Найперша жертва - Сторінка 7

Навіщо знищувати цілий світ через якусь там рибу? Якщо жодна країна не буде здатна поступитися своїми інтересами, хіба що зазнавши повної поразки, війна перетвориться на явище постійне і вічне. Від імені моїх зулуських виборців, а також від імені наших білих, чорних, кольорових та східних меншостей я заявляю: якщо це для них так важливо, хай забирають собі американці ту рибу!"

Південній Америці на чолі з новообраним її главою генералом Реторіо Торресом теж не можна було відмовити в гордості. Торрес оголосив, що у рибному диспуті головним для них був швидше принцип, а не сама риба; однак честь – діло, вище за будь-який принцип. І з розважливістю, що робила йому честь, запропонував розібратися в цьому конфлікті ООН.

Криза скінчилася так швидко й несподівано, що світ опинився в дивній ситуації, коли не знайшлося жодної іншої кризи, що потребувала негайного вирішення і через яку можна було б розпочати нову війну. І жодна країна не поспішила створити кризисну ситуацію, як то було раніше. Попри всі сподівання встановився мир.

Люди стомилися жити під тягарем страху опинитися на грані знищення. Колись такі важливі, питання національностей, рас, релігій, політики, соціальних теорій і політичної влади видавалися незначними перед лицем нового загального імперативу: "Не розгойдуйте човна".

Увесь світ, випадково опинившись у стані миру – річ нечувана за всю історію цивілізації – вирішив, що нарешті настав час залишити все, як воно є, забути про національні інтереси й почекати кінця періоду напіврозпаду радіоактивних елементів, залишених у спадщину двадцятим століттям, не додаючи до них нових.

Настав час, коли вже можна було приділити увагу атмосфері і дати можливість і планеті, і мешканцям її вільно дихнути.

Час міркувати, відпочивати, сидіти по рідних домівках.

Так почався період миру, що дістав багато різних назв: "Знесилене замирення", "час великого застою", "початок нового середньовіччя".

І ось яка дивна виявилася тенденція: чоловіки у розквіті літ, яким уже не потрібно було гинути в тій чи іншій безглуздій війні, почали шукати інші способи загибелі.

Немов якась частина населення жити не могла без того, щоб час від часу себе не знищувати, якщо не з одного, то з іншого приводу, або й без ніяких причин взагалі.

Безглуздя, але нікуди від того не подінешся. Бо як іще можна було пояснити процвітання такого місця, як "Мисливський Світ"?

13

Вже збираючись зайти до готелю, Гарольд почув крики і чиїсь швидкі кроки. Роззирнувшись, помітив чоловіка, що біг до нього від бічних сходів. Футів за двадцять позаду біг інший, із зброєю в руках.

Коли перший пробігав повз Гарольда, переслідувач вистрелив. Гарольд, притиснувшись до стіни, відчув, як щось майнуло біля самісінького його правого вуха і стукнулось об граніт. Куля пролетіла мало не в дюймі від нього. Хлопець подивився на вибоїну в стіні А переслідуваний з переслідувачем уже звернули на бічну вулицю.

Гарольд зайшов до готелю й наблизився до конторки. Портьє, темношкірий білочубий чоловік, у брудних білих штанях і футболці, підвів очі від газети.

– П'ять доларів на день, – сказав він. – Гроші наперед, ванна в холі.

– Мене щойно мало не вбили, – поскаржився Гарольд.

– Треба бути дуже обережним, – промовив портьє. – Тут жахливий рух.

– Ні, то була куля.

– А, Мисливці, – промовив портьє, роблячи жест, що мав означати: "Діти є діти". – Вам потрібна кімната? Ось тут розпишіться.

У кімнаті з білими завісками на вікні, невеличкій і досить чистій, стояло односпальне ліжко і рукомийник. Вікно виходило на площу, посеред якої височів якийсь монумент.

