Населений острів - Сторінка 18

Панді затнувся на півслові, прошепотів "струнко" і, виконавши належні еволюції між столом і залізною табуреткою, завмер. Максим також завмер.

Пани офіцери були в чудовому настрої. Ротмістр Чачу голосно і з погордою розповідав, як у дев'яносто шостому вони ліпили сире тісто просто на розпечену броню і пальчики облизували. Бригадир і цивільний заперечували, що бойовий дух бойовим духом, одначе кухня Бойового Легіону мусить бути на висоті, і чим менше консервів, тим краще. Ад'ютант зненацька зажмурив очі і заходився цитувати напам'ять якусь куховарську книгу, і всі замовкли і досить довго слухали його з дивним замилуванням на обличчях. Потім ад'ютант захлинувся і закашлявся, а бригадир зітхнув, і сказав:

— Авжеж... А проте слід кінчати.

Ад'ютант, усе ще кашляючи, розкрив теку, попорпався в паперах і мовив здушеним голосом:

— Орді Тадер.

І зайшла жінка, така ж біла і майже прозора, як і вчора, ніби вона усе ще була непритомна: одначе, коли Панді, за звичаєм, простягнув руку, щоб узяти її за лікоть і посадити, вона рвучко відсторонилася од нього, як від гадини, і Максимові здалося, що вона зараз вдарить. Вона не вдарила, у неї були скуті руки, вона тільки виразно проказала:

— Не чіпай, негіднику! — обминула Панді й сіла.

Бригадир поставив перед нею звичайні запитання. Вона не відповідала. Цивільний нагадав їй про дитину, про чоловіка, і йому вона також не відповіла. Вона сиділа випроставшись; Максим не бачив її лиця, бачив лише напружену, худу шию під розкуйовдженим світлим волоссям. Потім вона раптом сказала спокійним низьким голосом:

— Ви всі жахливі мерзотники. Вбивці. Ви всі помрете. Ти, бригадире, я тебе не знаю, я тебе бачу вперше і востаннє. Ти помреш поганою смертю. Не від моєї руки, на жаль, але дуже, дуже поганою смертю. І ти, кривавий покидьку. Двох таких, як ти, я порішила сама. Я зараз убила б тебе, я до тебе добралася б, якби не ці негідники у мене за спиною... — Вона перевела подих. — І ти, чорнопикий, гарматне м'ясо, ти ще потрапиш до наших рук. Але ти помреш просто. Гел схибив, але я знаю людей, які не схиблять...

Вони не перебивали її, вони уважно слухали. Можна було подумати, що вони ладні слухати її годинами, а вона раптом встала і ступнула до столу, проте Панді спіймав її за плече і швиргонув назад на сидіння. Тоді вона плюнула щосили, одначе плювок не долетів до столу, і вона вмить обважніла і заплакала. Якийсь час вони дивилися, як вона плаче. Відтак бригадир підвівся і засудив її до страти протягом сорока восьми годин, і Панді взяв її за лікоть І вишпурнув за двері, а цивільний міцно потер руки, осміхнувся і сказав: "Це удача. Чудове прикриття". А бригадир відповів йому: "Дякуй ротмістрові". А ротмістр Чачу сказав лише: "Язики", — і всі замовкли.

Потім ад'ютант викликав Мемо Грамену, і з цим зовсім уже не панькалися. Це був чоловік, який стріляв у коридорі. З ним усе було зрозуміло: під час арешту він учинив збройний опір, і його ні про що не запитували. Він сидів опасистий, згорблений, і поки бригадир читав йому смертний вирок, ніби байдуже дивився в стелю, колисаючи лівою рукою праву, вивихнуті пальці якої були обгорнуті ганчіркою. Максимові привиділися в ньому якийсь протиприродний спокій, якась діловита впевненість, холодна байдужість до того, що відбувається, але він не зумів розібратися у своїх відчуттях...

