Надія - Сторінка 66

Слухали й гарібальдійці; Маренго й франко-бельгійці здогадувалися про сенс сказаного. У відповідь заскрекотали всі ручні кулемети палацу Ібарра. Вітер ущух, і знову пішов важкий байдужий сніг.

Сірі був на розі муру. Неподалік під деревами стояли хижки, праворуч — фашистські, ліворуч — республіканські. І Сірі чув крики, слабкі — після гучномовця,— як голоси поранених; це кричали вчорашні полонені, що тепер воювали разом з гарібальдійцями.

— Карло, Карло, не будь йолопом, не залишайся в них! Це я, Гвідо! Не бійся, я все влаштую.

Команда, черга ручних кулеметів.

— Бруно, тут свої, не стріляй!

Знову зчинився скрекіт і полинув, наче вітер, з вихором, що разом з лапатим снігом здійняв угору й звуки бою. Маренго пожбурив останню гранату й підняв рушницю, але вона одразу ж випала у нього з рук; цієї миті три його товариші, охоплені полум'ям, злетіли вгору, витягши руки. Він побіг до муру, притиснувся до нього й підняв із землі рушницю товариша, що зачепився руками за каміння.

Сніг припинився.

Нараз знову настала тиша. Здавалося, стихія була сильніша за війну, і спокій, що йшов із зимового неба, вже не затягненого лапатим снігом, визнала й битва. У великій прогалині між хмарами з'явився місяць, і сніг, який досі в світлі ракет здавався голубим, уперше став білим. В ар'єргарді інтербригадівців, серед загооод і уступчастих мурів, поляки йшли в рукопашний бій. Не лавиною, а маленькимд окремими гуртами, ховаючись за низькими огорожами, до половини засипаними снігом. Франко-бельгійці й гарібальдійці насилу бачили їх, та коли припинявся натиск багнетної атаки, вони виразно чули постріли поляків, і ці люди, майже невидимі, чиї постріли настирливо наближалися в шаленому гуркоті вибухів, наче то була підземна атака, підіймалися по широких снігових приступках пагорба, паче містичне військо, послане богами.

Сірі чув далекий незрозумілий галас іспанського гучномовця: говорив Барка, старий друг Ману еля й Гарсіа.

І раптом Сірі, Маренго, франко-бельгійці й гарібальдійці, що билися пліч-о-пліч з ними, подумали, чи вони не божеволіють: з палацу Ібарра лунала добре знайома пісня. Інтернаціональні бригади наступали з трьох боків, і коли ьота. здтртш&зівдя під —муром, інші роти, мабуть, уже проникли до палацу; але всі пам'ятали, що в битві на Харамі фашисти заспівали "Інтернаціонал", а потім напали на республіканські окопи. "Киньте спочатку зброю!" Ніхто їм не відповів: гарматний гуркіт тривав, однак постріли порідшали; знову пішов густий сніг. Та за цим снігом у вікнах палацу вже не спалахували червоні вогники, і спів тривав. По-французькому чи по-італійському? Неможливо було розібрати жодного слова... По них більше не стріляли. І гучномовець прокричав по-іспаиському крізь обчухрані дерева: "Припиніть вогонь! Палац Ібарра взято!"

Всі думааи, що завтра вранці доведеться йти в атаку.

Розділ третій

Вечір наступного дня. Східний фронт Польовий телефон стояв у будці вартового. Маньєн, притиснувши до вуха трубку, дивився, як у пороху призахідного сонця сідає "Качка".

— Говорить штаб. У вас є напоготові два літаки?

— Є.

Літаки, які щодня вилітали на Теруель і ремонтувалися пепридатпими запасними частинами, були тепер так само ненадійні, як у часи боїв за Талаверу: ремонтна бригада без упину длубалася в карбюраторах.

— Майор Гарсіа посилає вам селяпина з півночі Альбар-расіпа. Сьогодні вночі він перейшов фашистські позиції. Селянин каже, що біля його села є аеродром з літаками, але без підземних ангарів.

