Наталі - Сторінка 4

Коли повернув назад, назустріч війнуло то теплим, то майже гарячим вітром і вже світив у небі молодий місяць, блищала половина його, не обіцяючи нічого доброго: як прозоре павутиння, видна була і друга половина, а все разом нагадувало жолудь.

За вечерею – вечеряли цього разу теж у саду, в домі було жарко – я сказав улану:

— Дядю, що ви думаєте про погоду? Мені здається, завтра буде дощ.

— Чому, мій друже?

— Я тільки що ходив у поле, із сумом думав, що скоро залишу вас…

— Це чому?

Наталі теж скинула на мене очі:

— Ви збираєтесь їхати?

Я вдавано засміявся:

— Не можу ж я…

Улан особливо енергійно захитав головою, цього разу доречно:

— Дурниці, нісенітниці! Батько й мати відмінно можуть потерпіти розлуку з тобою. Раніше двох тижнів я тебе не відпущу. Та от і вона не відпустить.

— Я не маю ніяких прав на Віталія Петровича, — сказала Наталі.

Я жалібно вигукнув:

— Дядю, забороніть Наталі називати мене так!

Улан вдарив долонею по столу:

— Забороняю. І досить базікати про твій від'їзд. От відносно дощу ти маєш рацію, цілком можливо, що погода знову зіпсується.

— У полі було дуже вже чисто, ясно, — сказав я. – І місяць дуже чистий і схожий на жолудь, і віяло з півдня. І от, бачите, вже набігають хмари…

Улан озирнувся, подивився в сад, де то тьмяніло, то розгоралося місячне світло:

— Із тебе, Віталію, вийде другий Брюс…

О десятій годині вона вийшла на балкон, де я сидів, чекаючи її, зі смутком думаючи: все це дурниці, якщо у неї і є якісь почуття до мене, то зовсім несерйозні, мінливі, швидкоплинні… Молодий місяць грав все вище і яскравіше в купах димчато-білих хмар, що все більше накопичувалися, захаращуючи небо, і коли виходив з-за них своєю білою половиною, схожою на обличчя людини в профіль, яскраве і мертвенно-бліде, все осявалось, заливалось фосфоричним світлом. Раптом я озирнувся, щось відчувши: Наталі стояла на порозі, заклавши руки за спину, мовчки дивлячись на мене. Я встав, вона байдуже спитала:

— Ви ще не спите?

— Та ви ж мені сказали…

— Пробачте, я дуже стомилась нині. Пройдімося по алеї, і я піду спати.

Я пішов за нею, вона призупинилась на східцях балкону, дивлячись на верхівки саду, з-за яких клубками підіймалися хмари, смикаючись і виблискуючи беззвучними блискавками. Потім ввійшла під довгий прозорий навіс березової алеї, в строкатість, у плями світла і тіні. Рівняючись з нею, я сказав, щоб сказати що-небудь:

— Як чарівно блищать вдалині берези. Немає нічого дивнішого і прекраснішого внутрішності лісу в місячну ніч і цього білого шовкового блиску березових стовбурів у його глибині…

Вона зупинилась навпроти мене, чорніючи в сутінках очима:

— Ви правда від'їжджаєте?

— Так, пора.

— Але чому так відразу і швидко? Я не криюсь: ви мене допіру вразили, сказавши, що їдете.

— Наталі, чи можна мені приїхати відрекомендуватися вашим, коли ви повернетесь додому?

Вона промовчала. Я взяв її руки, поцілував, весь завмираючи, праву.

— Наталі…

— Так, так, я вас люблю, — сказала вона, поспішно і невиразно, повернувши назад, до будинку. Я, мов сновида, пішов за нею.

— Від'їжджайте завтра ж, — сказала вона на ходу, не обертаючись. – Я повернусь додому через кілька днів.

V

Ввійшовши до себе, я, не запалюючи свічки, сів на диван і завмер, заціпенів у тому страшному і дивному, що так раптово і несподівано сталося в моєму житті. Я сидів, втративши будь-яку уяву про місце і час. Кімната і сад вже потонули в темряві від хмар, в саду, за відкритими вікнами, все шуміло, гойдалось, і мене все частіше і яскравіше осявало швидким і в ту ж секунду зникаючим зелено-голубим полум'ям. Швидкість і сила цього світла без грому все збільшувались, потім кімната освітилася раптом до неправдоподібної видимості, на мене понесло свіжим вітром і таким шумом саду, ніби його охопив жах: ось воно, загорається земля і небо! Я скочив, з труднощами зачинив одне за другим вікна, ловлячи їх рами, переборюючи вітер, що шарпав мене, і навшпиньках побіг по темних коридорах в їдальню: мені, здавалось би, було в той час не до розчинених вікон в їдальні і вітальні, де буря могла перебити скло, та я все-таки побіг і навіть з великою тривогою. Всі вікна у їдальні і вітальні виявились зачиненими – я побачив це при тому зелено-голубому спалаху, в кольорі, яскравості якого було справді щось неземне, що прозирало відразу всюди, ніби швидкі очі, і робило видимими до останньої деталі всі віконні рами, а потім відразу ж вкривало густим мороком і залишало на секунду в засліпленому зорі слід чогось жерстяного, червоного. Коли ж я швидко, ніби боячись, чи не сталось там чогось без мене, ввійшов у свою кімнату, з темряви почувся сердитий шепіт:

— Де ти був? Мені страшно, запали швидше вогонь…

Я чиркнув сірником і побачив Соню, що сиділа на дивані в одній нічній сорочці і в черевиках на босу ногу.

— Або ні, ні, не потрібно, — поспіхом сказала вона, — іди скоріше до мене, обніми мене, я боюся…

Я покірно сів і обняв її за холодні плечі. Вона зашепотіла:

— Ну, поцілуй же мене, поцілуй, візьми зовсім, я цілий тиждень не була з тобою!

