Надія - Сторінка 74

Що він зробить? Це велика невідомість...

Піднявши вказівний палець до низького неба, він раптом змінив таємничий тон, яким щойно говорив, і сказав зовсім байдуже:

— Нічого. Нічогісінько він не зробить. Нічого й не можна зробити... Звісно, Франко горила. Але, якщо відкинути його, при Асаньї чи Кабальєро, при ЗРС чи при НРП або з вами... тепер, коли я вибрався з льоху, обслуговуватиму клієнтів і водитиму бовдурів і помру в Гвадалахарі, обслуговуючи клієнтів і водячи бовдурів...

Його знову покликала жінка, і він пішов.

— Ну й тип! — сказав Маньєн.

— У найзапеклішій громадянській війні,— відповів Гарсіа,— завжди є чимало байдужих... Бачите, Маньєн, для мене й тепер, після восьми місяців війни, одна річ залишається загадковою: це момент, коли людина зважується взятися до зброї.

— Наш друг Барка мав цікаві думки з цього приводу,— мовив Мануель.

Вівчарка схвально загавкала.

— Еге ж, про причини, які штовхають па боротьбу; але мене цікавить сам момент вступу в дію. Можна подумати, що битва, апокаліпсис, надія — все це принади, які використовує війна, щоб ловити людей. Битва — це частина комедії, яку кожна людина розігрує сама перед собою, і вона втягує людину у війну, як узагалі всі наші комедії втягують нас у життя. І ось починається війна.

Це те, про що Маньєн думав у "Оріоні" й про що, мабуть, багато хто думав. їхня розмова нагадувала йому розмову з Гарсіа й Варгасом у вечір Медельїна; і він знову відчув, що інтернаціональна авіація перестає існувати.

— Найближчим часом і Японія встряне у війну,— сказав Гарсіа.— Вони створюють імперію майже таку саму, як британська...

— Подумайте, якою була Європа, коли ми мали по двадцять років, і якою вона стала тепер...

Мануель, Гарсіа і Хіменес знову пішли полювати на ваговози. Гарсіа взяв Маньєна під руку.

— Як Скалі? — спитав він.

— Розривна куля поранила його в ногу над Теруелем. Він зостанеться без ноги...

— Як він настроєний політично?

— Гм... Дедалі більше схиляється до анархізму, наближаючись до Сореля, вже став майже антикомуністом...

— Він не проти комунізму, він проти партії.

— Майоре, скажіть, що ви думаєте про комуністів? "Починається",— подумав Гарсіа.

— Мій приятель Герніко,— відповів він,— каже: "В них усі достойні дії — і тільки". А нині якраз уся справа зводиться до дії.

Він понизив голос, як завжди, коли підбивав підсумок прикрого досвіду.

— Сьогодні вранці я був у полонених італійців. Серед них був один уже в літах, він плакав, як теля. Я питаю його, в чому річ, а він ридма ридає. Зрештою каже: "В мене семеро дітей..." — "Ну й що?" Потім я здогадався: він певен, що ми розстріляємо полонених. Я пояснюю йому, що це не так, і він мені вірить. І нараз він у гніві стрибає на лаву й виголошує промову з десятка фраз: "Нас одурили в Італії!" — і таке інше, а тоді репетує: "Смерть Муссоліні!" Мало хто на це реагує. Тоді він починає знову. І полонені довкола відповідають: "Смерть!" — але ледь чутно, як хор із затуленими ротами, і зі страхом дивляться на двері... І це вони у нас... На них тисне, Маньєн, не боязнь поліції і не сам Муссоліні, а фашистська партія. А у нас... На початку війни запеклі фалангісти гинули з криком: "Хай живе Іспанія!", а потім: "Хай живе фаланга!" Ви певні, що серед ваших льотчиків комуніст, який гинув з криком: "Хай живе пролетаріат!" або "Хай живе комунізм!"—не крикнув би сьогодні за тих самих обставин: "Хай живе партія!"