Грамену ще не встигли вивести, а ад'ютант уже з полегкістю складав папери в теку, бригадир розпочав з цивільним розмову про порядок чинування, а ротмістр Чачу підійшов до Панді й Максима і наказав їм іти. В його прозорих очах Максим виразно завважив глум і погрозу, але не схотів думати про це. З якоюсь відчуженою допитливістю і співчуттям він думав про того, кому доведеться вбити жінку. Це було жахливо, це було неможливо, але комусь доведеться зробити це протягом найближчих сорока восьми годин.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Гай перевдягнувся у піжаму, почепив мундир у шафу й обернувся до Максима. Кандидат Сим сидів на своєму диванчику, що його Рада поставила у вільному кутку; один чобіт він стягнув і тримав у руці, а за другий ще не брався. Очі його були втуплені у стіну, рот трохи відкритий. Гай підкрався збоку і ляснув його по носі. І, як завше, схибив — в останню мить Мак відсмикнув голову.

— Над чим замислився? — грайливо спитав Гай. — Журишся, що Ради немає? ‘Тут тобі, братчику, не пощастило, у неї сьогодні денна зміна.

Мак мляво усміхнувся і взявся за другий чобіт.

— Чому — немає? — сказав він неуважно. — Ти мене не обдуриш... — Він знову завмер. — Гаю, — сказав він, — ти завжди говорив, що вони працюють за гроші...

— Хто? Виродки?

— Так. Ти про це часто говорив — і мені, і хлопцям... Платні агенти хонтійців... І ротмістр повсякчас про це торочить, щодня одне й те саме...

— Як же інакше? — сказав Гай. Він вирішив, що Мак знову затіває розмову про одноманітність. — Ти усе-таки химерник, Маку. Звідкіля у нас можуть з'явитися якісь нові слова, якщо все залишається по-старому? Виродки як були виродками, так ними і лишились. Як вони одержували гроші від ворога, так і одержують. Торік, наприклад, заскочили одну компанію за містом — у них цілий підвал був набитий грошовими мішками. Звідкіля у чесної людини можуть бути такі гроші? Вони не промисловці, не банкіри...

Мак акуратно поставив чоботи біля стіни, підвівся і заходився розстібати комбінезон.

— Гаю, — сказав він, — у тебе буває так, що говорять тобі про людину одне, а ти дивишся на цю людину і відчуваєш: не може цього бути. Помилка. Плутанина.

— Бувало, — сказав Гай і спохмурнів. — Але якщо ти

про виродків...

— Так, саме про них. Я сьогодні на них дивився. Це люди як люди, різні, хороші й погані, сміливці й страхополохи, і зовсім не звірі, як я гадав... І як ви всі вважаєте... Зажди, не перебивай. І не знаю я, завдають вони шкоди, чи не завдають, тобто, здається, завдають, але я не вірю, що вони куплені.

— Як це не віриш? — сказав Гай і спохмурнів ще дужче. — Ну, припустімо, мені ти можеш не вірити, я людина маленька. Ну, а панові ротмістру? А бригадирові?

Максим скинув комбінезон, підійшов до вікна і задивився на вулицю, притулившись лобом до шибки і тримаючись обома руками за раму.

— А якщо вони помиляються? — мовив він нарешті.

— Помиляються... — з ваганням повторив Гай, дивлячись йому у голу спину. — Хто помиляється? Пан бригадир? От дивак...

— Ну, нехай, — сказав Мак, обертаючись. — Ми не про нього зараз говоримо. Ми говоримо про виродків. Ось ти, наприклад... Адже ти помреш за свою справу?

— Помру, — сказав Гай. — І ти помреш.

— Правильно! Помремо. Але ж за справу помремо — не за пайку легіонерську і не за гроші. Дайте мені навіть тисячу мільйонів ваших папірців, не погоджусь я заради цього йти на смерть!.. Невже ти погодишся?

— Ні, звичайно, — сказав Гай. "Химерник цей Мак, завжди що-небудь вигадає..."

— Ну?

