Наталі - Сторінка 3

Вона, і без того мовчазна, ставала ще мовчазнішою, грала в крокет чи вишивала занадто уважно. Ми нібито звикли один до одного, зблизились, та от я якось пожартував, сидячи з нею вдвох у вітальні, де вона перегортала ноти, напівлежачи на дивані:

— А я чув, Наталі, що, можливо, ми з вами породичаємося.

Вона різко поглянула на мене:

— Як це?

— Мій кузен, Олексій Миколайович Мещерський…

Вона не дала мені доказати:

— Ах, ось воно що! Ваш кузен, цей, пробачте, вгодований, весь зарослий чорним блискучим волоссям, гаркавий велетень з червоним соковитим ротом… І хто вам дав право на подібні розмови зі мною?

Я злякався:

— Наталі, Наталі, за що ви так суворі до мене! Навіть пожартувати не можна! Ну, вибачте мені, — сказав я, беручи її руку.

Вона не відняла руки і сказала:

— Я досі не розумію… не знаю вас… Але досить про це…

Щоб не бачити її нестерпно привабливих тенісних білих черевичків, навскіс підібраних на дивані, я встав і вийшов на балкон. Заходила з-поза саду хмара, тьмяніло повітря, все ширше і ближче ішов садом м'який літній шум, солодко дмухнуло польовим дощовим вітром, і мене раптом так солодко, молодо і вільно охопило якесь безпричинне, на все згідне щастя, що я крикнув:

— Наталі, на хвилинку!

Вона підійшла до порогу:

— Що?

— Вдихніть – який вітер? Якою радістю могло б усе бути!

Вона помовчала:

— Так.

— Наталі, які неласкаві ви зі мною! Ви щось маєте проти мене?

Вона гордо знизала плечима:

— Що і чому я можу мати проти вас?

Ввечері, лежачи в темряві у плетених кріслах на балконі, ми всі троє мовчали, — зірки лиш де-не-де проглядали у темних хмарах, слабко тягнуло від річки млявим вітром, там дрімотно сюрчали жаби.

— На дощ, спати хочеться, — сказала Соня, позіхаючи. – Нянька сказала, народився молодий місяць і тепер з тиждень буде "обмиватися". – І, помовчавши, додала: — Наталі, що ви думаєте про першу любов?

Наталі озвалася з темряви:

— Я в одному переконана: у жахливій різниці першої любові юнака і дівчини.

Соня подумала:

— Ну, і дівчата бувають різні…

І рішуче встала:

— Ні, спати, спати!

— А я ще подрімаю тут, мені ніч подобається, — сказала Наталі.

Я прошепотів, слухаючи кроки Соні, що віддалялися:

— Щось недобре говорили ми нині з вами!

Вона відповіла:

— Так, так, ми недобре говорили…

Наступного дня ми зустрілись нібито спокійно. Вночі йшов тихий дощ, але вранці погода розгулялася, після обіду стало сухо і жарко. Перед чаєм, біля п'ятої, коли Соня робила якісь господарські розрахунки в кабінеті улана, ми сиділи в березовій алеї і намагались продовжити читати вголос "Обрив". Вона, нахилившись, щось шила, рухаючи правою рукою, я читав і час від часу з солодким сумом поглядав на її ліву руку, видну у рукаві, на рудуваті волоски, що прилягали до неї вище кисті, і на такі ж там, де шия ззаду переходила у плече, і читав усе жвавіше, не розуміючи ні слова. Нарешті сказав:

— Ну тепер почитайте ви…

Вона розігнулась, під тонкою блузкою означилися цятки її грудей, відклала шиття і, знову нахилившись, низько опустивши свою дивну і чудесну голову і показуючи мені потилицю і початок плеча, поклала книгу на коліна, стала читати швидким і нерівним голосом. Я дивився на її руки, на коліна під книгою, знемагаючи від палкої любові до них і звуку її голосу. В різних місцях надвечірнього саду скрикували на льоту іволги, навпроти нас високо висів, притиснувшись до стовбуру сосни, що самотньо росла в алеї серед беріз, червонувато-сірий дятел…

— Наталі, який дивний колір волосся у вас! А коса трохи темніша, кольору дозрілої кукурудзи…

Вона продовжувала читати.

