Надія - Сторінка 69

Пюжоль намагався вийти з хмари, набираючи висоту. Вони вийшли з неї, падаючи: вопи перебували за п'ятдесят метрів від гори. Земля кидалася пряма па них, але м'які хвилі снігу... Успішно провівши бомбардування й вислизнувши з-під обстрілу, їм тепер аж надто хотілося врятуватись.

— Бомба! — крикнув Гарде.

Якщо вона зараз знову не впаде, всі вони підірвуться. Саїді щомога наліг на обидва руків'я одразу. Бомба впала, і, мовби вона метнула землю до літака, всіх знизу обдало снігом.

Пюжоль зістрибнув із свого сидіння, раптом опинившись під голим небом. Оглух? Ні, це була тиша гір після гуркоту аварії, бо він почув каркання ворони й крики. Тепла кров повільно текла по його обличчю, проточуючи дірки в снігу перед його черевиками. Нічим, окрім як руками, витерти кров, що зліпила йому очі й крізь яку він невиразно розрізняв чорні чагарі, звідки долинали крики — хаос розбитих літаків.

Маньєну й Моросу вдалося повернутись. Із штабу повідомили по телефону на аеродром, що поранені перебувають у маленькому шпиталі в містечку Мора. Треба було оглянути літаки, які зможуть вилетіти тільки завтра. Маньєн віддав розпорядження й одразу ж поїхав. Слідом за ним виїхала санітарна карета.

— Один загинув, двоє тяжко поранені, решта легко поранені,— сказав черговий офіцер по телефону.

Він не знав прізвищ поранених і вбитого. І він не отримав ще зведень про бомбардування.

Автомобіль Маньєна мчав серед нескінченних помаранчевих гаїв. Вони, рясно вкриті плодами, подекуди помережані кипарисами, тяглися на кілометри аж до Сагунто та його зруйнованих фортець, християнських укріплень під римськими, римських укріплень під пунічними: війна... Вдалині в небі, що очистилося, мерехтіли снігові гори Теруеля.

За помаранчевими гаями йшли дубові. Починалися гори. Маньєн знову зателефонував до штабу; на аеродромі, який показав селянин, було шістнадцять ворожих літаків: усі згоріли.

Шпиталь Мори розмістився в школі, але тут не було ніяких льотчиків. Був іще шпиталь у мерії — там теж не було льотчиків. У комітеті народного фронту порадили Маньєну зателефонувати до Лінареса: туди викликали з Мори лікаря до поранених. Маньєн у супроводі одного з комітетчиків поїхав на пошту, попід дерев'яними балконами, по вулицях з голубими, рожевими й фісташковими будинками, через арки мостів, звідки на кожному повороті відкривалися руїни давнього замку.

Поштовий чиновник був старий соціаліст. Його хлоп'я сиділо на столику апарата Морзе.

— Теж хоче бути льотчиком! На стіні видніли сліди куль.

— Мій попередник був з НРП,— сказав чиновник.— У день заколоту він безперестанку телеграфував до Мадріда. Фашисти не знали цього, але вони все-таки вбили його: бачите, кулі...

Нарешті Лінарес відповів: ні, льотчиків тут нема; вони впали біля невеличкого села Вальделінарес, вище, в снігу.

Скільки ще сіл доведеться викликати? "Вище, в снігу!" І все ж таки в тоні відповідей Маньєн ще більше, ніж будь-коли, відчував довкола себе Іспанію, наче в кожному шпиталі, в кожній кімнаті, на кожній телефонній станції його чекало братерство селян. Нарешті виклик. Телефоніст узяв трубку: Вальделінарес відповідає. Вій послухав, потім обернувся:

— Один з льотчиків може ходити. По нього пішлп. Хлопчик не наважувався ворухнутися. У вікні промайнула мовчазна тінь кота.

Телефоніст простяг Маньсну стареньку трубку, де бурчав приглушений голос:

— Алло! Хто говорить?

— Маньєн. Це Пюжоль?

— Так.

— Хто загинув?

— Саїді.

— Поранені?

