Небезпечна гра (Підступна гра) - Сторінка 4

Але дядько Рендолф аж ніяк не був морським мандрівником і ніколи не залишав Англію без доконечної потреби. Він терпіти не міг морських подорожей — байдуже, чи то па своїх суднах, чи на якихось інших.

Наступної суботи привозь свою сім'ю До нас в Уош-берн,— звелів він Руперту,

— На чай?

*— Ні. На цілий день. Можете виїхати поїздом о дев'ятій двадцять. Якщо не маєш своєї машини.

— Приїдемо поїздом,— сказав Руперт. Машини він не мав.

— Я вишлю когось на станцію, щоб зустріли вас.— Це було заради Джо. Для самого Руперта старий ніколи б такого не зробив. Але до гарненьких жінок він був небайдужий.— Гляди, щоб отой таксист на станції не підбив тебе на поїздку^ ним. Він злупить фунт, а я не хочу, щоб ти платив цьому здирникові. Треба буде подбати/щоб у нього забрали права.— В агатових очах старого заблищали насмішкуваті вогники.— Фло буде рада тебе побачити,— сказав він.— Ти ж у нас тепер щось ніби герой, чи не так?

— Не будемо говорити про всі ці дурниці, дядечку Рендолф,— вимогливо мовив Руперт.

— Найліпше заняття для такого, як ти, це політика, за прикладом Артура й Пола.

— Але ж я не маю наміру вдаватися в політику,— відказав Руперт.— Я хочу пристати до діла Ройсів, от з цього й почнемо.

Найкраще, що ти зможеш робити для нашої компанії, це стати політичним діячем і боротися проти прихильників загальноєвропейського ринку. Саме там вирішується доля фірми, а не в отих бісових грандіозних планах, що їх плекає Фредді.

— Яка політика може врятувати вас від "Спільного ринку"? — запитав Руперт.— Тільки не ваша партія. Адже там усі стоять за нього. ' .

— То урядова кліка, а не партія. А ти сам не поділяєш цих поглядів?

— Ні. Принаймні поки що.

— Тоді ти можеш стати нам у пригоді. Мені досить вамовити слово, і тобі знайдеться місце. Ти ще відносно "молодий.

— Але ж я не належу до торі,— сказав Руперт, знаючи наперед, яке буде дальше запитання.

— А хто ж ти? — спитав дядько Рендолф.

— Не знаю, але, здається, схиляюсь більще до соціалістів. Останнім часом мені стало важко визначати свої політичні симпатії.

— Мушу тобі сказати, що з соціаліста користі нам буде мало. Досить з нас і одного в роду.— Його єдина дочка Кеті стала комуністкою і пішла з дому.— Поміркував би ти як слід відносно політичної кар'єри. Я можу поговорити про тебе з Кріклвудом.

— Ні, не треба. — твердо відказав Руперт.— Дозвольте мені самому подбати про своє політичне обличчя.

Рендолф знизав плечима.

— Ну що ж, як хочеш. А тим часом піди нагору до Фредді, подивись, чи не знайдеться там чогось для тебе. Адже вся наша сила тепер там,— саркастично докинув він.— Саме туди ти й намірявся з якимсь проектом, чи не так?

— Еге ж.

— Він знайде тобі діло до смаку, будь певен.

— Сподіваюся,— сказав Руперт.

Він не дуже зважав на старого і його грізний вигляд — адже ця розмова була чистою формальністю. Руперт зберігав порох для Фредді, що фактично керував тепер фірмою. Саме Фредді був людиною, яка могла запровадити його план у життя.

* * *

Руперт ішов де Фредді з дуже простим планом дій. Чимале місце в цьому плані посідав висновок, якого він зовсім недавно дійшов: добрі давні часи для Британії і, зокрема, для фірми "Ройс" — однієї з найбільших суднобудівних і судноплавних компаній — минули без вороття. Побувавши в Росії, він не міг не збагнути, що нерозумно дивитись на цю країну, яка відроджується, мов фенікс, і вдавати, ніби тобі до цього байдуже. Цю очевидну істину Руперт осягнув не відразу, але зрештою таки осягнув.