— Наталі, дятел, погляньте!

Вона глянула вгору:

— Так, так, я його вже бачила, і нині бачила, і вчора бачила… Не заважайте читати.

Я помовчав, потім знову:

— Подивіться, як це схоже на засохлих сірих черв'ячків.

— Що, де?

Я показав їй на лавку поміж нами, на засохлий вапняний пташиний послід:

— Правда?

І взяв і стиснув її руку, бурмочучи і сміючись від щастя:

— Наталі, Наталі!

Вона тихо і довго дивилась на мене, потім вимовила:

— Але ж ви любите Соню!

Я почервонів, як спійманий шахрай, але з такою гарячою поспішністю відрікся від Соні, що вона навіть злегка розтулила губи:

— Це неправда?

— Неправда, неправда! Я її дуже люблю, але як сестру, адже ми знаємо один одного з дитинства!

IV

Наступного дня вона не вийшла ні вранці, ні до обіду – "Соня, що з Наталі?" — спитав улан, і соня відповіла, недобре засміявшись:

— Лежить весь ранок у сорочці, нечесана, по лицю видно, що ревіла, принесла їй кави – не допила… Що таке? "Голова болить". – Чи не закохалася, бува?

— Дуже просто, — сказав улан бадьоро, зі схвальним натяком глянувши на мене, та заперечуючи головою.

Вийшла Наталі тільки до вечірнього чаю, але ввійшла на балкон легко і жваво, усміхнувшись мені привітно і начебто ледь винувато, здивувавши мене цією жвавістю, посмішкою і якоюсь новою ошатністю: волосся зібране туго, спереду трохи завите, хвилясто укладене щипцями, сукня інша, із чогось зеленого, суцільна, дуже проста і дуже вдала, особливо у перехопленні на талії, черевички чорні, на високих підборах, — я подумки ахнув від нового захоплення. Я, сидячи на балконі, переглядав "Історичний вісник", декілька книг якого дав мені улан, коли вона раптом увійшла з цією жвавістю і дещо збентеженою привітністю.

— Добрий вечір. Ходімо чай пити. Сьогодні за самоваром я. Соня нездужає.

— Як? То ви, то вона?

— У мене просто вранці боліла голова. Соромно сказати, лиш зараз привела себе в порядок…

— Як вам личить це зелене при ваших очах і волоссі! – сказав я. І раптом спитав, червоніючи: — Ви вчора мені повірили?

Вона теж почервоніла – тонко і яскраво – і відвернулася:

— Не відразу, не зовсім. Потім раптом подумала, що не маю підстав не вірити вам… і що, по суті, яке мені діло до ваших із Сонею почуттів? Але ходімо…

До вечері вийшла Соня і знайшла хвилину сказати мені:

— Я занедужала. У мене це відбувається завжди дуже тяжко, днів п'ять лежу. Сьогодні ще змогла вийти, а завтра вже ні. Поводься розумно без мене. Я тебе страшно люблю і жахливо ревную.

— Невже навіть не заглянеш нині до мене?

— Ти дурний…

Це було і щастя і нещастя: п'ять днів повної свободи з Наталі і п'ять днів не бачити ночами у себе Соні!