— Найгірша справа з Гарде: с. побоювання за його очі. В Тайфера ліва нога переламана в трьох місцях. У Міро чотири кулі в руці. В Скалі — розривна в нозі. У Ланглуа й у мене нічого страшного.

— Хто може ходити?

— Щоб зійти вниз?

— Еге ж.

— Ніхто.

— А на мулах?

— Ланглуа і я. Може, ще Скалі, якщо його підтримувати, і то нема повної певності.

— Як вас лікують?

— Що раніше ми спустимося, то буде краще. Одне слово, роблять усе, що можуть...

— Ноші є?

— Немає. Постривайте, ось поруч лікар, він щось каже. Голос лікаря.

— Алло! — сказав Маньєн.— Усіх поранених можна перенести?

— Так, якщо у вас є ноші.

Маньєн запитав у телефоніста. Невідомо, може, у шпиталі і є ноші, але, в усякому разі, не шість штук. Маньєн знову взяв трубку.

— Чи не можна у вас зробити ноші з гілля, пасків і матів?

— Можна.

— Я привезу ноші, скільки зможу. А ви, будь ласка, скажіть, щоб там робили ноші й починали спускатися вниз. Я чекаю на карету, вона підніметься, наскільки зможе.

— А мертвого?

— Несіть усіх. Алло, алло! Перекажіть, будь ласка, льотчикам, що знищено шістнадцять ворожих літаків. Не забудьте.

Вони знову поїхали по вулицях зі строкатими будинками, повз площу з фонтаном, через мости, вигнуті, як спина віслюка, по гострому камінню бруківки, що ще блищала від ранкової зливи під низько завислим небом. Знайшлося лише дві пари нош. їх прив'язали до даху автомобіля.

— А ми проїдемо під сільськими воротами?

Нарешті Маньєн виїхав на дорогу, що вела до Лінареса.

Тепер він уступав у вічну Іспанію. За першим же селом з горищами, відкритими на балюстраду, автомобіль опинився в ущелині, тьмяній під сірим небом, де застиг замріяний силует бика з широкими рогами. Від землі, на якій, мов плями від опіків, стояли ці курдські села, підіймалася первісна суворість. Ця земля здавалася ще недоступнішою тому, що Маньєн, який що п'ять хвилин позирав на годинник, дивився на скелі очима поранених льотчиків. Ніде зробити посадку: скрізь уступчасті поля, скелі або дерева. Щоразу, коли автомобіль спускався по схилу, Маньєн уявляв собі, як літак знижується до цієї немилосердної землі.

Село Лінарес оточував фортечний мур; з обох боків брами на мурах сиділи діти. Біля заїзду, на подвір'ї якого голоблями вгору тіснилися вози, чекали мули. В комітеті чекав лікар, що приїхав з долини, й п'ятнадцятеро юнаків. Вони з цікавістю дивилися на високого чужоземця зі звислими вусами, вдягненого в мундир іспанського льотчика.

— Нам не треба стільки помічників,— сказав Маньєн.

— Вони самі цього хочуть,— мовив делегат.

— Гаразд. А карета?

Делегат зателефонував до Мори: карета ще не приїздила. Погоничі мулів сиділи на подвір'ї заїзду, в півколі возів, і їли з чавуна — великого перекинутого дзвона, в якому кипіла маслинова олія; сажа закрила напис на дзвоні. Над дверима стояло: "1614".

Нарешті караван рушив.

— Скільки ходи до вершини?

— Чотири години. Але ми зустрінемо їх раніше.

Маньєн ішов за двісті метрів спереду; його чорний силует у форменому кашкеті й шкіряному пальті вирізнявся па схилі гори. Болота майже ис було, він боровся тільки з камінням. Позад пього — лікар на мулі, за лікарем — носії у куфайках та беретах (місцеве вбрання тут надягають па свята або в похилому віці); ще трохи далі — мули й поші.

