Небезпечна гра (Підступна гра) - Сторінка 6

- Джеймс Олдрідж -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ми якось навіть посварились з Рупертом, коли я дорікнув йому, що він ніколи не спробував пояснити Джо, що з ним діється насправді. Але загалом вони були доброю парою, і секрет їхньої подружньої злагоди, як я гадаю, полягав у тому, що вони не зважали ні на чию мораль, крім своєї власної, а це майже завжди давало чудові наслідки.

Коли ми прийшли, Джо зосередила всю свою увагу на мені, проте не забувала обдаровувати Руперта променистою усмішкою, хоч. він цього й не помічав. То були своєрідні лестощі — наче й після п'ятнадцяти років подружнього життя вона думала тільки про нього.

— Гадаю, ви вмієте їздити верхи,— мовила вона до мене.

— Ні,— признався я.— Що завгодно, тільки не це. Вона з цікавістю розглядала мене.

— Який жаль,— сказала на це.— Я думала, всі австралійці їздять верхи.

Джо не вкладала в свої слова справжнього почуття, і тому на її зауваження можна було не відповідати. х

1 Благородство зобов'язує (франц.). 29

— В усякому разі,— провадила вона далі,— діти будуть раді з вами познайомитись. Руперт часом такий нерозумний. Йому байдуже до своїх родичів. Добра половина їх живе буквально за два кроки, але він ніколи не завдасть собі клопоту побачитися з ними. А дітям же потрібні всякі там дядечки й тіточки. Я завжди хотіла матц дядечка в Австралії, щоб він приїхав і забрав мене з собою на вівчарську ферму серед чагарів, де, як хтось мені казав, навіть до вбиральні треба їздити верхи. Який чудовий край для малечі!..

Джо мала рацію. Я й сам провів дитинство на Меррей-' рівер (воно багато чим було схоже . на дитинство Тома Сойєра) і вважав австралійські чагарі справді прегарним місцем для дитячих розваг.

Поки подадуть обід, Джо послала нас прогулятись у садок, і ми рушили через кімнати старого будинку. Колись він належав Рупертовій матері, а коли Руперт одружився, вона відписала будинок йому. Сам Руперт хотів найняти квартиру, але Джо заприсяглася, що покине його, якщо він відмовиться жити в подарованому будинку. Руперт мусив поступитись! навіть переписав право власності на ім'я Джо. Отож він і тепер ішов через будинок так, наче все тут належало не йому. Він взагалі ніколи не виявляв цочуття власності.

То був особняк пізньогеоргіанської доби, з великою садибою, комфортабельний і пишний усередині, але знадвору вже трохи побляклий, мов лондонське осіннє листя. Джо порядкувала в ньому разом з дівчиною-італійкою з Калаб-рії, на ім'я Анджеліна, котра, як і сама Джо, народжена була владарювати й настільки вросла в їхню сім'ю, що дозволяла собі сваритися з ними і мала свої суворі вимоги до поведінки Руперта. Анджеліна й Джо завжди сперечалися через кожну дрібницю, знаходячи в цьому,чималу втіху.

З вітальні до саду вела засклена тераса, де тхнуло рибою і собаками. Руперт завжди скаржився, що там тхне фермою, а Джо відказувала на це: "Ну що ж, я й сама з ферми". І їо була правда, коли можна назвати фермою їхній родинний маєток у Кумберленді.

У садку мати Руперта, що приїхала до них у гості чи то з Парижа, чи з Женеви, чи ще звідкись, де звичайно проводила цю пору року, походжала по вогких квітниках у садівницьких рукавицях та елегантному паризькому костюмі від Пату чи від Шанель і садовими ножицями з нержавіючої сталі відтинала все зайве, що потрапляло їй під руку! сухі галузки, зів'ялі квітки, доврі пагони.

— Ти ж зіпсуєш собі туфлі,сказав їй Руперт.

— Ой! — Вона подивилася н^і свої чепурні черевички на високих підборах.— От нещастя:! Я зовсім забула.

— Така втрата,— докинув Руперт.

. — Не будь моралістом,— задирливо, але лагідно сказала його мати. Тоді помітила мене.— А, то оце ви і є! — мовила й, звівшись навшпиньки, поцілувала мене в підборіддя. Вона була напрочуд безпосередня жінка.

— Я вже докопалася до вашого походження,— провадила вона далі.— Певно, ваш дідусь — той Ройс, що втік сто років тому чи то з чиєюсь шпагою і мундиром, чи то 8 чиєюсь нареченою. Він був тоді військовим, а після того, як заплямував себе, всі думали, що він подався в ченці, бо після втечі багато років жив у Палестині. До Австралії він поїхав, як видно, зовсім старим, і, мабуть, був двоєженцем. Можливо, батько ваш — незаконна дитина. Ваш дід розтринькав усі свої гроші ще замолоду. Він належав до нечистої, як тоді вважали, лінії родини — до тієї самої, що й Фредді. Ця гілка виросла на порожньому місці. Отже, ви ближчі до Фредді, аніж до Руперта. Але з вигляду ви справжній Ройс. Б'юсь об заклад, що ви маєте й іншу нашу сімейну прикмету — довгий великий палець на нозі.

Я засміявся. Руперт мовчав, навіть не вступився за честь мого батька. Він розумів, що для мене— краще прийматд його матір такою, яка вона є, і я радо це робив. А втім, відповісти їй я так і не встиг, бо вона вже втратила до мене інтерес.

— Колись,— мовила вона до Руперта,— я любила невпо-рядковані англійські садки, але тепер меніу подобається, щоб скрізь був порядок. Як по-твоєму, Руперте,— чи це не тому, що я надто довго жила у Франції?