Фредді розумів усі ці речі не гірше за Руперта, проте розумів їх по-своєму. Тим часом як Руперт прагнув розв'язати проблему, Фредді в основному шукав шляхів, щоб пережити її і обернути собі на користь. Він був майже одного віку з Рупертом, одягався і жив підкреслено по-сучасному, хоча також носив хусточку в рукаві. Але Фредді був справжнім зубром. На своєму робочому столі він не держав ні паперів, ні тек, ані навіть ручки чи олівця — лише п'ять телефонних апаратів різного кольору, з допомогою яких підтримував прямий зв'язок з верфями, біржовими маклерами, технічними консультантами, банками й страховими компаніями. Замість паперу й ручки на стіні позад нього висіла велика шкільна дошка, завжди вкрита складними викладками й підрахунками, де він перекреслював червоною крейдою невигідні варіанти. Складалося враження, що Фредді працює тільки стоячи й ніколи не сідає за стіл. Кабінет його являв собою довгу світлу кімнату (чи, власне, половину кімнати) з голими стінами. Він був обставлений в діловому сучасному стилі: чорні шкіряні канапи й неяскраві килими на підлозі.

Я вже знав звички Фредді, тому впевнений, що він одразу ж сказав Руперту:

— Ходімо до залп засідань.

І перший пішов з кабінету через подвійні двері, що самі безшумно зачинилися за ними. Двері вели до білої зали з розкішною голубою з позолотою стелею і такими самими колонами,'що підтримували легке склепіння. Майже всю його площу займав масивний стіл у вигляді підкови, а ніші між колонами були заповнені портретами одинадцяти покійних Ройсів — ретельно виписаними й дуже схожими. З відкритого краю великого стола стояв менший, старовинної роботи столик, що немовби замикав підкову, з'єднуючи її кінці; а над ним висів портрет ще молодого моряка — дядька Рендолфа, що насправді терпіти не міг моря.

Найвизначнішою частиною зали був "кавовий куточок" — невелика прямокутна ніша з вікном, де стояв квадратний столик і чотири плюшеві канапки. Він скидався на розкішний кабінет у якомусь дорогому старовинному ресторані.

— Можемо випити кави,— сказав Фредді Руперту, коли воци сіли в цьому куточку.— Єво! — гукнув він, і з-за невидимих дверей вийшла молода офіціантка.

За дверима була сучасна кухня з обслугою із п'яти чоловік.

— Люблю, коли вона отак з'являється,— засміявся Фредді.— О цій порі ми звичайно п'ємо тільки каву. Але ви можете замовити все, що забажаєте.

— Мене цілком влаштовує кава,— мовив Руперт до Єви, і вона зникла за дверима.

Руперт озирнувся навколо й сказав, що ідея з кавою йому подобається.

— Це останнє, що ми зберігаємо із старого кавового будиночка,— зауважив Фредді.— Я можу зрозуміти, чому в ті дні всі справи починалися за кавою. Це ж чи не найкраще в нашому ділі, Руперте, що його можна робити де завгодно, треба лиш мати голову на плечах. За тих давніх часів Ройси тримали всі біржові операції в своїх циліндрах (раби, меляса,— саме з цього вони починали), та й сам я міг би тримати все в голові, а то й в капелюсі.

Вони балакали про всяку всячину й придивлялися один до одного.

. Перед тим вони зустрічалися лише кілька разів, здебільшого мимохідь; зустрічі ті були приємні, але не викликали особливого зацікавлення й бажання підтримувати стосунки. Фредді завжди подобався всім своєю щирістю й природністю поведінки, і хоч тепер він, як і Рендолф, говорив трохи пишномовно, проте ніколи не напускав туману (хіба що в справах) і завжди відверто розпитував про все, що його цікавило, окрім жінок. Він був уже п'ятнадцять років щасливо одружений.

