Населений острів - Сторінка 19

Жорстокості нам не позичати.

— І знов ти, як дитина. Ми б і раді умовляннями обійтися, і дешевше це було б, і кровопролиття уникли б. А що накажеш? Коли їх ніяк не переумиш...

— Отже, вони переконані? — перебив його Мак. — Отже, переконані? А якщо обізнана людина переконана, що має рацію, то до чого тут хонтійські гроші..

Гаю набридло. Він хотів уже, як до крайнього засобу, звернутися до Кодексу Творців і покінчити з цією нескінченною безглуздою суперечкою, але Мак перебив сам себе, махнув рукою і гукнув:

— Радо! Годі спати! Легіонери зголодніли і нудяться за жіночим товариством!

На величезний подив Гая, з-за ширми почувся голос Ради:

— А я давно не сплю. Ви тут розкричалися, панове легіонери, ніби в себе на плацу.

— Ти чому вдома? — гаркнув Гай.

Рада, запинаючи халатик, вийшла з-за ширми.

— Мене звільнили, — повідомила вона. — Матінка Тей закрила свій заклад, спадщину одержала і збирається в село. Але вона мене вже рекомендувала у гарне місце Маку, чому у тебе все порозкидано? Прибери до шафи. Хлопчики, я ж просила вас не заходити до кімнати у чоботах! Де твої чоботи, Гаю?.. Застеляйте стіл, зараз будемо обідати... Маку, ти схуд. Що вони там з тобою роблять?

— Давай, давайї — сказав Гай. — Неси обід...

Вона показала йому язик і вийшла. Гай зиркнув на Мака. Мак дивився їй услід зі своїм звичним лагідним виразом.

— Що, гарна дівчинка? — спитав Гай і злякався: обличчя Мака зненацька скам'яніло. — Ти чого?

— Слухай, — сказав Мак. — Усе можна. Навіть катувати, напевне, можна. Вам видніше. Але жінок розстрілювати... жінок катувати... — Він ухопив свої чоботи і рушив з кімнати.

Гай крякнув, енергійно почухав обома руками потилицю і заходився накривати до столу. Від усієї цієї розмови у нього залишився неприємний осад. Якась роздвоєність. Звісно, Мак іще зелений і несьогосвітній. Але якось знову у нього все дивовижно зійшлося. Логік він, от що, логік чудовий. Ну от зараз — адже казна-що молов, але як у нього все логічно вибудувалося! Гай змушений був визнати, що, якби не ця розмова, сам він навряд чи дістався б до напрочуд простої, по суті, думки: головне у виродках те, що вони виродки. Забери у них цю властивість, і всі інші звинувачення проти них обертаються на дурниці. Так, усе зводиться до того, що вони виродки і ненавидять усе нормальне. Цього досить, і можна обійтися без хонтійського золота... А хонтійці що — також, виходить, виродки? Цього нам не говорили. А якщо вони не виродки, тоді наші виродки повинні їх ненавидіти, як і нас... Ет, масаракш! Хай вона западеться, ця логіка!..

Коли Мак повернувся, Гай накинувся на нього:

— Звідки ти знав, що Рада вдома?

— Ну як — звідки? Це й так було зрозуміло...

— А якщо тобі було зрозуміло, то чому ти мене не попередив? І чому ти, масаракш, розпускаєш язика при сторонніх? Тридцять три рази масаракш...

Мак і собі розізлився:

— Це хто тут сторонній, масаракш? Рада? Та ви всі зі своїми ротмістрами для мене більше сторонні, аніж Рада!

— Масаракш! Що у статуті сказано про службову таємницю?

— Масаракш і масаракш! Чого ти до мене причепився? Я ж не знав, що ти не знаєш, що вона вдома! Я гадав, ти мене розігруєш! І потім, про які такі службові таємниці ми тут говорили?

— Все, що стосується служби...

— Проваліться ви зі своєю службою, яку потрібно приховувати від рідної сестри! І, взагалі, від кого б то не було, масаракш! Порозводили секрети в кожному кутку, повернутись ніде, рота не розкрити!

— І ти ж на мене ще й кричиш! Я тебе, дурня, вчу, а ти на мене кричиш!..

Проте Мак уже перестав злитися. Він зненацька миттєво опинився поруч. Гай не встиг поворухнутися — дужі руки здавили йому боки, кімната завертілася перед очима, і стеля стрімко насунулася. Гай здушено ахнув, а Мак, обачливо несучи його над головою у витягнутих руках, підійшов до вікна і сказав:

— Ну, куди тебе подіти з твоїми таємницями? Хочеш за вікно?

— Що за безглузді жарти, масаракш! — закричав Гай, судомливо розмахуючи руками в пошуках опори.

— Не хочеш за вікно? Ну гаразд, залишайся...

Гая піднесли до ширми і вивалили на ліжко Ради. Він сів, поправив підсмикнуту піжаму і пробурчав:

— Звір здоровезний...

Він також уже не сердився. Та й ні на кого було сердитися, хіба що на виродків...

Вони почали накривати до столу. Потім прийшла Рада з каструлею супу, а за нею дядечко Каан зі своєю заповітною фляжкою, котра тільки й рятувала його, як він запевняв, від застуди та інших старечих хророб. Повсідалися, заходилися коло супу. Дядечко вихилив чарку, втягнув носом повітря і почав розповідати про свого ворога, колегу Шапшу, який знову написав статтю про призначення такої-то кістки у такої-то древньої ящірки, причому вся стаття була побудована на глупоті, нічого, крім глупоти, не містила у собі й розрахована була на глупаків...