— Я не вірю в їхні підземні ангари, так само, як і в наші. Я писав про це в своєму вчорашньому рапорті. Ми марно бомбардували аеродроми на сарагоській дорозі, бо їхні літаки були на таємних аеродромах, а пе під землею.

— Посилаємо селянина до нас. Обміркуйте завдання й телефонуйте нам.

— Алло!

— Алло?

— Хто ручається за селянина?

— Майор і, здається, його профспілка.

Через півгодини прийшов селянин у супроводі унтер-офіцера з штабу. Маньєн узяв селянина під руку й пішов з ним по аеродрому. Літаки завершували в сутіні пробні польоти.

До самих пагорбів простелився вечірній спокій неосяжних пустельних просторів — вечірній спокій над морем і над злітним полем. Де Маньєн бачив це обличчя? Скрізь: це було обличчя іспанського карлика. Але селянин був міцний і вищий за нього зростом.

— Ти перейшов фронт, щоб попередити нас? Дякую. Селянин усміхнувся стриманою усмішкою горбаня.

— Де їхні літаки?

— В лісі,— відповів селянин, піднявши вказівний палець.— У лісі.— Він поглянув на порожні канави між оливковими деревами, де ховалися літаки інтернаціональної ескадрильї.— Там такі самі канави, як оці. Але ще глибші — там справжній ліс.

— Який у них аеродром?

— Це звідки вони вилітають?

— Так.

Селянин озирнувся довкола.

— Не такий.

Маньєн дістав записник. Селянин иамалював аеродром.

— Дуже вузький?

— Не широкий. Але там багато працюють солдати. Вони розширюють його.

— В якому він напрямі? Селянин заплющив очі.

— В напрямі східного вітру.

— Отже, тоді ліс на захід від аеродрому? Ти певен цього?

— Будьте спокійні.

Маньєн подивився на флюгер над оливковими деревами: вітер віяв із заходу. А на маленькому аедродромі літаки повипні стартувати проти вітру. Якщо в Теруелі віє такий самий вітер, то фашистським літакам у разі атаки доведеться стартувати за вітром.

— Ти пам'ятаєш, який був вітер учора?

— Північно-західппй. Казали, що буде дощ.

Отже, літаки, певне, ще там. Якщо вітер пе зміниться, все буде гаразд.

— Скільки літаків?

На чоло селянинові спадало кучеряве пасмо, як у папуги, він знову підняв указівний палець.

— Сам я нарахував шість малих. Але інші товариші теж розвідували, і вони сперечаються: кажуть, що там є стільки й великих. А може, й більше.

Маньєн замислився. Він дістав карту, та, як і слід було сподіватися, селянин не вмів читати.

— Цього мене не вчили. А ти мене візьми в свою машп-ну, і я тобі покажу. Все дуже просто.

Маньєн тепер зрозумів, чому Гарсіа ручався за селянина.

— Ти вже літав в а літаку?

— Ні.

— Тобі не страшно? Селянин не зрозумів.

— Ти не боїшся? Він подумав.

— Ні.

— Ти впізнаєш аеродром?

— ГІ даздцять вісім років живу в цьому селі. І пра-цював у місті. Ти лише знайди мені сарагоську дорогу, а аеродром я тобі покажу. Будь спокійний.

Маньєн відпровадив селянина до замку й знову викликав штаб.

— Судячи з усього, ворожих літаків з десяток... Найкраще бомбардувати вдосвіта, але завтра вранці в мене буде тільки два бомбардувальники й жодного винищувача: всі винищувачі в Гвадалахарі. Я добре знаю місцевість, справа серйозна. О цій порі погода там рідко буває ясна... Моя пропозиція: я зателефоную о п'ятій годині ранку на метеостанцію до Саріона, і якщо погода буде бодай трохи хмарпа, вилітаю.

