Надія - Сторінка 68

Він ледь був не наказав відкрити кулеметний вогонь, але побоявся налякати селянина. На поземному польоті вони летіли до гаю, з перспективою перегонового автомобіля. Під ними розбігалася нажахана худоба. Якби можна було померти від напружених пошуків, селянин помер би. Він схопив Маньєна за комбінезон, показуючи кудись пальцем.

— Що? Що?

Маньєн зірвав із себе шолом.

— Там!

— Та що — там?

Селянин щомога штовхав його ліворуч, ніби Маньєн був літаком, і показував на чорно-жовту рекламу вермуту, просуваючи зігнутий палець по слюді кабіни.

— Який? — гарикнув Маньєн.

За шістсот метрів спереду були чотири плями гаїв. Селянин і далі штовхав його ліворуч. Невже той крайній ліворуч гай?

— Цей?

Маньєн вдивлявся, мов причинний. Селянин, кліпаючи очима, кричав, не промовляючи ні слова.

— Цей?

Селянин схвально стріпнув головою й плечима, не опускаючи рук. Тієї самої миті на узліссі закрутився пропелер, і на тлі темного листя з'явилося сліпуче коло. З гаю виїздив ворожий винищувач.

Бомбардир обернувся: він теж побачив винищувач. Але було вже запізно скидати бомби, вони летіли надто низько. Передній кулеметник, який нічого не помітив, не стріляв.

— Стріляй по лісу! — крикнув Маньєн баштовому кулеметнику й водночас побачив на голому місці, зовсім близько від лісу, бомбардувальник.

Кулеметник натиснув на педалі, обертаючи башту, й відкрив вогонь. Але дерева вже сховали ворожий винищувач.

Гарде розумів, що ця імпровізована операція може вдатися тільки при особливому напруженні уваги; вже кілька хвилин він стояв біля переднього кулемета "Качки", не спускаючи очей з "Марата". Помітивши, що баштовий кулемет "Марата" стріляє, він одразу ж угледів блискотливий пропелер, промурмотів: "Ось зараз!" — і відкрив вогонь.

Його трасуючі кулі показували Скалі, який стояв біля баштового кулемета на "Качці", де стояв "фіат". Відтоді, як його мучили невідчепні ідеї, він більше не скидав бомб, а стріляв з кулемета: ніяк не міг звикнути до пасивності. Міро, біля задньої башти, не міг стріляти: йому заважав хвіст літака; але літак Мороса відкрив вогонь з трьох своїх кулеметів.

Маньєн віражував угору й побачив, що пропелер винищувача зупинився. Гурт людей штовхав бомбардувальник під дерева. "Марат" підіймався спіраллю, щоб його не зачепили власні бомби, коли він почне їх скидати, але слід було збільшити діаметр кола, щоб бомбардир устиг прицілитися, і Даррас не пропустив моменту польоту над лісом. Досить одного заходу, подумав Маньєн, гай — добре помітна мішень, і якщо там склад бензину, що цілком імовірно, то все злетить у повітря. Він схилився до бомбардира:

— Всі бомби разом!

Літак двічі гойднувся, сигналізуючи спосіб бомбардування; на висоті чотирьохсот метрів він перестав підійматися й по прямій помчав на гай, стріляючи з усіх кулеметів. Бомбардири наводили приціл на чотириста. Селянин, скоцюрбившись поряд з механіком, намагався нікому не заважати; поклавши обидві руки на руків'я бомбоскидачів, механік дивився на підняту руку бомбардира, а той дивився, як у прицільну трубку входить гай.

Усі руки опустилися.

