Небезпечна гра (Підступна гра) - Сторінка 25

Громадська думка буде на нашому боці, бо ніхто не відчуває симпатії до великих нафтових концернів.

— Але це небезпечна політика,— втрутився до розмови Формен.— Вона може легко обернутися проти вас самих.

— Чому? — запитав Верокіо і враз прибрав ще типовішого італійського вигляду: плечі стенулисяг брови злетіли вгору, руки майнули в повітрі.— Якщо не напирати на це в політиці, то взагалі ніколи нічого не досягнеш. Нафтові концерни ненависні всім, і це ваш найкращий козир.

— Згоден,— підтакнув йому Руперт.

— А що, коли та ж таки громадська думка запідозрить, що і в суднобудуванні не все чисто? — запитав Формен.

— Громадська думка заправляє свої машини й мотоцикли не виробами суднобудування, а бензином. їй начхати на судна, бо вони не зачіпають її безпосередньо.

— Не певен, що це справедливо щодб Англії,— застеріг Фредді.

— Більше того,— провадив далі Верокіо, не беручи до уваги його заперечення,— вам треба наголосити на тому, що наявні поклади нафти в колоніальних країнах не вічно належатимуть Англії. * /

— І ви гадаєте, що перспектива довозу російської нафти видасться від цього кращою? —'недовірливо запитав Формен.— Сумніваюся, щоб усе було так просто.

— Але так воно і є...

— По-моєму, Век має рацію,— мовив Руперт, і хоч вони ще хвилин десять сперечалися, проте все, що треба, було вже сказано. Внаслідок цього Верокіо знайшов у особі Руперта кращого спільника, ніж Формен. Формен не хотів вдаватися до політики, принаймні не в такий спосіб, як це робили італійці, тим часом як Руперт ладен був^ризикнути і погодився, що коли про їхню умову стане відомо, він вживе всіх політичних заходів, яких тільки зможе, аж до тиску на уряд через соціалістів.

— От і добре,— сказав Верокіо й допив свій холодний чай, наполовину розведений молоком. Потім він підхопився з місця й знову заспішив до свого бідолашного малого, полишаючп нас із нашим лінивим англійським дозвіллям; а деталі, мовляв, обговоримо потім,— як звичайно кажуть, дійшовши взаємної згоди.

I Розділ сімнадцятий

Я співчував Джо, але водночас мені важко було робачити їй грубе поводження з Ніною. Рятувало Джо моїх очах хіба що її невдоволення з самої себе. ,. — Я така погань,— скрушно сказала вона Мерієн Креії-форд, що жнла трохи вище на тій самій горі. Мерієн була найближчою подругою Джо (згодом і я заприятелював з Мерісп, і більшість того, про що йдеться далі, почув саме {від неї). На той час вона працювала лікаркою в клініці, Була доброю католичкою і належала до лейбористської рартії, до Хемпстедського товариства соціальних реформ і до лікарської асоціації ООН. То була чула й людяна жінка, і коли хтось хоч словом згадував про жахливі умови життя в нинішньому світі, в її лагідних очах відбивався щирий біль.

Мерієн щойно повернулася з Мадагаскару, де провела три місяці, вивчаючи стан соціальної і клінічної гігієни за вавданням Всесвітньої організації охорони здоров'я. Джо прийшла до неї через хвіртку в задньому паркані й, сидячи за чаєм в ультрамодерній кухні, призналась, як погано повелася з Ніною Водоп'яновою, хоча йшла до Мерієн, щоб поговорити про інше.

— Мені потрібно лиш одне,— бідкалась вона подрузі,— щоб мій чоловік був нормальний. Л віп просто доводить мене до пестями.

— Але ж він найнормальніший чоловік з усіх, кого я знаю,— заперечила Мерієн.

