Надія - Сторінка 70

Селянин, побачивши його здалеку, втік. У хижці, що стояла за кілометр від місця падіння літака, він знайшов тільки коня; кінь подивився на нього й перегодя заіржав. "Мабуть, у мене надто неприємна пика,— подумав Гарде.— Та хоч там що, а цей кінь приязний, отже це кінь народного фронту..." В хижці посеред снігової пустелі було тепло, і йому хотілося лягти й заснути. Ніхто не підходив до нього. Гарде однією рукою взяв з кутка заступ, щоб, повернувшись до літака, відкопати Саїді й щоб спиратися на нього. Він уже майже нічого не бачив, крім власних ніг; напухли повіки. Гарде знайшов дорогу назад по краплях крові на снігу й по слідах своїх ніг, довгих і плутаних у місцях, де вій падав.

По дорозі назад згадав, що "Качка" на третину була складена з частин старого літака, оплаченого європейським пролетаріатом і збитого над Сьєррою,— "Паризької комуни".

Коли він добирався до літака, до Пгожоля підходив хлопчик. "Якщо ми на території фашистів,— подумав пілот,— то попалися, як пацюки. Де револьвери? Не можна ж застрелитися з кулеметів".

— Хто тут? — спитав Пюжоль.— Червоні чи Франко? Хлопчик — на погляд хитруватий, з відстовбурченими

вухами й чубчиком на маківці — подивився на Пюжоля й нічого не відповів. Пюжоль почав розуміти, який він мав негарний вигляд: бриль з пір'ям, що його він знову підсвідомо насунув на голову; обличчя поголене тільки з одного боку, а по білому комбінезону текла й текла кров.

— Скажи, хто тут?

Пюжоль підійшов до хлопчика, той позадкував. Погрози нічого пе дали б. І жувальної гумки більше нема.

— Республіканці чи фашисти?

Десь удалині шумів потік і каркали ворони, переслідуючи одна одну.

— Тут,— відповів хлопчик, роздивляючись літак,— усякі є: і республіканці, і фашисти.

— Профспілка? — гарикнув Гарде. Пюжоль усе зрозумів.

— Яка тут профспілка найбільша? ЗРС? НРП? Чи католицька?

Гарде підходив до Міро, праворуч від хлопчика, який міг бачити ііого тільки ззаду й роздивлявся його маленьку дерев'яну рушницю.

— ЗРС,— нарешті сказав хлопчик.

Гарде обернувся; його обличчя, до якого він і далі притискав руків'я кулемета, було розтяте від вуха до вуха, кіп-чик носа відвалювався, і кров, яка спочатку била джерелом, текла, згортаючись на шкірянці, надягненій поверх комбінезона. Хлопчик закричав від жаху й утік, як кіт.

Гарде допомагав Міро збирати його четвертовані руки й ноги і підвестися на коліна. Коли він нахилявся, йому обпікало обличчя, мов вогнем; він намагався допомагати Міро, не схиляючи голови.

— Ми в своїх! — сказав Пюжоль.

— Цього разу я зовсім спотворений,— мовив Гарде.— Бачив, як утік від мене цей хлопчисько?

— Ти з глузду з'їхав!

— Як обпечений.

— Сюди йдуть.

Справді, до них ішли селяни; їх вів той, що втік, побачивши Гарде. Тепер він був уже не сам і вирішив повернутися. Після вибуху бомби вибігло все село; найвідважніші підходили до них.

— Zrente popular! 1 — крикнув Пюжоль, жбурляючи бриля з червоним пір'ям у купу сталі.

Селяни кинулися до них. Мабуть, вони здогадувалися, що льотчики, які впали, свої, бо вийшли майже без зброї, може, перед катастрофою один з них роздивився червоні смуги на крилах. Гарде побачив серед розбитого кріплення й дроту дзеркальце, що висіло на своєму місці перед сидінням Пю-жоля. "Якщо я подивлюся на себе, то вкорочу собі віку".

