Надія - Сторінка 64

Зате їхні ваговози теж пішли шкереберть, подумав Сембрано.

Повз них проїздив віз. Аттіньї зупинив його, випустив плече ополченця. Молода селянка звільнила йому своє місце, а сама сіла біля піг старої жінки. Віз рушив. У ньому було п'ятеро селян. Ніхто ні про що не розпитував, і Аттіньї не промовив ні слова: весь світ тепер рухався в одному напрямі.

Ополченець ішов поряд з возом. Через кілометр дорога відходила від моря. На полях горіли багаття; від цих багать, від людей, що сиділи навпочіпки або лежали довкола них, віяло такою самою тривогою, як від юрби, що тікала. Між цими вогнями тривала розпачлива втеча бездомних до Аль-мерії. Автомобілі створили нескінченний затор. Віз зупинився.

— Далеко ще? — спитав Аттіньї.

— Три кілометри,— відповів ополченець.

їх випередив селянин на віслюку: віслюки, раз по раз звертаючи з дороги й пробираючись крізь натовп, де тільки можна було, просувались ку^п швидше за автомобілі.

— Позич мені свого віслюка. Я поверну тобі його в селі перед поштою. Це задля поранених льотчиків.

Не промовивши ні слова, селянин зліз із віслюка й зайняв місце Аттіньї на возі.

Юнак і дівчина, мабуть, студенти, досить елегантні, без ноші, випередили віслюка. Вони йшли, тримаючись за руки. Аттіньї подумав, що досі він бачпв саму тільки злиденну юрбу, серед якої часом траплялися робітники, але загалом переважали селяни. І всі з мексікапськими ковдрами на спині. Розмови не чути: лише крики й мовчання.

Дорога пірнула в тунель.

Аттіньї намацав електричний ліхтарик. Але не було потреби діставати його з промоклої кишені. Численні вогники — всілякі лампи, сірники, ліхтарі, скалки — спалахували й гасли, жовті й червопуваті, або горіли, оточені німбом по краях потоку людей, тварин і візків. Тут, у підземному царстві, між двома голубими й далекими кружалами денного світла розкинувся табір великого переселення, недосяжний для літаків. Довкола непорушних ліхтарів і ламп метушилося ціле сонмище тіней; на мить з'являлися обриси тулубів і голів, ноги лишалися в темряві; гуркіт возів прокочувався під скелею, наче вирувала підземна ріка, в такому владному мовчанні, що воно охопило навіть тварин.

Тунель огортав Аттіньї теплом, що йшло чи то від густого натовпу, чи то від лихоманки, яка починалася в нього. Треба дістатися до телефону, еге ж, треба дістатися до телефону; але, може, він помер у дорозі, може, віз і віслюк були маренням порівняно легкої агонії? З води, в яку він був пірнув, ковзнув сюди, в цей світ земних глибин. Переконаність у тому, що він помер, сильнішу, ніж упевненість живих, давав йому струмінь крові, що тягся від кабіни літака до цього задушливого тунелю; все, що колись було життям, розпадалося на жалюгідні уривки спогадів у глибокому й похмурому заціпенінні; вогненні цятки жили в задушливій пітьмі життям глибоководних рибин, і політкомісар Аттіньї ковзав — непорушний і невагомий — уже по той бік смерті, но широкій річці сну.

Денне світло, що раптом відкрилося за поворотом дороги, збудило все його тіло, наче воно було крижане. Аттіньї з подивом повернувся до думки про телефон, до болю в нозі, до віслюка під собою. Він вийшов з літака, як з бою, а тепер відчував, що повертається з чистилища до таїни життя. Знову над потоком юрби, що рятувалася втечею, до самого Середземного моря, простягалась вохриста земля Іспанії з чорними козами на скелях.

Натовп, що розходився в усі боки, вирував довкола найближчого села, залишаючи під стінами перших будинків усяку всячину, як море після відпливу лишає смугу ріні й покидьків. Люди в різноманітному одязі, між якими подекуди миготіли рушниці, юрмилися між будинками, наче череда в загороді. Тут утеча втрачала свою силу лавини: лишалося тільки стовпище.

З допомогою ополченця Аттіньї, який і далі їхав верхи на віслюку, дістався до телефонної станції. Зв'язок був перерваний.

Уклавши поранених під стіною будинку, Поль спитав ополченців, де можна роздобути ваговоз. "На хуторі є ваговози, але нема бензину]" Поль побіг до найближчого хутора, побачив ваговоз із порожнім баком. Він побіг назад з відром, і йому вдалося націдити трохи бензину з уцілілого бака літака. Намагаючись не розхлюпати бензину, Поль повільно повернувся до будинку, насилу пробираючись обіч нескінченного потоку селян-біженців, з хвилини на хвилину чекаючи появи ворожих ваговозів, які, цілком імовірно, поїхали вслід за тими, що їх вони бомбардували вранці. Він спробував запустити мотор: магнето було поламане.

Поль побіг до іншого будинку. Сембрано думав, що Ат-•пньі е зможе пробитися крізь натовп, і більше розраховував на випадково знайдену машину, ніж на надіслану. Це була напівферма, напіввілла, без меблів, де мавританський фаянс і псевдоромантичні фрески з папугами, здавалося, чекали пожежі; підземне гудіння юрби, що бігла, постійно нагадувало про загрозу, наближення ворога. Цього разу Сембрано, притримуючи праву руку, перев'язану іспанським кулеметником, пішов разом з Полем. Розшукавши ваговоз, Сембрано підняв капот: бензопровід було зіпсовано. Ваговози навмисне псували, щоб ними не могли скористатися фашисти. Сембрано випростався, розтуливши рот і опустивши повіки,— приголомшений Вольтер; і ходою нокаутованого боксера, ие затуляючи рота, подався до іншого хутора.