Літак, мабуть, повернуло па дев'яносто градусів, якщо Маньєн побачив наслідок бомбардування; два інших літаки летіли за ним; здавалося, вони кружляють у каруселі; із гаю завалував чорний дим, добре всім знайомий: бензин. Він здіймався короткими частими клубами, наче в цьому спокійному гаю, схожому цього сірого ранку на всі інші гаї, почалася підземна пожежа. З-під дерев вибігло з десяток людей, потім через кілька секунд — ще з сотню, охоплених такою самою панікою, яка перед цим охопила худобу. Дим, що його відносив у поле вітер, почав розгортатися по величній кривій нафтових пожеж. Тепер ворожі винищувачі напевне вилетіли. Бомбардир фотографував, припавши до видошукача маленького фотоапарата, мов до прицільної трубки; механік витирав руки, які щойно відпустили руків'я бомбоскидачів; селянин, чий товстий ніс побагровів від того, що так довго був притиснутий до слюди, з радощів і від холоду тупав ногами по підлозі кабіни. Літак зайшов у хмари й узяв курс па Валенсію.

Тільки-но Маньєп перетнув хмари й подивився вдалину, віп зрозумів, що справа кепська.

Хмари розпадалися. І там, за Теруелем, у величезній прогалині відкривалося небо й видно було землю на п'ятдесят кілометрів удалииу.

Щоб повернутися, не виходячи з хмар, треба було зробити великий гак над фашистським фронтом, але й там хмари могли швидко розійтися.

Залишалося тільки сподіватися, що республіканські винищувачі із Саріона прилетять раніше, ніж ворожі.

Маньєн, радіючи, що вдалося успішно виконати завдання, іі зовсім не бажаючи загинути цього дня, рахував хвилини. Якщо за двадцять хвилин їх не наздоженуть...

Вони входили в зовсім чисте небо.

Один за одним із хмар вилетіли — один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім ворожих впнищувачів. Республіканські винищувачі були одномісні, з низькими крилами, їх ие можна було сплутати з "хейнкелями". Маньєн відклав бінокль і новів свої три літаки на зближення. "Якби ми мали добрячі кулемети, то, мабуть, змогли б витримати",— подумав він. Але він мав ті самі старі "льюїси", не спарені. 800 пострілів X 3 кулемети = 2400. Кожен "хейнкель" робить 1800 пострілів X 4=7200. Він знав це, але повторення завжди приносило йому задоволення.

Фашисти летіли назустріч трьом бомбардувальникам; вони відхилилися ліворуч, мабуть, вир ішивши спочатку атакувати тільки одного. В небі — жодного республіканського винищувача.

Під літаками проносилися перепілки, вирушаючи в свій щорічний переліт.

Літак ліворуч вів Гарде.

Пюжоль, перший пілот, закінчував роздавати через Саїді жувальну гумку з нагоди торжества. Пюжоль продовжував традиції Леклерка: в нього була поголена лише одна щока (наслідок сентиментальної обіцянки), на голові — бриль садівника, прикрашений яскраво-червоним пір'ям; він одразу ж напнув його, тільки-но скінчилося бомбардування: йому двадцять чотири роки, ніс у нього трубкою, шарф ФАІ (до якої він не належав), одне слово, він майже відповідав уявленню фашистів про "червоних бандитів". Інші виглядали цілком нормально, якщо не рахувати панчіх, закручених у декого під шоломами, і маленької рушниці Гарде. Гарде рішуче, але непомітно підтримував дисципліну, необхідну для воєнних дій, проте допускав витребеньки, на зразок власної дерев'яної рушниці; Маньєн сам теж поблажливо ставився до всяких дивацтв, якщо вони пе заважали справі,— особливо коли йшлося про талісмани.

Гарде також зрозумів маневр німецьких літаків. Він бачив, що Маньєн веде обидва літаки під "Качку", щоб зосередити кулеметний вогонь, коли "Качку" атакуватимуть ворожі винищувачі. Гарде перевірив кулемети, став до передньої башти, ще раз подумав, що його нудить від "льюїсів", і повернув башту в бік "хейнкелів", які збільшувалися в точці прицілу.

Просвистіло кілька куль.

— Не журіться,— крикнув Гарде,— будуть ще й інші.