— Ой, де там! Якби ж то він хоч іноді казав мені, що в нього на думці,— провадила Джо.— Тоді я принаймні гнала б, у чому річ. Але він вважає, що я щаслива, бо ми тепер знову маємо гроші й збираємося купити будинок в Уошберні. Тепер я ходжу мити голову до перукарні замість робити це самій, маю рахунки в крамницях, найняла нову куховарку, придбала для дому багато потрібних речей, машину, мені не доводиться більше турбуватися про гроші, про рахупки за газ, про майбутнє дітей, і він гадає, що 8 мене цього досить, бо я дурна. А цього не досить. Я, звісно, рада все це мати,— збуджено говорила вона,— а от він анітрохи не радий. В тому-то й біда з ним, Мерієн. Він ніколи не задоволений усім, як воно є.

Мерієн лагідно поглянула на неї.

— Тепер такий час, Джо, що важко бути задоволеним. •Гак усе складно — не добереш, що й до чого.

Джо урвався терпець.

— Але навіщо ж псувати собі життя всякими труднощами? Він же сам усе ускладнює. А тепер стало ще гірше, ніж будь-коли, і я просто боюся за нього.

— Чому? Що трапилось?

— А так, тебе ж тут не було... Тільки позавчора один його знайомий перестрів мене біля станції метро — і, здається, не випадково. Він сказав, що Руперт повівся дуже нерозумно...

— Хто це сказав?

— Військовий лікар, з авіації, ти повинна його пам'ятати. Той, що приходив до мене розказати про Руперта, коли він пропав безвісти. Він каже, що хтось там у міністерстві розпитував його про Руперта: в якому він був стані, коли повернувся з Арктики,— чи справді виснажений, чи, може, просто симулював. Ти тільки подумай. Тільки подумай!

— Але ж це дурниці. Я сама тоді бачила Руперта...

— Все дурниці,— перебила її Джо,— але ці дурниці трапляються. Я не знаю, чого вони хочуть. Якийсь тип, на прізвище Кантро, написав про Руперта наклепницьку книжку, і всі газети враз напалися на нього.

— Але чому?

А— Не знаю я чому! — закричала Джо. Тоді сказала: — Ні, знаю. Тому що його так цікавлять росіяни. Якби ж то він викинув з голови цих чортових росіян! Від них у нас останнім часом просто життя немає. Псують усе, чим ми могли б собі тішитись.

Тепер уже й Мерієн занепокоїлась, хоча й сумнівалася, чи слід сприймати цей спалах Джо так серйозно.

— Тй справді гадаєш, що вони запідозрили його в чомусь, бо він цікавиться росіянами?

— Авжеж! А чому ж би ще? Він каже, що це4 справи, але чого б то йому раптом мати з ними якісь справи?4

— Не хвилюйся,— заспокоїла її Мерієн.— Якщо річ тільки в цьому, Руперт дуже добре дасть собі раду.

— Тільки не з цією жінкою, де там йому! — злісно мо. вила Джо.— Нехай я справді невитримана, дражлива й

лиха,— провадила вона далі,— але ж він одружився зі мною, то нема чого тепер нарікати. Можливо, вона — сама досконалість, ну а я —тзі і не хочу такою бути! Мерієн заходилася прибирати зі столу чашки.

— Руперт ніколи не покохає іншу, Джо,— сказала материнським тоном.

' — Ой, не про це ж мова,— заперечила Джо.— Не все вимірюється коханням, Мерієн.

*~ У шлюбі повинно бутп так! — (Мерієн була неодружена),

. — Тільки заміжня жінка розуміє, яка це дурниця,— сказала Джо.— Кохання може бути без розуму. Ось візьми ци Ґїеггі Ройс. Вона дуже кохає Фредді, але.це не перешкоджає їй спати з іншим чоловіком, якого вона зневажає і який намагається ошукати Фредді в справах. Тепер вона ришком ходить до психіатра, щоб з'ясувати, чому таке робить, а той каже: тому, що кохає свого чоловіка. Ти Тільки уяви собі! Він навіть запропонував, щоб вона розказала про все Фредді й привела і його на психоаналіз.

— Он як...— непевно мовила Мерієн, не бажаючи засуджувати своїх колег.

