Наталі - Сторінка 5

Під'їжджаючи до нього пагорбом вздовж заплавних луків, я ще здалеку побачив, що на західній стіні будинку, повернутій до ще світлого неба, всі вікна в залі закриті віконницями, і здригнувся від страшної думки: за ними лежав він і була вона! У дворі, який густо заріс молодою травою, побрязкували дзвониками біля каретного сараю чиїсь дві трійки, але не було ні душі, крім кучерів на козлах, — і приїжджі і двірня вже стояли в домі на панахиді. Всюди була тиша сільської травневої зорі, весняна чистота, свіжість і новизна усього – польового і річкового повітря, цієї молодої густої трави у дворі, густого розквітлого саду, що насунувся на дім ззаду і з південного боку, а на низькому парадному ганку, біля розчинених навстіж дверей у сіни, було навстоячки притулене до стіни велике жовте глазетове віко домовини. В тонкій прохолоді вечірнього повітря сильно пахло солодким квітом груш, що молочно біліли своєю білою гущавиною в південно-східній частині саду на рівному і від цієї молочності матовому небосхилі, де горів один рожевий Юпітер. І молодість, краса всього цього, і думка про її красу і молодість, і про те, що вона любила мене колись, раптом так розірвали мені серце скорботою, щастям і потребою любові, що, вискочивши біля ганку з коляски, я відчув себе ніби перед проваллям – як вступити в цей дім, знову побачить її лицем до лиця після трьох років розлуки і вже вдовою, матір'ю! І все ж я ввійшов в сутінки і ладан цієї страшної зали, поцяткованої жовтими вогниками свічок, в чорноту тих, що стояли з цими вогниками перед гробом, який косо підіймався своїм узголів'ям в передній кут, осяяний зверху великою червоною лампадою перед золотими ризами ікон, а внизу срібним текучим блиском трьох високих церковних свічок, — ввійшов під вигуки і співи священників, що з кадінням і поклонами обходили гроб, і відразу опустив голову, щоб не бачити жовтої парчі на гробі і обличчя покійника, та більш за все боячись побачити її. Хтось подав мені запалену свічку, я взяв і став тримати її, відчуваючи, як вона, тремтячи, гріє і освітлює мені обличчя, вкрите блідістю, і з тупою покірністю слухаючи ці вигуки і бряжчання кадила, з-під лоба бачачи, як пливе до стелі дим, що пахнув урочисто і нудотно, і раптом, піднявши лице, все-таки побачив її, — попереду всіх, в жалобі, зі свічкою в руці, що осявала її щоку і золотистість волосся, — і вже, як від ікони, не міг відірвати від неї очей. Коли все замовкло, запахло погашеними свічками і всі обережно зарухались і пішли цілувати їй руку, я чекав, щоб підійти останнім. І, підійшовши, з жахом захоплення поглянув на чернечу стрункість її чорної сукні, що робила її особливо непорочною, на чисту, молоду красу обличчя, вій і очей, які, побачивши мене, опустилися, низько, низько уклонився, цілуючи її руку, сказав ледве чутним голосом усе, що повинен був сказати, відповідаючи пристойності як родич, і попросив дозволу відразу піти і ночувати в саду, в тій старовинній ротонді, в якій я ночував ще гімназистом, приїжджаючи в Благодатне, — там була спальня Мещерського на гарячі літні ночі. Вона відповіла, не піднімаючи очей:

— Я зараз розпоряджусь, щоб вас провели туди і подали вам вечерю.

Вранці, після відспівування і похорону, я негайно поїхав. Прощаючись, ми знову обмінялись лиш декількома словами і знову не дивились один одному в очі.

VII

Я закінчив курс, втратив невдовзі після цього майже одночасно батька й матір, став жити в селі, хазяйнував, зійшовся з селянською сиротою Гашею, що виросла у нас в домі і служила в кімнатах моєї матері… Тепер вона, разом з Іваном Лукичем, нашим колишнім дворовим, сивим до зелені стариком з великими лопатками, служила мені. Вигляд вона мала ще напівдитячий – маленька, худенька, чорноволоса, з позбавленими виразу очима кольору сажі, загадково-мовчазна, немов би до всього байдужа і настільки вся темна тонкою шкірою, що батько колись говорив: "От, напевно, така була Агар". Мила вона мені була безкінечно, я любив носити її на руках, цілуючи; я думав: "От і все, що залишилось мені в житті!", і вона, здавалось, розуміла, що я думаю. Коли вона народила, — маленького, чорненького хлопчика, — і перестала служити, оселилась у моїй колишній дитячій кімнаті, я хотів повінчатися з нею. Вона відповіла:

— Ні, цього мені не потрібно, мені тільки соромно буде перед усіма, яка ж я пані? А вам нащо? Ви мене тоді ще скоріше розлюбите. Вам треба поїхати в Москву, а то ви зовсім занудьгуєте зі мною. А я тепер нудьгувати не буду, — сказала вона, дивлячись на дитину, яка на руках у неї смоктала груди. – Поїдьте, поживіть у своє задоволення, тільки одне пам'ятайте: якщо закохаєтесь у когось як слід і женитись задумаєте, ні хвилини не зволікатиму, утоплюсь от разом з ним.

Я подивився на неї – їй не вірити було неможливо. І похилив голову: так, а мені ж усього двадцять шість років… Закохатися, одружитися – цього я і уявити собі не міг, але слова Гаші ще раз нагадали мені про моє закінчене життя.