У дядечка Каана всі були глупаки. Колеги по кафедрі — глупаки, одні старанні, інші зледащілі. Асистенти — бевзі від народження, що їм місце у горах випасати худобу, та й то, відверто кажучи, невідомо, чи впораються. Що ж стосується студентів, то молодь нині, взагалі, мовби підмінили, а в студенти до всього йде найдобірніша глупота, яку дбайливий підприємець не підпустив до верстатів, а тямущий командир відмовився прийняти у солдати. Отож доля науки про викопні тварини наперед визначена... Гай не дуже за цим шкодував, бог з ними, викопними, не до них тепер, і взагалі, незрозуміло, навіщо і кому ця наука може коли-небудь придатися. Однак Рада дядечка дуже любила і завжди жахалася разом із ним з приводу глупоти колеги Шапшу і сумувала, що університетське начальство не виділяє коштів, необхідних для експедицій...

Сьогодні, утім, розмова зайшла про інше. Рада, яка, масаракш, усе-таки все чула у себе за ширмою, запитала раптом дядька, чим виродки відрізняються од звичайних людей. Гай грізно блимнув на Мака і запропонував Раді не псувати рідним і близьким апетит, а читати краще літературу. Проте дядечко повідомив, що ця література написана для найдурніших з дурнів; що у Департаменті громадської освіти вважають, нібито усі такі ж невігласи, як вони самі; що питання про виродків зовсім не таке просте і зовсім не таке дріб'язкове, як його намагаються зобразити для створення певної громадської думки, і що або ми будемо тут як культурні люди, або як наші хвацькі, проте — на жаль! — малоосвічені офіцери в казармах. Мак запропонував для різноманітності побути як культурні люди. Дядечко вихилив ще чарку і почав викладати відому нині в наукових колах теорію про те, що виродки є не що інше, як новий біологічний вид, який з'явився на обличчі Світу внаслідок радіоактивного опромінення.

— Виродки безсумнівно небезпечні, — говорив дядечко, звівши догори палець. — Але вони значно небезпечніші, аніж ти думаєш, Гаю. Вони борються за місце в цьому світі, за існування свого виду, і ця боротьба не залежить ні від яких соціальних умов, а скінчиться вона лише тоді, коли зійде з арени біологічної історії або остання людина, або останній виродок-мутант. Хонтійське золото — нісенітниця! — горлав розшалілий професор. — Диверсії проти системи ПБЗ — дурниця! Дивіться за Блакитну Змію, панове! За Блакинту Змію! Ось звідки насувається справжня небезпека. Ось звідки, розмножившись, вирушать колони людиноподібних страховиськ, щоб розчавити нас і обернути на ніщо! Ти сліпак, Гаю. І командири твої сліпаки! Врятувати цивілізацію! Не один якийсь народ, не просто матерів і дітей наших, а все людство гамузом!..

Гай розізлився і сказав, що долі людства його хвилюють мало. Він у цю кабінетну маячню не вірить. І коли б йому сказали, що є можливість нацькувати диких виродків на Хонті, обминувши нашу країну, він би цьому все життя присвятив. Професор знов ніби здурів і знов обізвав його сліпим сліпаком. Він сказав, що Вогненосні Творці — достеменні страдники: їм доводиться вести воістину нерівну боротьбу, якщо вони мають лише таких жалюгідних, сліпих виконавців, як Гай. Гай вирішив з ним не сперечатися. Дядечко нічого не тямив у політиці і сам був певною мірою викопною твариною. Мак спробував утрутитися і почав розповідати про однорукого виродка, одначе Гай цим намірам розголосити службову таємницю поклав край і загадав Раді другу страву. Макові ж він наказав увімкнути телевізор.

— Занадто багато розмов сьогодні, — сказав він. — Дайте трохи відпочити солдатові, який прибув у звільнення...

Проте уява його була збуджена, по телевізору показували щось безглузде, і Гай, не втримавшись, заходився розповідати про диких виродків. Він про них дещо знав — слава богу, три роки воював з ними, а не відсиджувався в тилуг як деякі філософи... Рада образилася за старого і обізвала Гая хвальком, але дядечко і Мак чомусь стали на його бік і почали просити, щоб він розповідав далі. Гай виголосив, що не вимовить більше жодного слова. По-перше, він справді був трохи ображений, а по-друге, покопавшись у пам'яті, він не спромігся знайти там нічого, що спростувало б вигадки старого пияка. Відтак його осяяло — він згадав, що розповідав одного разу старшина сто чотирнадцятої групи смертників Зеф, і з задоволенням повідомив цю теорію дядечкові. Руда пика Зеф говорив, що виродки тому виявляють дедалі сильнішу активність, що на них самих наступає радіоактивна пустеля і подітися цим бідолахам нікуди, опріч як спробувати з боєм пробитися у райони, не уражені радіоактивністю.

— Хто це тобі розповів? — спитав дядько з презирством. — Якому дерев'яному глупакові могла втелющитися в голову настільки примітивна думка?

Гай зиркнув на нього із зловтіхою і ваговито відповів:

— Такої думки тримається такий собі Аллу Зеф, великий наш медик-психіатр.

— Де це ти з ним зустрічався? — ще презирливіше поцікавився дядечко. — Чи не на ротній кухні?

Гай згарячу хотів було сказати, де він з ним зустрічався, але прикусив язика, надав своєму обличчю поважного вигляду і з підкресленою увагою почав слухати телевізійного диктора, який повідомляв прогноз погоди.

І тут до розмови, масаракш, знов утрутився Мак.

— Я готовий визнати, — сповістив він, — у цих чудовиськах на півдні нову породу людей, але що спільного між ними і домовласником Ренаду, наприклад? Ренаду також вважається виродком, проте він безсумнівно належить не до нової, а, відверто скажемо, до дуже старої породи людей...

Гай про це ніколи не думав, і тому дуже зрадів, що відповідати на це запитання кинувся дядечко.