— Цим моїм льотчикам більше не доведеться кричати, вони майже всі в шпиталі або в землі... Це, мабуть, суб'єктивно. Аттіньї, певне, крикнув би: "Хай живе партія!" А інші — щось інше.

— Починається епоха партій, друже мій.

"Колись Гарсіа запевняв мене,— подумав Маньєн,— що СРСР не зможе подати нам допомоги. Гарсіа велемовний, але він не оракул".

Майор стиснув його руку, яку не випускав упродовж усієї розмови.

— Не перебільшуватимемо нашої перемоги: це зовсім не битва на Марні. Але все ж таки це перемога. Тут проти нас воювало більше безробітних, ніж чорносорочечників, ось чому, як вам відомо, я провів агітацію через гучномовці. Однак офіцери були все ж таки фашистські. Ми можемо дивитися на цю місцевість святобливо. Це, друже мій, наше Вальмі. Тут уперше справді зіштовхнулися дві партії.

З командного пункту вийшли офіцери, поплескуючи одип одного по плечі.

— Дев'яносто другий кілометр! — крикнули вони.

— Ви проїздили Ібарру? — спитав Маньєн у Гарсіа.

— Так, але під час бою.

— Там скрізь стоять казанки з рисом. Кажуть, що то рис з молоком. Гарібальдійці давно цього просили (вони терпіти не можуть іспанської олії) і нарешті їм змогли його зварити. А рис у казанках присипав сніг. Він присипав і перших полеглих. їх видобували з-під снігу, щоб поховати; обличчя їхні були радісні, на губах щаслива усмішка...

— Дивна штукенція життя,— мовив Гарсіа.

Маньєн думав про селян. Він не мав звички, як Гарсіа, до абстрактного мислення, але авіаційна практика дала йому чисто фізичне відчуття відносності, яке часом замінювало його думкам глибину. Він не міг забути селян — і того, якого послав йому Гарсіа, і тих, у кого він прохав автомобілів, і тих, що спускалися з гір з ношами, і тих, яких він бачив з "Оріона" напередодні в бою.

Нишком підійшов гід і став за спиною Гарсіа: який його не бачив. Він підняв палець і примружив очі, обличчя його стало благородпішим, незважаючи на буряковий ніс п'янички.

— Головний ворог людини, панове,— це ліс,— заговорив віп.— Він дужчий, піж ми, дужчий, ніж республіка, дужчий, ніж революція, дужчий, ніж війна... Якби людина перестала боротися з лісом, він через якихось шістдесят років укрив би всю Європу. Віп ріс би тут, на вулицях, у будинках, гілляки стирчали б з вікон, роялі стояли б серед коріння, так, так, цапове!..

У зруйнованих будинках грали на роялі одним пальцем.

— Дев'яносто третій кілометр! — крикнув хтось із вікна. Знову через площу пройшли полонені.

— Мерзотники! — сказав гід.— Не могли сидіти у себе вдома?

Він потупив очі й побачив свої нові черевики.

— Навіть мої черевики, і вони від них! Скільки майна вони кинули! Серед них трапляються і добрі хлопці. Егей, заспівайте! — крикнув він, махаючи рукою полоненим. Один з них відповів фразою, яку гід не зрозумів.

— Що він каже?

— "Нещасливці не співають!" — переклав Гарсіа.

— Співай про своє горе, бовдуре! — відповів гід по-іспанському.

Полонені віддалялися, він проводжав їх очима.

— Дарма, сердего... Дарма...

Віддалік у батальйоні Гарібальді грали на акордеоні.

— Все це нічого не варте!.. В Гвадалахарі я стеріг садок. Прилазили ящірки... Коли я був у Індії з цирком, завчив індуський мотив; я висвистував його, і ящірки приповзали мені на обличчя. Досить було заплющити очі й знати мотив. Ну и ось! Війна, війна, полонені, полеглі. А коли все це скінчиться, я, як завжди, ляжу на лаву, і ящірки полізуть мені на обличчя...