Прихопивши рюкзак, Гарольд спустився до холу у ванну. Викупався, поголився, виправ костюм і перевдягся у джинси та синю сорочку. Повернувся до кімнати, знайшов плічки і повісив одяг сушитися.

В кімнаті був телефон. З пошарпаного гаманця Гарольд дістав клаптик паперу з Нориним номером. Довелося почекати, поки спрацює готельний комутатор, і час той видався йому вічністю. Нарешті на тому кінці озвалися.

– Норо? Ти?

– Хто це?

– Здогадайся!

– Я не збираюся грати ні в які ігри. Це ти, Френку?

– Чорт забирай, Норо, чи не хочеш ти сказати, що й справді не впізнаєш мене?

– Гарольде? Справді ти? Тут, у Мисливському Світі?..

– Та, мабуть, я.

– Але ж як ти... Не звертай уваги, про це можна пізніше. Може, зайдеш до мене, чогось вип'ємо?

– Чи хочеться свині валятися в калюжі?

– То приходь. – І вона розповіла, як добиратися.

На вулицях було повно людей, у повітрі пахло смаженим на олії м'ясом, гострими приправами, солодким вином і ледь відчутним нав'язливим запахом кордіту[12]. Перехожі були вдягнені просто неймовірно. Траплялися люди, крім усього іншого, в хутрі, купальниках, грецьких туніках, римських тогах, із зачісками часів Відродження, в настегенних пов'язках американських індіанців і турецьких шароварах. Були тут і інші костюми, походження яких Герольд не зміг визначити. Але все тут вказувало на достаток, і Гарольду було приємно дивитись навкруги. Ще ніколи не бачив він такого чистого, аж сяючого міста.

Уздовж пішоходів росли дерева, і на них теж було приємно поглянути. Він чув, буцімто на острові є цілий ліс, і йому хотілося там побувати.

Кілька разів йому довелось розпитувати, поки він нарешті досяг невеликої площі, про яку згадувала Нора. Знайшов під'їзд її будинку під кам'яною аркою. Пройшовши під нею, піднявся на другий поверх і натис дзвоник перших дверей ліворуч.

Їх відчинила Нора.

– Ну, заходь, – промовила вона.

14

Нора майже не змінилася за ті два роки, що вони не бачилися: така ж невисока, з гарною фігурою, славним дрібненьким обличчям і гладким коротко підстриженим русявим волоссям, як у дівчат на рекламних фото в перукарнях. Її помешкання було невелике, але симпатичне. Вона налила йому пива.

– Як же ти потрапив сюди, Герольде? В тебе ж така гарна була робота на заводі штучного м'яса. Ніколи б не подумала, що ти її залишиш.

У старого Клеймора зроду не було кращого спеціаліста по збагаченню штучного м'яса жиром. Цю роботу доводилося виконувати вручну, бо все устаткування було вже старе, і весь час ламалося, а автомат для жирозбагачування і взагалі ніколи як слід не працював. Відремонтувати машини змоги не було, бо найближча майстерня містилась аж в Олбані. Цілісінькими днями простоював Гарольд біля конвеєра, обробляючи драглисті блоки 6×3×3 дюйми завбільшки, які надходили до нього на поцяткованих мухами тацях. Кожен шматок важив рівно кіло, всі вони були однакового рожевого кольору. Після Гарольда конвеєр ніс їх до структуралістів.

– Ну, якщо точно, то не я кидав роботу, а вона мене покинула, – сказав Гарольд. – Знаєш що зі мною, кращим на весь завод жирозбагачувачем, зробив старий Клеймор? Вирішив якийсь час не збагачувати жиром своє штучне м'ясо і подивитися, чи не викличе це нарікань. Надто дорого виходить, якщо збагачувати ті желатинові блоки натуральним жиром. Хоч він і надає їм такого-сякого смаку. Отож мене звільнили. А тобі добре відомо, що іншої роботи в Кін-Веллі не знайдеш.