З тиждень правила домом, усім розпоряджалась, ходила в білому фартуху через двір у кухарську Наталі – я ніколи ще не бачив її такою діловитою, видно було, що роль замісниці Соні і турботливої господині їй дуже подобається і що вона ніби відпочиває від таємної уваги до того, як ми з Сонею говоримо, переглядаємося. Всі ці дні, переживши за обідом спершу тривогу, чи все добре, а потім задоволення, що все добре і старий кухар і Христя, покоївка, приносили і подавали вчасно, не дратуючи улана, вона після обіду ішла до Соні, куди мене не пускали, і лишалась у неї до вечірнього чаю, а після вечері – весь вечір. Бувати зі мною вдвох вона, вочевидь, уникала, і я, спантеличений, нудьгував і страждав наодинці. Чому стала ласкава, а уникає? Боїться Соні чи себе, свого почуття до мене? І пристрасно хотілось вірити, що себе, і я упивався мрією, що все міцніла: не на вік же я пов'язаний із Сонею, не вік же мені – та й Наталі – гостювати тут, через тиждень-другий я все одно повинен буду поїхати – і тоді кінець моїм мукам… знайду привід поїхати познайомитися зі Станкевичами, як тільки Наталі повернеться додому… Поїхати від Соні, та ще з обманом, з цією таємною мрією про Наталі, з надією на її любов і руку, буде, звичайно, дуже боляче, — хіба тільки з одною пристрастю цілую я Соню, хіба я не люблю її? – та що поробиш, цього, рано чи пізно, все одно не уникнеш… І безперестанку думаючи так, у безперервному душевному хвилюванні, у чеканні чогось я намагався вести себе при зустрічах з Наталі якомога стриманіше, миліше – і терпіти, терпіти до слушного часу. Я страждав, нудьгував, — як навмисне днів зо три ішов дощ, мірно біг, стукав тисячами лапок по даху, в домі було похмуро, на стелі і на лампі в їдальні спали мухи, — але кріпився, годинами сидів у кабінеті улана, слухаючи усякі його розповіді…

Соня почала виходити спершу в халатику, на годину, на дві, з поблажливою усмішкою до своєї слабкості, лягала на балконі в полотняне крісло і, на мій жах, говорила зі мною капризно і не в міру ніжно, не соромлячись присутності Наталі:

— Посидь коло мене, Вітю, мені боляче, мені сумно, розкажи щось смішне… Місяць і справді обмивався, та вже, здається, обмився; розпогодилось і як солодко пахне квітами…

Я, дратуючись таємно, відповідав:

— Якщо квіти сильно пахнуть, буде знову обмиватися.

Вона била мене по руці:

— Не смій суперечити хворій!

Нарешті стала виходити і до обіду і до вечірнього чаю, тільки ще бліда і наказуючи подавати собі крісло. Але до вечері і на балкон після неї ще не виходила. І якось Наталі сказала мені після вечірнього чаю, коли вона пішла до себе і Христя понесла зі столу самовар в кухарську:

— Соня сердиться, що я все сиджу коло неї, що ви все один та один. Вона ще не зовсім видужала, а ви без неї нудьгуєте.

— Я нудьгую тільки без вас, — відповів я. – Коли вас нема…

Вона змінилась на обличчі, але справилась, із зусиллям посміхнулась:

— Але ж ми домовились не сваритись більше… Послухайте краще ось що: ви засиділись вдома, підіть погуляйте до вечері, а потім я посиджу з вами в саду, прогнози про місяць, слава богу, не збулись, ніч буде прекрасна…

— Соні мене жаль, а вам? Ніскільки?

— Страшно жаль, — відповіла вона і ніяково засміялася, ставлячи на тацю чайний посуд. – Та, слава богу, Соня вже здорова, скоро не будете нудьгувати…

При словах "а ввечері я посиджу з вами" серце у мене стиснулось солодко і таємниче, але я зразу ж подумав: та ні! Це просто тільки ласкаве слово! Я пішов до себе і довго лежав, дивлячись на стелю. Нарешті встав, взяв у вітальні картуз і чиюсь палицю і несвідомо вийшов із садиби на широкий шлях, що пролягав між садибою і селом на степовому голому узгір'ї. Шлях вів у порожні вечірні поля. Всюди було горбисто, але просторо, далеко видно. Ліворуч від мене лежала річкова низовина, за нею злегка підіймались до горизонту теж порожні поля, там щойно сіло сонце, горів захід. Праворуч червонів навпроти нього ряд білих однакових хат села, що ніби вимерло, і я з сумом дивився то на захід, то на них.