І з силою відкинула мене і себе на подушки дивану.

Тої ж хвилини на порозі розчинених дверей майнула Наталі у своїй сорочечці, зі свічкою в руці. Вона відразу побачила нас, та все-таки несвідомо крикнула:

— Соня, де ти? Я страшно боюсь…

І відразу зникла. Соня кинулася вслід за нею.

VI

Через рік вона вийшла за Мещерського. Вінчали її у його Благодатному при порожній церкві – і ми й інші родичі і знайомі з його і з її боку не одержали запрошення на весілля. І звичних після весілля візитів молоді не робили, відразу поїхали в Крим.

В січні наступного року, в Тетянин день, був бал воронезьких студентів у Шляхетному зібранні у Воронежі. Я, вже московський студент, проводив святки дома, в селі, приїхав того вечора у Вороніж. Поїзд прийшов увесь білий, димлячись від хурделиці снігом; по дорозі зі станції і в місті, доки сани візника несли мене в Дворянський готель, ледве видно було крізь заметіль вогні ліхтарів. Та після села ця міська заметіль і міські вогні збуджували, обіцяючи близьке задоволення ввійти в теплий, навіть занадто теплий номер старого губернського готелю, спитати самовар і почати переодягатися, готуватися до довгої бальної ночі і студентської пиятики до світанку. За той час, що пройшов з тої страшної ночі у Черкасових, а потім з її заміжжя, я поступово оговтався, — принаймні звик до того стану душевнохворої людини, якою потайки був, і зовні жив як усі.

Коли я приїхав, бал тільки розпочався, але вже були заповнені людьми, що все прибували, парадні сходи і майданчик на них, а з головної зали, з її хор, все покривала, заглушала полкова музика, гучно гриміла печально-святковими тактами вальсу. Ще свіжий з морозу, в новенькому мундирі і від цього не в міру вишукано, із зайвою ввічливістю пробираючись в натовпі по червоному килиму сходів, я піднявся на майданчик, увійшов у особливо густий і вже гарячий натовп, що тіснився перед дверима зали, і навіщось почав продиратися далі так наполегливо, що мене прийняли, напевне, за розпорядника, який має в залі невідкладну справу. І я нарешті продерся, зупинився на порозі, слухаючи, як розливався і розкочувався оркестр над самісінькою моєю головою, дивлячись на виблискування люстр і на десятки пар, що різноманітно миготіли під ними у вальсі, — і раптом подався назад: з цього натовпу, що кружляв, раптово виділилась для мене одна пара, яка швидкими і легкими глісадами летіла поміж всіх інших все ближче до мене. Я відхитнувся, дивлячись, який він, дещо сутулий у вальсуванні, великий, дебелий, весь чорний блискучим чорним волоссям і фраком і легкий тою легкістю, якою дивують в танцях деякі громіздкі люди, і яка висока вона в бальній високій зачісці, в бальній білій сукні і струнких золотих черевичках, що кружляла дещо відкинувшись, опустивши очі, поклавши на його плече руку в білій рукавичці до ліктя таким вигином, який робив руку схожою на шию лебедя. На мить її чорні вії здійнялися прямо на мене, чорнота очей зблиснула зовсім близько, але тут він, зі старанністю громіздкої людини, спритно ковзнувши на лакованих носках, круто повернув її, губи її привідкрились подихом на повороті, сріблясто майнув поділ сукні, і вони, віддаляючись, пішли глісадами назад. Я знову проштовхався в натовп на майданчику, вибрався з натовпу, постояв… У дверях зали навскіс проти мене, ще зовсім порожньої і прохолодної, були видні дві курсистки в малоросійському одязі, що стояли в марному чеканні за буфетом з шампанським, — гарненька блондинка і суха, темнолиця красуня козачка, мало не вдвічі вища за неї. Я ввійшов і, уклонившись, простягнув паперові сто карбованців. Вони, стукнувшись головами і засміявшись, витягнули під стійкою із відра з льодом важку пляшку і нерішуче переглянулись – відкоркованих пляшок ще не було. Я зайшов за стійку і за хвилину молодецьки бахнув корком. Потім весело запропонував їм по бокалу – Gaudeamus igitur! (Будемо ж веселитися!) – решту допив бокал за бокалом один. Вони дивились на мене спершу із здивуванням, потім з жалістю:

— Ой, та ви і так страшенно блідий!

Я допив і відразу поїхав. В готелі замовив у номер пляшку кавказького коньяку і став пити чайними чашками, з надією, що у мене розірветься серце…

І минуло ще півтора роки. І якось у кінці травня, коли я знову приїхав з Москви додому, посильний зі станції привіз її телеграму із Благодатного: "Сьогодні вранці Олексій Миколайович раптово вмер від удару". Батько перехрестився і сказав:

— Царство небесне. Який жах. Пробач мені, боже, ніколи не любив я його, та все-таки це жахливо. Адже йому ще й сорока не було. І її жахливо жаль – удова в такому віку, з дитиною на руках… Ніколи її не бачив, — він був таким милим, що навіть ні разу не привіз її до мене, — але, кажуть, чарівна. Як же тепер бути? Ні я, ні мама їхати при нашій старості за півтораста верст, звичайно, не можемо, треба їхати тобі…

Відмовитись було неможливо, — через що б я міг відмовитись? Та я і не міг би відмовитися у тому безумі, в яке раптово знову кинула мене ця несподівана звістка. Я знав одне: я її побачу! Привід для зустрічі був страшний, але законний.

Ми послали телеграму у відповідь, і другого дня, травневої вечірньої зорі, коні з Благодатного за півгодини привезли мене зі станції в маєток.