Ранньої весни я поїхав за кордон і провів там місяця чотири. Повертаючись у кінці червня через Москву додому, думав так: проживу осінь в селі, а на зиму знову куди-небудь поїду. Дорогою з Москви в Тулу спокійно сумував: ось знову я вдома, а навіщо? Згадав Наталі – і подумав: так, та любов "до гроба", яку, насміхаючись, передрікала мені Соня, існує; тільки я вже звик до неї, як звикає хто-небудь з роками до того, що в нього відрізали, приміром, руку чи ногу… І, сидячи на вокзалі в Тулі в чеканні пересадки, раптом послав телеграму: "Їду з Москви повз вас, буду на вашій станції о дев'ятій вечора, дозвольте заїхати, дізнатись, як ви поживаєте".

Вона зустріла мене на ганку, — позад неї світила лампою покоївка, — і з напівпосмішкою простягнула мені обидві руки:

— Я дуже рада!

— Як це не дивно, ви ще трохи виросли, — сказав я, цілуючи і відчуваючи їх уже з мукою. І глянув на неї на всю при світлі лампи, яку підняла покоївка і навколо скла якої, в м'якому після дощу повітрі, кружляли дрібні рожеві метелики, чорні очі дивились тепер твердіше, впевненіше, вся вона була вже у повному розквіті молодої жіночої краси, струнка, скромно ошатна, в сукні із зеленої чесучі.

— Так, я все ще росту, — відповіла вона, журливо посміхаючись.

В залі як і раніше висіла в передньому куті велика червона лампада перед старими золотими іконами, тільки не запалена. Я поспішив відвести очі від цього кута і пройшов за нею в їдальню. Там на блискучій скатертині стояв чайник на спиртівці, виблискував тонкий чайний посуд. Покоївка принесла холодну телятину, пікулі, графинчик з горілкою, пляшку лафіту. Вона взялася за чайник:

— Я не вечеряю, вип'ю тільки чаю, але ви спершу поїжте… Ви з Москви? Чому? Що там робити влітку?

— Повертаюсь із Парижа.

— Он як! І довго там пробули? Ах, коли б я могла поїхати куди-небудь! Але ж моїй дівчинці всього четвертий рік… Ви, кажуть, старанно хазяйнуєте?

Я випив чарку горілки, не закусуючи, і попросив дозволу курити.

— Ах, прошу!

Я закурив і сказав:

— Наталі, не потрібно вам бути зі мною світськи люб'язною, не звертайте на мене особливої уваги, я заїхав тільки поглянути на вас і знову зникнути. І не відчувайте незручності – адже все, що було, биллям поросло і пройшло без вороття. Ви не можете не бачити, що я знову засліплений вами, але тепер вас ніяк не може турбувати моє захоплення – воно тепер безкорисне і спокійне…

Вона схилила голову і вії, — до дивної протилежності того й іншого ніколи не можна було звикнути, — і обличчя її стало повільно рожевіти.

— Це абсолютно точно, — сказав я, бліднучи, але зміцнілим голосом, сам себе переконуючи, що кажу правду. – Адже все на світі проходить. Що ж до моєї страшної провини перед вами, то я впевнений, що вона вже давним-давно стала для вас байдужою і значно більше зрозумілою, вартою вибачення, ніж раніше: вина моя була все-таки не зовсім вільна і навіть і в ту пору заслужувала милості через мою крайню молодість і через той дивний збіг обставин, у який я потрапив. І потім, я вже достатньо покараний за цю провину – всією своєю загибеллю.

— Загибеллю?

— А хіба не так? Ви й досі не розумієте, не знаєте мене, як сказали колись?

Вона помовчала.

— Я бачила вас на балу у Воронежі… Яка ще молода була я тоді і як дивовижно нещасна! – Хоча хіба буває нещасна любов? – сказала вона, піднімаючи обличчя і питаючи всім чорним розкриттям очей і вій. – Хіба найскорботніша в світі музика не дає щастя? – Та розкажіть мені про себе, невже ви назавжди оселились у глушині?

Я через силу спитав:

— Отже, ви тоді мене ще любили?

— Так.

Я замовк, відчуваючи, що лице у мене тепер вже горить вогнем.

— Це правда, що я чула… що у вас є любов, дитина?

— Це не любов, — сказав я. – Страшна жалість, ніжність, але і тільки.

— Розкажіть мені все.

І я розказав усе – аж до того, що сказала мені Гаша, порадивши мені "поїхати, пожити у своє задоволення". І закінчив так:

— Тепер ви бачите, що я остаточно загинув…

— Годі вам! – сказала вона, думаючи щось своє. – У вас ще все життя попереду. Але шлюб для вас, звичайно, неможливий. Вона, звичайно, із таких, що і дитини не пошкодує, не те що себе.

— Не в шлюбі справа, — сказав я. – Бог мій! Мені, женитися!

Вона в задумі поглянула на мене:

— Так, так. І як дивно. Ваше провіщення збулося – ми породичалися. Ви відчуваєте, що ви мені двоюрідний брат тепер?

І поклала руку на руку мені:

— Та ви жахливо стомились з дороги, навіть не доторкнулись ні до чого. На вас лиця немає, досить розмов на сьогодні, ідіть, постіль для вас в павільйоні готова…

Я покірно поцілував їй руку, вона покликала покоївку, і та з лампою, хоч було доволі світло від місяця, що низько стояв за садом, провела мене спершу головною, потім бічною алеєю на простору галяву, в ту старовинну ротонду з дерев'яними колонами. І я сів край відкритого вікна, в крісло біля постелі, став курити, думаючи: даремно я зробив цей дурний раптовий вчинок, даремно заїхав, понадіявся на свій спокій, на свої сили… Ніч була надзвичайно тиха, було вже пізно. Напевне, пройшов ще невеликий дощик – ще тепліше, м'якіше стало повітря. І у чудовій відповідності з цим непорушним теплом і тишею протяжно і обережно співали вдалині, в різних місцях села, перші півні.