— Полковник Варгас надає можливість вам самому вирішувати. Якщо ви вирішите летіти, віп дасть у ваше розпорядження літак капітана Мороса. Не забувайте, що в Саріо-ні, може, будуть наші винищувачі.

— Гаразд, дякую... Ага, ось іще що: вилетіти впочі — добре, але аеродром пе освітлюється. У вас с фари?

— Нема.

— Ви певні?

— В мопе їх вимагають пілий день.

— А у військовому?

— Теж нема.

— Гм... Тоді, може, є автомобілі?

— Всі зайняті.

— Гаразд. Якось викручусь із становища.

Він зателефонував у військове міністерство: почув ту саму відповідь.

Отже, доведеться вилітати впочі з маленького неосвітлє-пого аеродрому. З автомобілями по краях з трьох боків злітного поля можна було б обійтись... Лишалося тільки знайти машини.

Маньєн сів у автомобіль і поїхав до комітету сусіднього села.

Всякі реквізовані предмети: швацькі машинки, картини, люстри, ліжка, купа речей, звідки стирчали ручки інструментів у відблиску ламп, які стояли на столі в глибині, надавали напівпідвальному приміщенню вигляду організованого розгрому, властивого аукціонним залам. Повз стіл один за одним проходили селяни. Один з комітетчиків рушив назустріч Маньєну.

— Мені потрібні машини,— сказав Маньєн, потискуючи йому руку.

Селянський делегат підніс угору руку, нічого не відповівши. Маньєн добре знав сільських делегатів: здебільшого похилого віку, серйозні, хитруваті (половину свого часу вони витрачали на захист комітету від розкрадачів) і майже завжди активні.

— Ну ось як стоїть справа,— мовив Маньєн,— ми збудували новий аеродром. Він ще не обладнаний освітленням, інакше кажучи, на ньому нема світла для нічних польотів і посадок. Є тільки один вихід: позначити межі аеродрому автомобільними фарами. В міністерстві нема машин. У тебе автомобілі є. Ти повинен мені їх позичити на цю ніч.

— У мене їх п'ять, три з них — фургони. Як же я тобі їх позичу? Якби одного...

— Ні, один нам ні до чого. Якщо наші літаки вилетять до Теруеля, вони зупинять фашистів. Якщо вони пе вилетять, то фашисти прийдуть туди й розгромлять народних ополченців. Розумієш? Отож потрібні машини — фургони чи не фургони. Це питання життя й смерті для товаришів, які там воюють. А павіщо тобі машини?

— Для не менш важливої справи... Ну ось що. Ми не маємо права давати машини без водіїв, а наші водії працювали сьогодні п'ятнадцять годин, вони...

— Якщо вони захочуть спати в машинах, хай сплять. Я можу посадити за кермо бортмеханіків. Коли хочеш, я поговорю з водіями, і, певен, вони згодяться, вони так само згодяться, якщо ти сам їм поясниш, у чому річ.

— Коли тобі потрібні автомобілі?

— На четверту годину завтрашнього ранку.

Делегат пішов порадитися з двома товаришами за столом з гасовими лампами, потім повернувся.

— Зробимо, що зможемо. Обіцяю тобі три машини. Якщо вдасться, дамо більше.

Маньєн їхав від одного нічного села до іншого, переходив із переповнених усяким мотлохом кімнат до чистенько побілених зал, де на стінах фресками вимальовувалися тіні селян і комітетчиків у чорних блузах; він проїздив через декоративно прикрашені, дедалі безлюдніші площі; вогні кав'ярень і останні газові ліхтарі відкидали на лілові бані зачинених церков великі миготливі плями. В селах було двадцять три автомобілі. Йому пообіцяли дев'ять.

Було пів на третю, коли він по дорозі назад проїхав через перше село. В тьмяному світлі, що цідилося з вікон комітету, якісь люди один за одним, мов вантажники вугілля на пароплавах, носили мішки, вони перетинали вулицю, йдучи до мерії, і водієві Маньєна довелося зупинитись.