Коли селяни наблизилися так, що змогли розгледіти безладну купу сталі, зламані крила, пробиті мотори, зігнутий, як рука, пропелер і розпростерті на снігу тіла, вони зупинилися. Гарде пішов їм назустріч. Селяни й селянки в чорних

Народний фронт (ісп.).

хустках чекали його, застигши нерухомими гуртиками,— так, як чекають нещастя. "Обережніше!" — сказав один селянин, побачивши, що Гарде спирається зламаною щелепою на руків'я кулемета. Жінки, повернуті в минуле виглядом крові, хрестилися; відтак один селянин підняв кулак — не стільки в бік Гарде й Пюжоля, що підходив до них, скільки в бік тіл, розпростертих на землі, і всі кулаки, один за одним, піднялися в мовчазному салюті розбитому літакові й тілам, що їх селяни вважали мертвими.

— Цього замало,— пробурчав Гарде.— Допоможіть нам,— додав він по-іспанському.

Вони повернулися до поранених. Тільки-но селяни зрозуміли, що мертвий лише один, почалася незграбна й співчутлива метушня.

— Постривайте.

Гарде став порядкувати. Пюжоль метушився, але ніхто його не слухав: командував Гарде — не тому, що насправді він був командиром, а тому, що був поранений у обличчя. "Коли б смерть прийшла сюди, як би її слухалися!" — подумав він. Одного селянина він послав по лікаря. Далеко? Що робити?.. Перенести звідси Скалі, Міро, бомбардира було нелегко, але горяни вміють поводитися з поломами ніг. Пюжоль і Лапглуа могли пересуватися. В крайньому разі й він.

Вони почали спускатися до маленького села — чоловіки й жінки, що здавалися крихітними серед снігів. Перед тим, як знепритомніти, Гарде востаннє подивився на дзеркальце, але воно покришилося під час падіння: серед уламків не було ніякого дзеркала.

Маньєн побачив перші ноші. їх несли чотири селянини, в кожного на плечі — руків'я поти; слідом за ними йшли четверо. На перших ношах лежав бомбардир.

Можна було подумати, що в нього не полом ноги, а довголітні сухоти. На змарнілому обличчі різко вирізнялись очі, перетворюючи в романтичну маску його вусату фізіономію кремезного піхотинця.

Обличчя Міро, якого несли слідом за ним, теж змінилося, але інакше: страждання надали йому дитячості.

— Коли ми почали спускатися, там ішов сніг! — сказав він, коли Маньєн потискав йому руку.— Сміх, та й годі! — Він усміхнувся й заплющив очі.

Маньєн поїхав далі, за ним ішли носії з Лінареса. На паступпих ношах, безперечно, лежав Гарде: майже все його обличчя вкривала пов'язка. На ньому між шоломом і пласкою пов'язкою, під якою, здавалося, не було носа, видпо було страшенно напухлі, блідо-лілові й міцно заплющені повіки.

Побачивши, що Маньєн хоче заговорити, два передніх носії поставили ноші раніше, ніж задні: на мить тіло перехилилося.

Поручкатися було годі: руки Гарде лежали під ковдрою. Під лівою повікою Маньєп роздивився щілинку.

— Ти бачиш?

— Поганенько. Власне, тебе я бачу! Маньєн хотів обійняти ного, стріпнути.

— Можна тобі чимось допомогти?

— Скажи старушенції, щоб дала мені спокій зі своїм бульйоном! Коли нас доставлять до шпиталю?

— Внизу чекає карета, до неї дістанемося за півтори години. Ввечері будемо в шпиталі.

Ноші понесли далі, за ними йшла половина населення Вальделінареса. Коли ноші Скалі порівнялися з Маньєном, бабуся в чорній хустині підійшла з чашкою й простягла пораненому бульйон. У кошику вона мала термос і японську чашку — мабуть, це було її гордістю. Маньєн уявив собі, як край чашки проходить під задерту пов'язку Гарде. Він сказав:

— Того з поранепим обличчям зараз краще не годувати.