Пюжоль летів вісімкою. Вперше зустрічаючи лобову атаку, він бачив, як до нього на повній швидкості летять ворожі винищувачі, й відчував прикрість, яку відчуває кожен льотчик, коли веде важку й повільну машину назустріч атаці швидкохідних літаків. "Пелікани" знали, що найкращі республіканські винищувачі легко могли б збити ці літаки. Як завжди перед боєм, кожен відчув під собою порожнечу.

Скалі, наводячи кулемет, раптом помітив ліворуч важку бомбу: вона не впала під час бомбардування.

— Ось вони!

Маньєн добре розрахував відстань: "хейнкелі" не могли оточити "Качку". Два зверху два знизу, три збоку, вони збільшувалися доти, поки стало видно шоломи пілотів.

"Качка" здригнулася — її кулемети водночас відкрили вогонь. Протягом десяти секунд тривав пекельний гуркіт, тріск дерева, що його розчахують ворожі кулемети, й змигнула ціла мережа з трасуючих куль.

Гарде побачив, що один з нижніх "хейнкелів" прямовисно падає вниз, підбитий Скалі чи кулеметами інших бомбардувальників. Він знову відчув порожнечу. Міро, напів-розтуливши рот, відійшов від задньої башти; з його повислої руки, наче з лійки, текла в кабіну кров. Скалі виліз із башти й ліг; його черевик, здавалося, вибухнув.

— Перев'яжіть! — гарикнув Гарде, жбурляючи Міро похідну аптечку й стрибнув у башту.

Саїді став до його кулемета, а бомбардир — до кулемета Міро; пілотів, мабуть, не поранило. "Хейнкелі" поверталися.

Внизу їх більше не було: ті з них, які намагалися атакувати свічкою, опинилися під вогнем баштового кулемета, шести кулеметів "Марата" й бомбардувальника Мороса, чиї трасуючі кулі утворили під "Качкою" димове павзпгиння. Партнер збитого "хейнкеля" піднявся вище. Пюжоль летів на повпому газі, видовжуючи свої вісімки.

Знову трасуючі кулі, знову гуркіт, знову тріск дерева. Саїді мовчки залишив задню башту й прихилився біля Скалі, поряд з яким лежав Міро. "Хоч би вони не причепилися до нас ззаду, як маятники, замість того, щоб робити розвороти..." — подумав Гарде. В сутіні пробоїни від ворожих куль блищали, як язички полум'я. Лівий мотор перестав працювати. "Марат" і іспанський літак розташувалися обабіч "Качки". Пюжоль похилив у кабіні закривавлену голову, все ще в брилі садівника, закосиченому пір'ям:

— Вопи тікають!

"Хейнкелі" віддалялися. Гарде взяв бінокль: з півдня з'явилися республіканські винищувачі. Він вистрибнув з башти, розкрив аптечку, до якої ніхто не доторкнувся, перев'язав Міро (три кулі в лівій руці, одна в плечі — кулеметна черга) і Скалі (розривна куля влучила в ногу). Саїді поранило в праве стегно, але він не дуже страждав.

Гарде пройшов до пілота. Літак летів під кутом тридцять градусів на одному моторі. Ланглуа, другий пілот, показав пальцем на лічильник обертів: тисяча чотириста замість тисячі восьмисот. Невдовзі літак зможе тільки планерувати, а вони летіли назустріч Сніговій горі. Внизу із сільської хати цілком прямовисно підіймався спокійний дим.

Пюжоль, закривавлений, хоча поранений легко, всім тілом відчував руків'я керування, як інші відчували свої рани. Показання лічильника впало з тисячі двохсот до тисячі ста.

Літак летів зі швидкістю одного метра на секунду.

Внизу — відноги Снігової гори. Це означає впасти в ущелину, мов п'яна оса, що розбилась об стіну. Попереду хвиляста снігова поверхня. А що під нею?

У суцільній довколишній білииі вирізнялися криваві сліди ніг на підлозі кабіни.