинала з камінів, і вулиця була порожня, наче її прирекли бути такою навіки-віків.

Але праворуч — клінічний шпиталь, найкраща фашистська позиція на Мадрідському фронті. Цей величезний хмарочос, оточений зеленню, височіє над усім кварталом вілл. З четвертого поверху товариші Маренго бачать республіканців, які лазять рачки в багнюці на всіх прилеглих вулицях. Якби шпиталь і не було видно звідси, можна було б здогадатися, що він близько, бо люди не наважувалися розігнутися вище якоїсь риси.

Як і будинки на цій вулиці, шпиталь, що без угаву стріляв з усіх своїх кулеметів, здається покинутим. Похмурий смертоносний хмарочос, руїна вавілонської вежі, він дрімає, як бугай, серед"снарядів, що обсипають його щебенем.

Один з бійців Інтернаціональної бригади, понишпоривши в усіх шафах, знайшов театральний бінокль.

На сходах вибухають гранати. Маренго виходить на пло-щадинку.

— Дрібниці,— каже під гуркіт гранат один з чергових.

Вояки Терсіо знову зробили спробу піднятися.

Маренго бере бінокль. На близькій відстані шпиталь змінює колір, стає червоним. Виразними залишилися тільки загальні обппсп: після кожного пострілу гарматп сто п'ятдесят п'ятого калібру на шпиталі з'являються вибоїни, він сплющується, як розпечене залізо під ударами молота. Його вікна, які виразно видно, надають йому вигляду вулика — вулика, з якого вилетіли бджоли. І лише вдалині, довкола цього напівзруйновапого бастіону, по мокрій від дощу бруківці та іржавих трамвайних коліях рачкують люди.

— Боже мій! — кричить Маренго, піднявши свої товсті руки.— Так воно є! Наші атакують!

Вони з'юрмилися між мертвим марокканцем у дантистському кріслі й вікном. Довкола шпиталю зринають із землі чорні плями динамітників і гранатометників, які махають руками, вгрузаючи в багнюку, знову з'являються там, де п'ять хвилин тому спалахнув ланцюжок динамітних і гранатних вибухів.

, Маренго підбігає до каміна, кричить униз:

г — Погляньте, бовдури, що відбувається біля шпиталю! І бігом повертається на своє місце. Динамітники зовсім близько. З проламаного вулика до фашистських позицій біжить ціле плем'я комашні, яке переслідують свої ж власні кулемети.

Кам<п не відповів. Чех з Інтербригади прикладав до плеча рушницю, стріляє, стріляє, стріляє. З будинків на протилежному боці теж стріляють обложені бійці Інтербригади; притискаючись до муру вояки Терсіо покидають рожевий будинок: його замінували, зараз він злетить у повітря.

Негус просувається в підкопі. Ось уже місяць, як він не вірить у революцію. Апокаліпсис скінчився. Залишились боротьба з фашизмом і шанобливе ставлення Негуса до оборони Мадріда. Одні анархісти ввійшли до уряду, інші в Барселоні вперто захищають свої переконання й свої позиції. Дурруті вбито. Негус так довго жив боротьбою проти буржуазії, що без труднощів нині живе боротьбою проти фашизму: в нього завжди були негативні пристрасті. І все ж таки в нього щось пе гаразд. Він слухає по радіо, як анархісти закликають до дисципліпи, і заздрить молодим комуністам, які виступають після них: і яким не довелося за півроку переробляти все своє життя. Він воює зараз поряд з товстуном Гонсалесом, разом з яким Пепе атакував італійські танки під Толедо. Гонсалес — з НРП, але Негусові байдуже до цього. Треба розгромити фашистів, а тоді вже сперечатися. "Розумієш,— каже Негус,— комуністи працюють добре. Я можу з ними працювати, але любити їх — пі, хоч би скільки я старався, нічого не виходить..." Гонсалес був гірником у Астурії, а Негус транспортним робітником у Барселоні.

З того дня в Алькасарі, коли він повернув вогнемет, Негус сховався в підземну війну, яка йому до душі й де майже кожен боєць приречений і знає, що загине, де лишилася певна можливість індивідуальної дії. Коли Негус угрузає в своїх проблемах, він шукає порятунку в насильстві або в жертовності, а ще краще — і в тому, і в тому.

Худющий Негус просувається в підкопі, який мав би скінчитися за рожевим будинком. За ним суне опецькуватий Гонсалес. Земля стає дедалі лункішою: або ворожа міна зовсім близько (але він не чує стукоту), або...

Негус заряджає гранату.