— Що — ну?

— Ну як же! — сказав Мак нетерпляче. — Ти за гроші не згоден помирати. Я за гроші не згоден помирати. А виродки, виходить, згодні. Що за нісенітниця!

— Так то виродки! — сказав Гай проникливо. — На те вони й виродки! їм гроші дорожчі за все, у них немає нічого святого. їм нічого не вартує дитину задушити — бували такі випадки... Ти зрозумій: якщо людина намагається знищити систему ПБЗ, що це може бути за людина? Це ж байдужий убивця!

— Не знаю, не знаю, — сказав Мак. — От їх сьогодні допитували. Якби вони назвали спільників, могли б залишитися живими, відбулися б каторгою... А вони не назвали! Отже, спільники їм дорожчі, ніж гроші? Дорожчі, ніж життя?

— Це ще невідомо, — заперечив Гай. — Згідно з законом усі вони засуджені на смерть, без усякого суду, ти ж бачив, як їх судять.

Він дивився на Мака і помічав, що друг його вагається, розгублений. Добре у нього серце, зелений іще, не розуміє, що жорстокість до ворога неминуча. Торохнути б кулаком по столу та цитькнути, щоб мовчав, не базікав марно, не молов би дурниць, а слухав старших, поки не навчився розбиратися сам. Але ж Мак не бовдур який-небудь неосвічений, йому треба лише пояснити як слід, і він зрозуміє...

— Ні! — вперто сказав Мак. — Ненавидіти за гроші неможливо. А вони ненавидять... Так ненавидять нас, я навіть не знав, що люди можуть так ненавидіти. Ти їх ненавидиш менше, ніж вони тебе. І от я хотів би знати: за віщо?

— Ось послухай, — сказав Гай. — Я тобі ще раз поясню. По-перше, вони виродки. Вони взагалі ненавидять усіх нормальних людей. Вони від природи злобливі, як щури. А потім, ми їм заважаємо! Вони хотіли б зробити свою справу, одержати грошенята і жити собі в розкошах. А ми їм кажемо: стоп! Руки за голову! Що ж вони, любити нас повинні за це?

— Якщо вони усі злобливі, як щури, чому ж тоді цей... домовласник... не злобливий? Чому його відпустили, якщо всі вони підкуплені?

Гай засміявся.

— Домовласник — боягуз. Таких також вистачає. Ненавидять нас, але бояться. Таким вигідніше жити з нами в дружбі... А потім, він домовласник, заможна людина, його так просто не підкупиш. Це тобі не зубний лікар... Смішний ти, Маку, як дитина! Адже люди не бувають однаковими, і виродки також не бувають однаковими...

— Це я вже знаю, — нетерпляче обірвав його Мак. — Але от, до речі, про зубного лікаря. Те, що він непідкупний, за це я головою ручусь. Я не можу тобі це довести, я це відчуваю. Це дуже смілива і хороша людина...

— Виродок!

— Гаразд. Це сміливий і гарний виродок. Я бачив його бібліотеку. Це дуже обізнана людина. Він знає в тисячу разів більше, ніж ти або ротмістр... Чому він проти нас? Якщо все так, як ти кажеш, чому він не знає цього — освічена, культурна людина? Чому він на порозі смерті каже нам в обличчя, що він за народ і проти нас?

— Освічений виродок — це виродок у квадраті, — сказав Гай повчально. — Як виродок він нас ненавидить. А освіта допомагає йому цю ненависть обгрунтувати і поширити. Освіта — це, голубе, також не завжди добро. Це як автомат — дивлячись у чиїх руках...

— Освіта — завжди добро, — сказав Мак.

— А от і ні. Я визнав би за краще, щоб хонтійці усі були неосвічені. Тоді б ми принаймні могли жити як люди, а не ждати повсякчасно смертельного удару. Ми б їх швиденько приборкали.

— Авжеж, — сказав Мак з незрозумілою інтонацією. — Приборкувати ми вміємо.