Надія - Сторінка 73

І літаки, які, може, виграли бій, кружляли на місці, не підстерігаючи ворога, а чатуючи на перемогу, забувши про свої неосвітлені аеродроми, заворожені в темряві, що насувалася.

Маньєн летів усередині підкови над однією з доріг на Орку, досить широкою в цьому місці, обрамленою покинутими ваговозами. Він спікірував і полетів на поземному польоті, як тоді із селянином над теруельським аеродромом; поки республіканці помилково прошивали кулями крила "Оріона", Маньєн побачив сигнальні полотна анархіста Мери, карабінерів і Кампесіно.

Розділ п'ятий

Удалині не стихав гуркіт останніх сутичок бою. Мануель, зайнявши нові позиції, обходив село в пошуках ваговозів; за ним ішов його собака. Він підібрав чудового собаку, кинутого фашистами, чотири рази пораненого. Він любив тварин: биків, кавалерійських коней, німецьких вівчарок, бойових півнів. Італійці покинули багато ваговозів, і, чекаючи офіційного розпорядження, кожен командир корпусу (лукаво твердячи, що коли тут пройде Кампесіно, то не залишиться жодного з них) намагався прихопити собі якнайбільше машин. Тимчасово їх розставили в усіх просторих приміщеннях: у церквах, меріях і стодолах. У селі, де зупинилися карабінери, ваговози стояли в церкві. Але Ма-нуеля попередили, що туди з таким самим наміром уже прийшов Хіменес.

Це була висока церква з червоної цегли. Кулі потрощили на ній інкрустації у вигляді пальм. Скісні промені світла падали крізь склепіння на купу стільців, потрощених на друзки, і на ваговози, виптикувані посеред церкви. Ополченець, що охороняв церкву, йшов за Мануелем і Гарт-нером,

— Ти полковника бачив? — спитав Гартнер.

— Він там, за ваговозами.

— Погано,—пробурчав Гартнер.—Мабуть, уже нахапав. Погляд Мануеля, що ще не призвичаївся до темряви,

зупинився на позолоті, яка мерехтіла в сутіні над порталом, мов нерухома пожежа: вздовж усієї стіни, витягши ноги в повітря, стояли апгели серед труб незвичайного органа. Мануель побачив кручені сходи й піднявся по них.

Ополченець пішов слідом за ним; Гартнер залишився внизу, мовби стережучи ваговози, і з ним собака.

— Завдяки чому все це вціліло? — спитав Мануель ополченця.

— Завдяки революційно-естетичному комітету. Звідти приїхали й сказали тутешньому комітетові: "Орган і хори — велика цінність". І справді, в це вкладено чимало праці. І ми вжили заходів.

— А італійці?

— Тут пе було великого бою.

Якось біля гробниці Сервантеса один анархіст головешкою від смолоскипа, яким він хотів підпалити церкву, накреслив у напрямі вцілілого розп'яття велику стрілу іі написав: "Тебе врятував Серваптес".

— А що ти думаєш про це? — спитав Мануель.

— Людина, яка виліпила цих ангелів, любпла свою роботу. Я завжди був проти руйнування. З попами я не згоден, а проти церков я нічого пе маю. Вважаю, що з них слід зробити театри — обстава багата й добре чути...

Мануель згадав ополченців, яких він з Хіменесом розпитував на фронті Тахо. Він уважно оглянув церкву й помітив нарешті біля колони підстрижену чуприну, що мерехтіла в сутіні, як пух курчати. Мануель знав, що Хіменес розуміє музику. Він з любов'ю подивився на сивий ореол Старого селезня, всміхнувся, мовби готуючи жарт, і сів за клавіші.

Він заграв перше, що йому пригадалося з церковної музики — "Кіріє" Палестріни. В безлюдній церкві врочиста мелодія, сувора й негнучка, розгорталася, як готичні завіси, не гармоніюючи з війною, але цілком гармоніюючи зі смертю. Мануеля схвилювала не музика, а його минуле. Ополченець, сторопівши, дивився на полковника, який грає на органі церковну мелодію.