— Хотів би я це побачити,— сказав Маньєн, підкручуючи вуса.

Гід подивився на нього й знову підняв палець:

— Ніхто, добродію, ніхто! — і, показавши пальцем па двері, звідки його кликала жінка: — Навіть моя друга дружина не бачила цього.

— Дев'яносто четвертий кілометр! — крикнув інший зв'язківець.

Розділ шостий

Тільки-но зі штабу надійшов наказ про реквізицію італійських ваговозів, Мануель покинув Хіменеса. Він пішки повернувся до розташування своєї бригади; вівчарка йшла поряд з ним. Гартнер пішов повертати взяті ваговози.

Війці блукали по Бріуезі з порожнілій руками в незвичному гультяйстві. Головну вулицю з рожевими й жовтими будинками, суворими церквами й великими монастирями вкривали гори щебінки, на неї стільки зруйнованих будинків викинули меблі, вона була такою невіддільною від війни, що тепер, коли війна припинилася, вона здавалася нереаль-

ною й безглуздою, як храми й кладовища чужої віри, як ці бійці без зброї, що бродили по ній, мов безробітні.

Інші вулиці, навпаки, здавалися неторкнутими. Гарсіа розповідав Мануелю, що в Джейпурі, в Індії, на будинках малюють фальшиві фасади й що на кожному будинку, зліпленому з грязюки, надягнена рожева декорація-маска. Але будинки Бріуеги приховували пе грязюку, а смерть за веселими фасадами й вікнами, прочиненими під понурим небом.

Мануель чув тільки дзюрчання водограїв. Почалась відлига, і під ногами кам'яних рицарів текла вода, наповнюючи прості канави, потім розтікалася струмками по гострому камінню старої Іспанії, вируючи, як гірські потічки, серед викинутих па бруківку портретів, уламків меблів, каструль і щебінки. В місті не залишилося жодної тварини; але в тиші, наповненій дзюрчанням води, ополченці, що мовчки ходили по вулицях, шастали, мов коти. Що ближче Мануель підходив до центру міста, то виразніше до дзюрчання води долучалися інші звуки, такі самі кришталеві, як і воно, що гармоніювали з ним, наче акомпанемент: звуки рояля. В найближчому будинку, фасад якого впав на вулицю, оголивши кімнати, ополченець награвав одним пальцем романс. Мануель уважно прислухався: крізь дзюрчання води він розрізнив звуки трьох роялів. На кожному з них брепькали одним пальцем. Ніхто з них не грав мелодії "Інтернаціоналу", кожен підбирав романс, повільно, мовби звертаючись до безмежпого смутку усіяпих поламаними ваговозами схилів, що підіймалися від Бріуеги до тьмяного неба.

Мануель сказав Гартнеру, що він полишив музику, але тепер, ступаючи самотньо по вулицях визволеного міста, він зрозумів, що має єдине бажання: слухати музику. Однак його не тягло до рояля, і йому хотілося побути на самоті. В їдальні його бригади було два грамофони. Він не зберіг платівок, які лежали в нього у валізі на початку війни, але їх було багато в коробці старого грамофона: Гартнер був німець.

Він знайшов симфонії Бетховеиа й "Прощанпя". Він не дуже любив музику Бетховеиа, проте тепер це не мало значення. Він поніс грамофон до своєї кімнати й накрутив його.

Музика, позбавляючи Мапуеля волі, повертала мипуло-му всю його силу. Йому пригадався НЇЄСТ, ЯКИМ ВІН простяг револьвер Альбі. Може, він, як казав Хіменес, і знайшов свою долю. Він заново народився разом з війною, пароднпся для відповідальності за смерть. Наче сновиді, що раптом очумався па краю даху, спадні басові ноти дали йому відчути його грізну ріпповагу, втративши яку, падають у кров.