— Кохання тут ні до чого,— рішуче заявила Джо.— Я знаю, з Рупертом станеться щось жахливе, передчуваю це, і він сам буде в усьому винен, бо такий уже дурний і впертий. Але що тут вдієш?

— Я поговорю з ним,— пообіцяла Мерієн.

Коли ми повернулися з Беркхемпстеда, де показували містеру Крилову ройсівські верфі, Мерієн запросила Руперта поснідати з нею в зоопарку. У неї були особливі, хоча й цілком розмежовані, взаємини з Джо і з Рупертом.

— То чим ви тут займалися від літа? — запитала вопа його.— Що поробляли весь час і чому ваша поведінка так непокоїть інших?

— А кого це вона непокоїть і хто вам про це сказав? — з підозрою поцікавився Руперт.

— Джо, звичайно,— відповіла Мерієн.— Хто ж би ще?

— І вона просила вас поговорити зі мною при першій же пагоді?

— Ні-ні! Це я сама надумала,. Руперте, бо вона дуже тривожиться^за вас.

— Тоді спочатку поїмо, а тоді вже будете говорити,— сказав Руперт.— В мене вже добряче бурчить у шлунку.

Мерієн була своєю людиною в зоопарку, бо кілька років тому провадила тут якісь наукові спостереження над мавпами. Коли вони з Рупертом поснідали (він наполіг на тому, що платитиме сам), вона повела його до мавпячих терас, де гукнула на ім'я велику мавпу-ватажка й дала їй банан.

— Кожного разу, як іду сюди,— сказала Руперту,— сио-діваюся побачити, що його вже скинуто й він сидить собі тихенько десь у кутку, мов ображений стариган. Але в нього величезний запас життєвої снаги й досконалі іші-альні мозолі. "— Досконалі що?

— Сідниці,— пояснила вона.— Послухайте, Руперте, ви схильні ставитись до Джо, наче до якоїсь комахи.

Руперт подивився на червоний зад мавпячого ватажка і спитав:

— Про що ви говорите, Мерієн? У чому річ?

— Вам слід би краще зберігати свої таємниці,— м'яко сказала вона.

— Кожному слід зберігати свої таємниці,— погодився він,— Але які саме таємниці ви маєте на увазі?

— Чесно кажучи, я й сама не знаю, Руперте,— відповіла Мерієн,— але, по всьому, Джо відомо щось таке, що ви намагаєтесь від неї приховати. В усякому разі, я сказала їй, що ви людина з високими моральними засадами.

•— Дуже вам вдячний,— сказав Руперт і раптом засміявся. Вони з Мерієн однаково ставились до питань моралі, і Руперт вважав себе моральною людиною. Він дуже приязно ставився до Мерієн і не відхилив її втручання, бо знав, що вона добрий друг і щиро прагне допомогти.

— Але вам слід би спробувати пояснити Джо свою поведінку,— провадила вона далі.— Принаймні це ви просто повинні для неї зробити.

— Часом людині потрібні якісь нові слова, щоб пояснити, що з нею діється,— відказав Руперт,— а я їх ще не знаю. От у цьому, мабуть, і біда.

— Тоді вам доведеться пояснити це словами самої Джо,— наполягала Мерієн,— Інакше вона ніколи вас не зрозуміє. х

— Тим-т.о все воно так важко,— скрушно промовив він,— або й зовсім неможливо. Джо, як ви знаєте, не вміє слухати.

— Але якщо справа тільки в тому, що ви не вмієте проникнути в чужу душу,— сказала Мерієн, підбадьорливо стискаючи його лікоть, коли вони рушили до виходу з мавпячого царства,— треба це подолати. Це ваш обов'язок.

Руперт сказав, що сумнівається, чи зможе, бо з Джо стає дедалі важче про щось розмовляти, не наражаючись на неминучі сварки, які віиужують їх одне від одного.

Це дуже засмутило Мерієн. я

— Я так люблю вас обох,— мовила вона,— і не можу собі й уявити, що ваша сім'я розпадеться, як це трапляє-

ться нпні з багатьма.