Незабаром більш не видно було ніде ні биків, ні полів; скрізь камінь, цей іспанський камінь, жовто-червоний па сонці, тьмяний під білим небом, олив'янин там, де на нього падають довгі прямовисні тіні. Скелі спускалися кількома ламаними лініями від снігів під небесним склепінням до глибини ущелини. З дороги, яка стелилася по краю горн, з-під ніг котилося каміння, стрибаючи з гуркотом зі скелі па скелю й гублячись у тиші ущелини, де, здавалося, ховалося дзюрчання потоку, чутне все далі й далі. Через годину долина закінчилася, на її дні ще видні" Лінарсс. Тільки-но його заступила гора, Маньсн більше не чув дзюрчання води. Стежка проходила повз крутий стрімчак, що подекуди нависав над нею; там, де вона остаточно звертала, стояла яблуня, мов японський силует, на тлі неба, посеред крихітного поля. На пій ще були яблука, а опалі плоди утворили довкола дерева щільне кільце, яке поступово переходило в траву. Тільки ця яблуня була живою серед каміння й жила життям рослин, що безперервно відновлювалося серед геологічної байдужості.

Що вище Маньєн підіймався, то дужче відчував м'язи пліч і ніг, то більше втома поймала все його тіло й думки. Зараз по таких самих непрохідних стежках спускаються ноші з руками в черезплічнику, з переламаними ногами. Він сів на мула. Погляд його ковзав зі стежки на снігові хребти, що височіли в білому небі. Всяке нове зусилля зміцнювало в його серці братерське уявлення про те, яким повинен бути начальник.

Селяни з Лінареса,— вони ніколи не бачили нікого з поранених, по яких ішли, мовчки ступаючи за ним,— суворо й спокійно засвідчували братерство. Маньєн згадав про сільські автомобілі.

Вони піднімалися вже принаймні дві години, коли дорога, що бігла попід горою, враз скінчилася. Вона пішла по снігу через ущелину до іншої куди вищої, але набагато пристун-нішої гори, яку видно було з літаків, коли вони летіли па Теруель. Потоки довкола позамерзали. На повороті, як раніше яблуня, стояв маленький сарацинський воїн, чорний на тлі неба в ракурсі статуї на високому п'єдесталі: конем був мул, а сарацином Пюжоль у шоломі. Він обернувся в профіль, як на гравюрах, і прокричав у безмежну тишу: "Ось і Маньєн!"

На небі з'явилися дві довгі випростані ноги по обидва боки маленького віслюка, з-під пов'язки на голові стирчало волосся — другий пілот Ланглуа. Потискаючи руку Пюжолю, Маньєн помітив на його шкірянці вище пояса потріскані згустки крові, тому тепер шкірянка нагадувала крокодилячу шкіру. Яка рана могла так закривавити шкірянку? Струмені, які перетиналися на грудях, були такі рівні, що ще відчувалося, як ллється кров.

— Це шкірянка Гарде,— сказав Пюжоль.

Маньєп без стремен не міг бодай трохи звестися. Витягиш шию, він шукав поглядом Гарде, але ноші були ще за скелею.

Маньєн не відривав очей від шкіряпки. Пюжоль уже почав розповідати.

Легко поранений у голову, Ланглуа відскочив на одній позі вбік; друга йога в нього була звихнута. 13 довгій розпанаханій коробці, яка колись була кабіною, лежали Скалі й Саїді. Під грибом перекинутої башти лежав Міро; руки й ноги стирчали з-під рами, верх якої тиснув на його розтрощене плече, як на старовинних гравюрах, де зображено катування; серед уламків — розпростертий бомбардир. Усі хто міг кричати, одержимі страхом пожежі, кричали у великій тиші гір.

Пюжоль і Ланглуа вивільнили тих, хто лежав у кабіні; потім Ланглуа почав вивільняти бомбардира, а Пюжоль намагався підняти башту, яка придушила Міро. Нарешті башта перекинулася з новим гуркотом заліза й слюди, від якого здригнулися поранені, що лежали на снігу.

Гарде побачив хижку й пішов до неї, притискаючи уламком руків'я кулемета свою зламану щелепу (він не наважувався притримувати її рукою, і рана кривавилась).