— Це була єдина курка в нашому селі,— відповіла вопа значуще.

— Все одно.

— Мій син теж на фронті...

Маньєн пропустив усі ноші й усіх селян; останні селяни несли труну; її збили раніше, ніж ноші,— звичка... До віка труни селяни прив'язали один із знівечених кулеметів з літака.

— Скільки йом-у років? — запитала бабуся, показуючи на Міро.

— Двадцять сім.

Вона вже кілька годин ішла за ношами з бажанням чимось допомогти й щоразу, коли на особливо крутому спуску носії гальмували ногами, знизувала плечима зворушливим рухом, у якому Маньєн упізнав одвічне материнство.

Ущелина весь час збігала вниз. З одного боку піднімався сніг аж до неба, позбавленого кольору й часу, а з другого — пливли над хребтом темні хмари.

Чоловіки мовчали. До Маньєна знову підійшла якась жінка.

— Хто вони такі?

— Один бельгієць. Один італієць. Решта французи.

— Інтернаціональна бригада?

— Ні, але щось на зразок цього.

— А той?..

Вона показала на обличчя пораненого.

— Француз,— відповів Маньєн.

— А мертвий теж француз?

— Ні, араб.

— Араб? Ти диви! Тож він араб? Вона пішла розповідати новину.

Маньєн, який їхав майже позаду, знову наблизився до нош Скалі. З усіх поранених тільки він міг звестися на лікті; перед ним стежка, петляючи, спускалася до Лангуа, який зупинився біля крижаного потічка. Пюжоль повернувся назад. На тому березі потічка дорога звертала під прямим кутом. Між ношами утворилася відстань близько двохсот метрів. Лангуа, химерний розвідник з волосатим султаном, верхи на віслюку, примарний у тумані, що почав підійматися, вже віддалився вперед на цілий кілометр. Позад Скалі й Маньєна несли тільки труну. Ноші по черзі переносили через потічок; носії розверталися в профіль на величезному схилі скелі з прямовисними тінями.

— Колись я...— почав Скалі.

— Поглянь, яка картина!

Скалі не повів далі своєї розповіді; вона так само подіяла б на нерви Маньєну, як порівняння цього видовиська з картиною діяло на нерви Скалі.

В роки першої республіки до його сестри залицявся іспанець, до якого вона була байдужа. Якось він повіз її до себе на віллу біля Мурсії. Це був будинок у стилі кінця вісімнадцятого століття — кремові колони проти оранжевих стін, орнамент зі штучного мармуру у вигляді тюльпанів, у саду карликові самшити, схожі на пальми серед гранатових троянд. Один із власників колись збудував тут крихітний театр тіпей на тридцять місць. Коли вони зайшли туди, чарівний ліхтар горів, і на маленькому екрані тремтіли китайські тіні. Іспанець домігся свого: цієї ночі вона спала з ним. Тоді Скалі ревниво поставився до цієї дійсності, пов-пої мрій.

Спускаючись до потічка, він думав про чотири кімнати кольору сомон і золота, яких він піколи не бачив. Будинок у розводах з гіпсовими бюстами серед темних крон помаранчевих дерев... Його ноші переправилися через потічок і звернули. Спереду знову з'явилися бики. Іспаніє його юності, любове і красо, прощавай! Тепер Іспанія — це попівечений кулемет і змерзлі птахи, що кричать в ущелинах.

Передні мули звернули й зпову зникли, пішовши в початковому напрямі. За крутим обривом дорога спускалася до Ліиареса. Маньєн упізнав яблуню.

Що це, злива періщить за скелею? Маньсп пустив свого мула клусом, випередив усіх, під'їхав до повороту. Ніякої зливи — то дзюрчали потічки, що їх заступала від нього скеля; це дзюрчання, схоже на шелест вітру в листі, підіймалося з Лінарсса, наче з дна долини його посилали санітарні карети й заново віднайдене життя.