Небезпечна гра (Підступна гра) - Сторінка 3

Я не мав права їхати туди шпигувати, коли мене приймали як гостя. То була брудна справа.

— Нині такий час, Руперте, що де там вибирати, брудна справа чи ні. Ти знав це, коли їхав туди.

— А тепер знаю куди більше. Я не шпигун і ніколи не зможу ним бути. Вам неприємне це слово, адмірале, але зрештою все зводиться до цього, скільки б ви не просторікували про спеціальний характер вашого відділу й про спеціальну інформацію, яка вам потрібна.

— Ми не такі, як...

— Це не має значення,— перебив його Руперт.— Є чітка межа того, що можна зробити з вашим способом мислен-*ня. Годі й намагатися сягнути далі. З вашою розвідкою ви здатні лише затятися на своєму. А росіяни навчили мене: треба шукати якогось виходу, і я волію робити саме те.

— В який спосіб? Не можеш же ти вважати їхній шлях виходом із становища.'Ніколи такому не повірю.

— Ні. Я знайду свій власний шлях, власним розумом.

— Це все ота жінка, правда ж? Я знаю, це вона.

Бони сердито засперечались про Водоп^нову. Мені "відома не вся їхня розмова, але,я знаю, що Лілл закликав Руперта до чуття міри, бо він, Мовляв, і сам має неприємності з начальством, яке з усього переконане, що з Рупертом сталося найгірше. '

— Хай собі думають, що хочуть,— відповів Руперт.— Тут я нічого не можу вдіяти, та й, зрештою, мені нема до них діла.

— Тобі не може не бути до них діла,— похмуро сказав йому адмірал.— Тепер ти належиш до нашої системи, отож тебе не тільки вважають за ненадійного, а й практично триматимуть під невсипущим наглядом, аж поки ти не прийдеш до тями.

— Під наглядом? Чому? Яка небезпека в тому, що я змінив свою думку чи навіть відмовився шпигувати для вас?

— Навряд чи в наш час треба це пояснювати, Руперте.

— Авжеж.— Руперт добре знав: цього не треба пояснювати, бо й сам адмірал, і його начальство останнім часом жили в непогамовному, перебільшеному страху перед зрадою когось із їхнього середовища. Історія з Бергессом, Мак-ліном і Філбі дала їм чимало підстав для сумнівів. Коли раніше вони могли сліпо вірцти в непохитність свбїх братів по класу й однодумців, то тепер їх найбільше непокоїла можливість зради "зсередини".

За щі£ обставин Лілловому начальству не лишалося нічого іншого, як вважати, що так воно й сталося з Рупертом. Ні те, що він не мав нічого спільного з Бергессом, Макліном і Філбі; ні те, що замолоду не встрявав до політики та н взагалі не цікавився нею; ні те, що до подорожі в Росію ніколи не мав ніяких зв'язків з росіянами й навіть не намагався щось приховати,— жоден з цих факторів не брався до уваги в тих страшних висновках, які Ліллові "шефи" вивели з його незвичайної поведінки.

Вони зважали на очевидні речі: знайомство з росіянкою Водоп'яновою, його відмову працювати далі на Лілла, арешт трьох агентів (один з яких був зв'язковим), той факт, що росіяни легко відпустили Руперта, хоча й знали, що він шпигував,— оце й був кістяк того пугала, вигадавши яке, Ліллове начальство постановило взяти Руперта під такий суворий контроль, який нагнав би страху на кожну нормальну людину і змусив би її "взятися за розум".

Руперт почав відчувати на собі такі самі утиски й обмеження, які свого часу спричинилися до вигнання й забуття

Бергесса, Макліна та Філбі. Не допомогло й те, що він був 8 родовитої сім'ї, багатий і "наче син" адміралові. Усе переважив страх перед загрозою нової пробоїни в броні отого георгіанського особняка. Рупертові не давали попуску й не збирались відступатись від нього, аж поки він не прийде до тями.

Того дня адмірал відверто виклав йому присуд: його не тільки беруть під постійний нагляд служби безпеки, але й встановлюють суворі обмеження на все, що йому вільно робити. Він не має права виїздити^за кррдон без спеціального дозволу, ні в якому разі не повинен входити в контакт з жодним росіянином чи з Радянським посольством, з комуністами, з організаціями, які мають щось спільне з ними чи підтримують їх, а також з усякими комітетам^ боротьби за мир. Йому заборонено брати будь-яку участь у політичному житті і працювати в установах, де є секретна документація, включаючи й родинну фірму Ройсів — не тільки тому, що вона виконує великі урядові замовлення, але й тому, що Фредді та старий дядечко Рендолф є членами комітетів стратегічного постачання при уряді й НАТО.

Не знаю, що відповів Руперт Ліллові, вислухавши цю його заяву. Коли я одного разу запитав його про це, він тільки засміявся:

— Сказав, що їздитиму за кордон, коли сам захочу.

Та це був жарт, за яким насправді ховався гнів. Руперт відчував, що вони намагаються прибрати його до рук, і, виходячи з адміральського білого особняка, твердо поклав собі начхати на всі їхні заборони. І отой його план укласти великий контракт з росіянами на будівництво суден, з яким він прийшов до Фредді, власне, й був першим випадом проти адміралових приписів.

Чому він надумав таке вчинити?

— Не кажучи вже про Лілла,— відповів він,— я почуваю себе зобов'язаним зробити що-небудь, аби спокутувати свою злощасну поведінку в Росії.

Так усе й почалося.