Нора кивнула:

– Кому ж знати, як не мені. До того, як виїхати, я по дванадцять годин мантулила в крамниці Сіммонса в Лейк-Плесіді і ледве зводила кінці з кінцями.

– Фреда Сіммонса вже нема, – зауважив Гарольд – Чомусь упав в один із старих кар'єрів. Тепер діло перейшло до його сестри.

– Краще б ніхто не помирав, – промовила Нора, – але він був скупий чоловік. Гарольде, то чому ти все ж таки тут?

– Отці міста послали мене перевірити, як ти тут себе поводиш.

– А якщо без жартів?

– Місту потрібні гроші. Допомога, аби протриматися цю зиму. Я сам захотів сюди приїхати й подивитись, чи не зможу тут трохи підробити.

– Полюванням?

– Хіба що пограбування банку виявиться легшою справою.

– Забудь про це. Тут може бути дозволене вбивство, однак грабунок вважається справою, гіршою за зраду.

– Та я лиш пожартував, – заспокоїв її Гарольд. – Щодо банку, звичайно. Забув ще тобі сказати, що на Сема Сіммонса, отого, що ходив з Бергеровою дочкою, накинулася зграя диких собак і пошматувала його на смерть.

– Завжди приємно почути новини з рідно? домівки. А як ви там зараз розважаєтеся?

– Нічне життя мало чим відрізняється від того, яким воно було до твого від'їзду. П'ємо каву в кав'ярні місіс Сімпсон. Інколи, як щось таке на мене накотить, я вилізаю на отой старий терикон, насипаний колись шахтарями. Мені здається, що то якраз гідне чоловіка місце; ти сидиш на вершині велетенської купи сміття, яку разом із сусідами власноруч склав.

– Кажуть, терикон радіоактивний.

– Чорт забирай, а все місто яке? Кажуть, що радіація колись на ще таки позначиться, якщо раніше якась інша зараза не вхопить.

– З тобою і справді дуже-дуже весело, – сказала Нора. – Ось через те я й поїхала з Кін-Веллі. Там мені ніколи весело не було і люди завжди розповідали лише сумні речі.

– Тебе засмучували розмови про смерть? – здивувався Гарольд. – Сміх, та й годі, я гадав, що у Мисливському Світі її більше, ніж будь-де.

– Воно-то так. Але смерть тут – це ніби розвага, а смерть удома – річ нудна й нецікава,

– Еге ж, моя люба дівчинко.

Вона засміялася й подалася до кухні.

Гарольд підвівся і почав оглядати кімнату. На стіні висіли фото в рамках. Тут були знімки Нориних батьків, краєвиди Озібльської ущелини та Лейк-Плесіда. А також портрет якогось незнайомця, кремезного засмаглого чоловіка середнього віку, що вже починав лисіти; риси його обличчя були суворі однак він змовницьки посміхався у камеру.

– Хто то? – запитав Гарольд, коли дівчина повернулася до кімнати.

– Джонсон.

– А, звісно, Джонсон. Гадаю, мені слід було б одразу здогадатися. Норо, чорт забирай, хто такий той Джонсон?

Дівчина засміялася:

– Мій хлопець. Ми зустрілися ще в Майамі і приїхали сюди вдвох. Це його помешкання. Тобто було його.

– А чим він займався?

– Був Мисливцем. І дуже добрим, його останнє Убивство вийшло кумедне. Він був Жертва, а той, хто на нього полював, виявився індійцем. Я маю на увазі, він був з Індії, а не американський індіанець. Уяви лишень! Вони ж начебто повинні почувати відразу до насильництва, правда? Маленький темношкірий товстун у тюрбані. Тюрбані! Чи повіриш? Джонсон казав, що коли б він знав заздалегідь, що той носитиме тюрбан, він би не викидав гроші на Наводчика.

– Твій Джонсон мав добре почуття гумору.

– Він справді вмів розвеселити.