Останній удар кайла поринає в порожнечу, чоловік, який працював кайлом, провалюється вниз, у величезну дірку. Негусів ліхтар нишпорить довкола, як рука сліпця: глиняні глеки, багато глеків із зріст людини. Погріб. Негус гасить ліхтар і стрибає. Навпроти нього інший ліхтар також шукає. Той, хто тримає його, не встиг помітити Негусів ліхтар. Стріляти? Негус пе бачить його. Рожевий будинок майже над ними. Гонсалес і далі в підкопі. Негус кидає гранату.

Коли дим, що завалував клубами, розсіюється, Гонсале-

¿0 5-435

289

сів ліхтар освітлює двох фашистів, які лежать головами в липкому олійному чи винному озері, звідки стирчать величезні черепки від глеків; у непорушному світлі кишенькового ліхтаря рідина підіймається дедалі вище — до пліч, до губів, до очей загиблих.

Республіканська контратака скінчилася: витягши з погреба Маренго та його товаришів, Гонсалес зі своїми повертається до штабу. Треба перетнути частину Мадріда.

До бомбардування звикли: перехожі, почувши свист снаряда, зникають у під'їздах, потім далі йдуть своєю дорогою. То тут, то там стовпи диму, що хиляться під лінивим вітром, вносять у трагедію війни спокій вогню в сільських грубках під час обіду. Впоперек вулиці лежить мертвий, під пахвою в нього адвокатський портфель, який ніхто не наважується взяти. Кав'ярні відчинені. Із станцій метро виходять люди, що нагадують пожильців нічних притулків; униз спускається інша юрба з матрацами, портфелями, дитячими візками, тачками, навантаженими кухонним начинням, столами, портретами, діти з картонними буйволами в руках; селянин силкується заштовхати норовистого віслюка. З двадцять першого фашисти бомбардують щоденно. В кварталі Сала-манка винаходять найскладніші комбінації, щоб заволодіти кутом під'їзду. Іноді сміття руїн ворушиться, і з'являється рука із дивно витягнутими пальцями; але діти граються в авіацію поряд з бомбами, що падають, серед спотворених втечею облич. Жіики в'їздять до Мадріда в корзинах і матрацах, як у арабських казках. Вагоновод, який приєднався до бригади Гонсалеса, каже:

— Звісно, якщо говорити про життя, то це життя, але якщо говорити про роботу, то це не робота: йдеш робиш свою справу, приїздиш на кінцеву зупинку з половиною пасажирів — другу половину по дорозі вколошкали. Я й кажу: що це за робота...

Вагоновод зупиняється, зупиняється Гонсалес, зупиняється й Маренго. Всі перехожі зупиняються або біжать у підворіття: п'ять "юикерсів", яких охороняють чотирнадцять "хейнкелів", летять на Мадрід.

— Не треба боятися,— каже хтось,— до цього звикаєш.

І перш ніж Гонсалесу й Маренго вдається щось роздивитися у вечірньому сірому пебі, величезний натовп виходить із сховищ, льохів, підворіть, будпнків, стапцій метро — із сигаретами в зубах, з інструментом або портфелем у руці, в блузах, у піджаках, у ковдрах.

— Там і наші! — каже якийсь цивільний.

— Звідки ти знаєш? — питає Гонсалес.

— Значно краще чути.

З іншого кінця Мадріда — вперше від початку війни — летять тридцять шість республіканських винищувачів.

Це літаки, продані Іспанії Радянським Союзом після того, як він денонсував угоду про невтручання, й нарешті зібрані. Деякі з них уже билися на Хетафе. Полагоджені літаки інтернаціональної ескадрильї скидали над Мадрідом листівки, що повідомляли про реорганізацію республіканської авіації; але ці чотири ескадрильї, з дев'яти літаків кожна, які летять ромбоподібним строєм під командою Сембрано, вперше охороняють Мадрід.

Передній "юнкере" звертає праворуч, потім — ліворуч, вагається. Республіканські ескадрильї на повній швидкості летять назустріч бомбардувальникам. З усіх вулиць, з усіх дахів, з усіх льохів, з виходів метро люди, які впродовж сімнадцяти днів з години на годину чекали бомбардування, дивляться, дивляться... Нарешті ворожа ескадрилья звертає в бік Хетафе, і в сіре небо, де ширяють літаки Мадріда, злітає дике, тріумфальне шикання п'ятисот тисяч голосів.

У темряві, що настала, Генріх дивиться з вікна на натовп бійців, які відбилися від своїх частин,— вони прийшли знову записуватися.