— Ну, то як вам було на полюсі? — спитав він Руперта, наливаючи йому кави.

Звичайно Руперт дуже неохоче ділився своїми спогадами про Північ, навіть із Джо, і, можливо, то була помилка з його боку. Він вважав, що це його особиста справа, яка нікого не стосується, але в цьому впертому небажанні говорити про своє була, певна частка егоїзму, особливо коли йшлося про людей, що потребували й заслуговували пояснень. Я не вбачаю в цьому зневажливої байдужості до інших — просто таку вже стриману вдачу він мав.

. Але Фредді не зважав на це. Він докладно про все розпитував: і скільки було градусів морозу; і як Руперт визначав місцезнаходження (адже крига весь час дрейфувала); і що являв собою той росіянин; і як заварилась потім уся ота каша з відділом безпеки | війсь^ово-морської метеослужби, з росіянами й американцями; і як росіяни нагородили його орденом. !

Ца останнє запитання Руперт відповів:

тг* Я розкажу вам про все це згодом, Фредді, коли поясню, що хочу робити тут, у вас.

• — Ґаразд,— сказав Фредді.-— І все-таки яких дивовижний пригод ви зазнали, поки всі ми тут сиділи пб своїх домівках.

у Не робіть з мене шукача пригод! — озвався Руперт.— То була чиста випадковість. І не думайте, будь ласка, ніби все воно було мені дуже приємне. Аж іуяк.

— Зрозуміло,— мовив Фредді.— То яка ж у вас до мене справа? Хочете пристати до нашого діла?

— Так.

— Ну, це неважко. Маєте щось конкретне на думці? Так, але біда в тому, Фредді, що я майже нічого не

тямлю в суднах.

Фредді знизав плечима.

— Знати судна — це не головне. Головне —— знати діло, а це означає: мати ділове чуття. Якщо ви його маєте, все інше не так уже й важить.

— Боюся, що й цього мені бракує.

— Звідки ви знаєте? — запитав Фредді й налив ще по чашці кави.— А може, воно у вас природжене. Так чи інак* ше, для початку потрібна тверда вдача, а цього вам, як видно, не позичати. До речі, про вдачу. Чому ви років десять тому відмовились від усього свого капіталу в найдому ділі? Я давно хотів про це спитати.

— Я вважав, що ці гроші приносять мені більше шкоди, ніж користі,— відказав Руперт.— Ото й тільки.

— Гроші задля грошей нікому не приносять користі,-" вауважив Фредді.— Я бачу, в цьому ми знайшли спільну мову.

— Гроші ніколи не повинні бути самоціллю.

— Йгоден! — жваво підхопив Фредді.— Кожон, хто сидить і одержує ні за що гроші, заслугоиус, щоб йому відтяйи праву руку. Якщо ви нічого по робили, щоб шіґ>у" ти ці гроші, то було таки краще їх зректися. А що крищо з вашого боку,, що ви прийшли до мене просити роботи, коли надумали забрати їх назад.

Рупёрт засміявся. Його потішило, що Фредді поставився до всього з почуттям гумору.

— Але це тільки почасти так,— застеріг він.— Справжня причина мого приходу зовсім інша.

Відновлюючи в пам'яті ті дні, я завжди нагадую собі, що Руперт тоді тільки-но повернувся з Росії, де зазнав незвичайних пригод. Не знаю напевне, що він сказав Фредді, чи, точніше, знаю, що, але не знаю як, бо, подібно до всіх англійців його класу, він дуже неохоче говорив про свої політичні погляди, хоч би які вони були тверді. Не думаю, що на той час Руперт пішов далі-серйозної віри в ідею 'Мирного співіснування: чи то відчуваючи докори сумління за своє шпигунство, чи то під впливом Водоп'янової — сказати важко.