— Ця штука працює! — сказав він, коли Мануель перестав грати.

Мануель спустився вниз. Він погладив собаку, який не скавулнв. Мануель часто гладив його: він більше нічого не тримав у правиці. Гартнер чекав на нього внизу біля сходів. На кахлях підлоги біля ваговозів видніли великі чорні плями. Давно минули ті часи, коли Мануель запитував себе, що за рідина лишає такі плями.

— Чудова річ "Кіріє",— сказав він зніяковіло,— але, граючи, я думав про інше. Я полишив музику... Пам'ятаєш, на тому тижні там, де ми стояли, на роялі лежали ноти Шопена, найкращі його твори. Я погортав їх, усе це з іншого життя...

— Може, вже надто пізно... або надто рано.

— Може... Але не думаю. Гадаю, для мене почалося інше життя разом з першим боєм; таке саме безсумнівне, як те, що почалося, коли я вперше переспав з жінкою... Війна повертає цнотливість...

— Тут є про що поговорити...

Нарешті вони підійшли до полковника, який спостерігав за перевіркою моторів.

— Це ви, синку, зіграли для мене на "ангелах"? Дякую. Ви навмисне це зробили?

— Мені це справило задоволення. Хіменес подивився на нього.

— Мануелю, ви станете генералом у тридцять п'ять років...

— Я — іспанець шістнадцятого століття,— відповів Мануель із серйозною й поблажливою усмішкою.

— Ви ж не професіональний музика? Де ж ви навчилися грати на органі?

— Це наслідок шантажу. Священик, який мав навчати мене латини, займався зі мною лише одну годину з двох; другу він присвячував розвагам. Спершу він мою розвагу замінив своєю: ставив голку із слонової кістки — велика розкіш для того часу — на ринковий грамофон; ми сиділи в бе-резковій альтанці й слухали Верді. Я знав "Африканку" напам'ять. Потім я зажадав уроків тактики (еге ж, тактики, полковнику!). Він відповів, що це не відповідає ні його знанням, ні його вдачі, але приніс мені коробку з-під черевиків з картонними солдатиками...

На ношах і ковдрах проносили живих і мертвих солдатів.

— Відтак з'явилися платівки з музикою Палестріни,— провадив Мануель.— У підступній надії спекатися уроків тактики священик підсовував ці платівки під голку зі слонової кістки в березковій альтанці. Він домігся цілковитого успіху: я відмовився від тактики й зажадав органа. Я виявився здібним органістом.

— Отже, синку, не всі священики погані,— іронічним тоном мовив Старий селезень.

Мануель хотів обережно натякнути на ваговози, але він не встиг розтулити рота.

— Будь-яка стратегія марна,— сказав Хіменес.— Поки не надійде розпорядження, ці ваговози священні.

— Ще б пак! їх знайдено в церкві. Але ваші карабінери вже мають полуторки.

Хіменес засміявся, примруживши одне око.

— Нічого не вийде. Ви станете генералом у тридцять років, але моїх ваговозів ви не отримаєте. До речі, мені цього замало. Ходімо шукати разом.

— У Сьєррі я сказав одній жінці з народного ополчення, що в неї гарне волосся. Я попросив у неї один волосок, а вона послала мене до дідька. Ви такий самий скнара, як і вона.

— Анексуйте розвідний ключ і не говоритимемо більше про це.

Вони виїхали; ще не доїхавши до Бріуеги, кожеп з них уже дістав по три ваговози. Водії Хіменеса й ті, кого привів Гартнер, сідали за кермо і їхали за ними.

— Мені подобається наша процесія: андалуське весілля,— сказав Мануель.

— Ми зайняли вісімдесят восьмий кілометр! — крикнув зв'язківець, який проїздив повз них.

У самому повітрі пахло перемогою.