Посеред поля Сембрано почув своє ім'я: іспанський кулеметник, круглий, схожий на радісне яблуко, далі весь у крові, стрибаючи, біг до нього. Аттіньї повернувся з автомобілем. Республіканські винищувачі дали знати до шпиталю. Сембрано й Поль повкладали поранених на підлогу й на сидіння; кулеметник теж сів з ними.

З машиною приїхав головпий лікар канадської "швидкої допомоги", фахівець з переливання крові.

Після падіння літака піхто з його екіпажу пе заводив мови про можливість нападу фашистів; і, мабуть, усі вони, так само, як і Аттіньї, не забували про моторизовану колону, яку вони бомбардували під Малагою.

Машина, перевантажена спереду й ззаду, здавалася порожньою. Через кожен кілометр її зупиняли ополченці, щоб посадити жінок, піднімались на підніжку й, побачивши поранених, зістрибували. Спочатку в натовпі думали, що в автомобілях утікають комітетчики; але потім люди, побачивши в кожній машині, з вигляду порожній, поранених, що лежали покотом, почали дивитися на автомобілі із сумним співчуттям. Рейсе хрипів. "Спробуємо зробити йому переливання,— сказав лікар Аттіньї,— але надії мало". На узбіччях дороги лежало стільки людей, що не можна було відрізнити поранених від тих, які спали; часто жінки лягали впоперек дороги; лікар виходив з машини, вмовляв їх, вони підходили, дивилися на поранених, мовчки пропускали машину й знову лягали, чекаючи наступного автомобіля.

На них гукнув якийсь старий з немовлям на зігнутій лівій руці, весь зсуканий від старості, із самого сухожилля й нервів, якими бувають тільки селяни. На цій дорозі чимало було таких скорботних картин, але, мабуть, дитинство дужче зворушує людину, ніж будь-яка інша безпорадність: лікар зупинив машину, незважаючи на передсмертне хрипіння Рейєса. Всередині машини для селянина не знайшлося місця; він прилаштувався на крилі, тримаючи на лівій руці немовля, та йому не було за що триматися. Поль, який їхав на другому крилі, правою рукою тримаючись за ручку дверцят, простяг ліву руку селянинові, й той схопився за неї: шоферові майже весь час доводилося вести машину напів-стоячи, бо руки Поля й селянина стискалися перед вітровим склом.

Лікар і Аттіньї не могли відірвати очей від цих рук. Лікар завжди ніяковів, бачачи любовні сцени в кіно або в театрі. Тут було майже те саме: чужоземний робітник, який знову вирушав до бою, тримав за руку андалузького селянина на очах у народу, що рятувався, тікаючи від ворога; йому було ніяково, і він намагався дивитися вбік. І все ж таки щось найлюдяніше в ньому було прикуте до цих рук — те, що спонукало його зупинити автомобіль, те, що шанує материнство, дитинство й смерть навіть у їхніх найбільш гротескних виявах.

"Стій!" — крикнув якийсь ополченець. Шофер не зменшив швидкості. Ополченець прицілився. "Поранені льотчики,— крикнув шофер. "Стій, дідько тебе візьми!" — "Кажу ж тобі, поранені льотчики, бовдуре! Ти що, не бачиш?" Пролунали ще дві фрази, які поранені не розчули. Ополченець стрельнув, і шофер звалився на кермо. Автомобіль ледь не валетів на дерево. Ополченець зупинив машину, вистрибнув і пішов по дорозі.

Підбіг інший ополченець, анархіст у чорпо-червоному кепі, з шаблею на боці й стрибнув у машину. "Чого цей йолоп затримав вас?" — "Не знаю",— відповів Аттіньї. Анархіст зістрибнув і побіг за першим ополченцем. Вони зникли за темно-зеленими на сонці деревами. Машина стояла. Ніхто з поранених не вмів її вести. Та невдовзі, наче з-за лаштунків, знову з'явився анархіст з почервонілою шаблею в руці. Він підійшов до машини, поклав застреленого шофера на узбіччя дороги, сів на його місце іг повів автомобіль, ні про що не розпитуючи. Хвилин через десять він обернувся й показав закривавлену шаблю.

— Мерзотник. Ворог народу. Більше не буде. Сембрано тільки знизав плечима, втомившись від стількох смертей. Анархіст ображено відвернувся.

Він вів машину, вдаючи, що не дивиться на сусідів, їхав обережно, намагався уникати поштовхів.

— Молодчина ополченець! — сказав по-французькому Поль: обличчя його за склом було зовсім поряд з чорно-червоним кепі.— Коли він перестане дутися, поговоримо!

Аттіньї дивився на відлюдькувате й замкнуте обличчя анархіста, перед яким за вітровим склом стиснулися дві руки.

Нарешті вонп приїхали до шпиталю.

До безлюдного шпиталю, ще повного інструментів та бинтів — знаків страждань, що побували тут. Не прибрані й закривавлені постелі, де пустка перепліталася із свіжими слідами недавньої присутності людей, наче їх покинули тут не живих чи мертвих, а залишили самі тільки їхні рани — кров на місці рук, голови, ніг. У гнітючій нерухомості електричного світла палата здавалася нереальною, і її одно-тонпа білість була б білістю сновидінь, якби плями крові й кілька розпростертих тіл жорстоко не потверджували присутність життя: троє тяжкопоранених, яких пе можна було евакуювати, чекали приходу фашистів, поклавши поряд із собою револьвери.

Цим лишалося тільки чекати смерті від власної руки або від руки ворога, якщо пе прилетять санітарні літаки.