Розділ четвертий

Коли Руперт з'явився до фірми "Ройс", щоб запропонувати Фредді свій план продажу суден росіянам, йому довелося додержати певних правил етикету, пов'язаного з родинною ієрархією. Я; цього уникнув, бо нічого, не знав про їхні порядки, отож і дішов просто до Фредді. Але Руперт з його пунктуальною повагою" до етикету насамперед звернувся до дядька РенДолфа (лорда Беркхемстеда), що як голова правління формально очолював родинну компанію, хоч: насправді терпів поразку в запеклій боротьбі за майбутнє підприємства Ройсів, яку вів із своїм племінником Фредді (директором-розпорядником і його заступником).

Навряд чи варто доскіпуватися, хто там чий дядько, але дядечко Рендолф /оув дядечком Рендолфом для всіх, у тому числі й для мене. Справжнім дядьком він доводився Фредді, бо був братом його батька; Рупертовому батьку він доводився двоюрідним братом, що ж до мого батька, то тут зв'язки були такі далекі, що годі про них і говорити.

Але в родині дядька Рендолфа вважали за найстаршого.

То був дуже дражливий старий, і, як розповідав мені Руперт, передусім Рендолф сказав йому таке:

— Тобі не до душі наше діло. Певно, ти такий самий, як і твій батько, а він був справжнє казна-що.

— Не більше, ніж ви,— відрубав Руперт, знаючи, що піддаватися старому не можна.— Що ж до роботи, то працювати я люблю,— провадив він далі,— а коли й не до душі мені ваше діло, то, певне, тому, що я нічого про нього не знаю.

— Тоді чому ж ти хочеш пристати до нього?

Руперт*подумав: цікаво, чи знає щось Рендолф про адміралові приписи, а коли знає; то що саме,— адже Рендолф і. Лілл давні друзі. А втім, "друзі" — чи не занадто тепле означення для знайомих Рендолфа: для них треба б було винайти якесь інше слово.

Виказати дядькові Рендолфу справжні причини свого наміру Руперт не міг, отож обмежився ОДНІЄЮ 8 них.

— Коли я думаю брати ройсівські гроші,— сказав він,— то, певне, мушу хоч якось їх відробляти. .

— Немає сенсу працювати, коли тобі не до душі робота,— хрипко й уривчасто мовив Рендолф.

Руперт вдався до дипломатії.

— Дуже небагатьом до душі їхня робота,— зауважив він.

— Мені немає діла до тих "небагатьох",— відрубав дядько Рендолф.— Ти не можеш у нас працювати, коли не любиш цієї роботи.

— То спробую її полюбити,— не вгавав Руперт.

Рендолф скептично подивився на нього й мав на те підстави. Він був здоровий дідуган сімдесяти дев'яти років, від якого завжди злегка пахло парфумами, проте він мав войовничий вигляд і завжди рішуче говорив — казали, тому що замолоду трохи заїкався, але тоді ж таки переборов цю ваду, засвоївши невластивий його класові навальний і стрімкий спосіб розмови. Відтоді Рендолф застосовував його і в діловому житті, і в залицянні та одруженні, і в розведенні коней та биків, і на фермі, і в сироварні, і в спорудженні озер. Дядько Рендолф вважав, що через нестачу поверхових вод уся Англія років за п'ятдесят зовсім висохне, і єдину раду проти цього вбачав у штучних озерах. Вклавши чималі гроші, він викопав три таких озера на своїх трьох тисячах акрів землі в Уошберні, в Оксфорд-шірі.

— Фірмі "Ройс" не потрібні люди з химерними ідеями,— провадив він далі як міг навальніше.

Та Руперта не так легко було залякати.

— Ви перебільшуєте, дядечку Рендолф,— мовив він.— Мої ідеї не такі вже й химерні. Просто я хочу працювати.

— Бізнес —"це тобі не авантюри,— заявив старий.

— А чому ви гадаєте, що мене ваблять авантюри? — запитав Руперт полегшено, бо вже збагнув, що дядька Рен-долфа турбують тільки його полярні пригоди.— Навіщо ж вірити отим дурницям, які ви читали в газетах про мою подорож до Північного полюса?

— Он як? В такому разі, що ти тямиш у капіталовкладеннях?

— Нічого.

— Так само як і в керівництві підприємством,— саркастично докинув Рендолф.— Адже тобі ніколи не випадало чимось керувати, чи не так?

— Так...

— А як там твоя сім'я? Я вже хтозна-відколи не бачив Джо. Та й дітлахів твоїх не бачив. Які вони в тебе?

— Хлопчик схожий на мене, а дівчинка — на Джо.

Старий занотував щось у своєму записнику на столі червоного дерева. Вони сиділи в старовинному кабінеті вік-торіанського стилю один проти одного, мов двоє шахістів у лихому гуморі. Будинок ройсівської компанії стояв навпроти церкви Сент-Мері-Екс, майже поряд з Балтійським банком, дуже тісно зв'язаний фінансовими інтересами з фірмою. Кабінет Рендолфа являв собою залишок вікто-ріанської доби, де й досі панував дух пошани до кам'яного вугілля. Руперт добре знав, що сучасні потужні джерела енергії, з якими йому належало мати справу, були десь-інде. А тут унизу, в кабінеті! Рендолфа, над яким нависав старомодний фасад, царство грошового мішка відгонило склепом. Знав, що піднявшись нагору, до Фредді, він побачить найсучасніші конференц-зали, що здіймалися в небо; а втім, і небо там було розділене перестінками: там сиділи секретарки за друкарськими машинками, технічні експер-ти^ рекламні агенти, оператори обчислювальних машин, а в тісних скляних загородках — два десятки молодих адміністративних працівників. А втім, і старий, що сидів унизу, був по-своему франтуватий. Він носив накрохмалений білий комірець, туго зав'язану краватку і двобортний піджак, схожий на морський кітель, з носовичком у рукаві.