На площі в Бріуезі, перед командним пунктом (тут цього ранку мали зібратися всі відповідальні офіцери), Гарсіа й Маньєп слухали неголеного багато днів старого хвалька при краватці бантом, який явно щойно виліз з льоху.

— Коли нас вигнали звідти, вони все забрали, лишили тільки дріт, на який ми розвішували штани. Гіди не знали, як пояснити, що це за дріт. Крім одного, старого пройди, розумієте, артиста...— Він зробив рух, ніби зачісуючи свого довгого чуба.— Він і акварелі малював, і віршував, одне слово, артист. Він казав туристам у толедському Алькасарі: "Пані й панове, як відомо, Сід Кампеадор мав чимало справ; коли він закінчував давати розпорядження, писати листи й виряджати експедиції, приходив до цієї зали. Сам-один. І ось погляньте, що віп робив, відпочиваючи: повисав на дроті й гойдався".

— Цей товариш був гідом у гвадалахарському палаці,— сказав Гарсіа Мануелю й Хіменесу,— а раніше — в Толедо.

Це був літній чоловік з бакенбардами, схожими на кролячі лапи, з обличчям і рухами вродженого артиста, один з тих людей, які завжди живуть вигадками.

— Я також любив усе це, всякі цікаві витівки,— провадив гід,— поки не померла моя перша дружина... Я об'їздив цілий світ, працював у цирку... Якщо варто було щось подивитися, я мчав туди. А тут увесь цей мотлох...

Він показав великим пальцем у бік Гвадалахари, де вітер розносив під низькими хмарами запах різниці й куди йшли полонені італійці.

— Увесь цей мотлох, і ці кардинали, і навіть Ель Греко, і туристи, і все інше — коли бачиш усе це двадцять п'ять років, набридає, як і війна, па яку ти надивився цілих півроку...

Він і далі показував на південний захід, на Гвадалахару, Мадрід, Толедо, мовби байдуже відмахуючись від мух. До Мануеля підійшов офіцер.

— Ми зайняли дев'яностий кілометр! — крикнув він, поплескавши собаку по спині.— Вони кидають усе спорядження!

— Знаєте, що я вам скажу, добродію? — вів далі гід. Він знизав плечима і, мовби підбиваючи підсумок свого життя, сказав: — Каміння... Каміння... Старе каміння... От і все. Якщо ви спуститеся нижче, то ще побачите путящі речі часів римлян! Тридцять років до різдва Христового! Наголошую — до! Оце так! Сагунто — дивовижне. Або ж нові квартали Барселони! А пам'ятники? Так само, як і війна,— каміння...

Разом з полоненими італійцями повз них провели кількох марокканців.

— Ось ви,— сказав Гарсіа Маньєну,— що більше воюєте, то більше заглиблюєтеся в Іспанію, а я що більше працюю, то більше віддаляюсь від неї. Я провів ранок, допитуючи марокканців. їх мало було тут, але все ж таки були. Вони є скрізь. Пам'ятаєте, Маньєн, як Варгас казав, що в Іспанії тільки дванадцять тисяч марокканців! Так ось тут чимало марокканців і з французьких володінь. Тепер іслам як такий, як духовна община в руках Муссоліні. Французи п англійці ще зберігають свої адміністративні кадри в Північній Африці, але релігійні кадри в руках італійців. І ось наслідок: ми в Бріуезі беремо до полону марокканців і італійців. Пропаганда у Французькому Марокко, в Лівії, пропаганда в Палестині, в Єгипті, обіцянка Франко повернути ісламу Кордовську мечеть...

Гарсіа любив поговорити, а іншим хотілося, щоб він говорив. Вони читали тільки газети, що проходили військову цензуру, а Гарсіа був поінформований. Але ні Мануель, ні Хіменес не забували про свої ваговози.

З дверей будинку, де переховувався гід під час італійської окупації, на нього гукнула жінка.

— Тепер,— сказав він Гарсіа,— ми чекаємо від Асаньї дій.