— Я й гадки не мав, що тебе цікавить садівництво.

— Та не те, що цікавить, а все ж таки якась розвага. У нас в Оржевалі є один старий вуглепромисловець з Шар-леруа, що купив отой великий білий будинок поряд з моїм. То коли до нього не прийдеш, хай навіть і холодно надворі, він завжди каже: "Даруйте, люба, але мені треба обрізати півонії, поки не підморозило". Ото ходиш з ним по садку, а він знай клацає ножицями. Я завжди була певна, що він байдужий до садівництва, і спитала якось, навіщо це йому, а він і каже: коли, мовляв, сидиш удома й попиваєш віскі — ти ніщо. А от коли ти пораєшся в садку — ти вже

щось, бо коли люди хочуть з тобою побалакати, то мусять ходити слідом sa тобою. Ти завжди маєш перед ними перр-вагу.

Руперт засміявся.

— Ти й так завжди маєш перевагу,— сказав оін матері.— Отже, тобі ні до чого ходити по садку, підрізаючи квіти.

— Але я останнім часом тільки те й роблю,— мовила вона й клацнула ножицями по павутинню.

— Чи знаєш ти, що робиш? — з надією в голосі запитав Руперт.

— Уявлення не маю,— відказала стара,— але ніякої шкоди не чиню, бо не чіпаю нічого живого. Я навіть гусені не можу вбити, хоч ненавиджу павуків. А вони справді нешкідливі?

Важко було не замплуватися її простодушністю. Мабуть, нікого в світі не обдурили б оці її садівницькі замашки, бо вопа, з усього судячи, ніколи в житті не мала потреби зосереджувати на чомусь свою увагу. Багатство вселило в неї дитячу впевненість, і життя її минало приємно і без турбот. Шкіра в неї була така сама ніжна, як і в Руперта; одягалась вопа виключно в haute couture 1 і дбала тільки про себе, хоча черствою егоїсткою й не була.

—г Можете звати мене просто Крістін,— мовила вона до мене й, клацнувши ножицями, зітнула відцвілу троянду.

— Троянди треба зрізати нижче,— сказав їй Руперт.

— Ти ж сам нічого не тямиш у садівництві,— заперечила вона.— До речі, ти хоч розумієш, що занедбав Джо?

Руперт позирнув на мене й твердо сказав матері, щоб не втручалася в його сімейні справи.

— Але ж я весь час спостерігаю за тобою,— не вгавала вона.— Ти мало приділяєш їй уваги. А жінки терпіти не можуть надто заклопотаних чоловіків. І не люблять, щоб па них дивилися тільки як на господинь, навіть і Джо. Особливо Джо. Отак, знаєш, і розпадаються сім'ї...

Рунерт лагідно забрав у неї ножиці.

— Голос досвідченої людини,— мовив він.

її власне подружнє життя недовго тривало і зазнало краху не через брак уваги з боку чоловіка. Коли я зрештою зрозумів, що можу запитати Руперта про що завгодно п почути одверту відповідь, я дізнався, чому шлюб між його батьками розпався: вони не мали ніяких спільних інтере-

1 Вишукане вбрання (франц.).. 32

(Вів. Це й було, як видно, однією в причин, чому він прагнув простоти й внутрішньої сталосіі в своєму житті і чому сприйняв такі суворі моральні погляди на одруження.

Коли Джо гукнула нас до столу, ми пішли в дім і взялися до обіду — витвору Анджеліни, який вона подавала з войовничим брязкотом, стежачи за мною очима: чи сказав я "дякую" і чи всміхнувся до неї, коли вона щось мені підпосила: І я робив це, бо інакше не міг — так усе в них було по-домашньому.

Незабаром повернулась із школи Тесе, їхня дев'ятирічна донька — приїхала в таксі,— і Джо зустріла її такими словами:

— Ах ти ж мала хитрунка! Ти чому пішла без берета?

— Ти несправедлива, мамо. Сама ж казала, що берет потрібен тільки під дощ. А сьогодні дощу немає.

Я спостерігав за Рупертом. Він лише краєм вуха слухав і Тесе, і Джо, і свою матір, але було в цій його неуважливості щось терпиме, що, як видно, надавало жінкам упевненості, бо про що б вони не говорили, він жодного разу не виказав ані найменшої незгоди, і мені здалося, що в його присутності вони всі почувають себе дуже надійно.

Рупертова мати приїхала з Оржеваля, містечка поблизу Парижа, щоб переписати на нього всі фамільні акції, облігації, страхові поліси, поточні рахунки та інші банківські документи, які Руперт передав їй п'ятнадцять років тому. То були суто сімейні справи, але під час обіду вони невимушено розмовляли про них, і я спочатку почував себе трохи ображеним: на мене зовсім не зважали, ніби мене там і не було. Насправді ж, гадаю, ніхто мене нелгнору-вав ~ цим вони наче прийняли мене до Свого кола й виявляли довіру. Але австралійці завжди схильні підозрівати англійців у нетактовності.

Потім Руперт запитав у матері пре свого батька — яким Той був замолоду.

— Твій батько? —здивовано перепитала мати.

— Ну, а про чийого ж би я ще питав? — одрубав Руперт.

— Не сердься. Ти ж мене хтозна-відколи про нього не розпитував.

— Не стався до мого запитання надто серйозно,— попередив Руперт.— Це просто з цікавості.

— Він мав такі, як в тебе, манери, відзначався такою ж впертістю, і очі в нього були такі самі, як у тебе,— голубі і дуже гарні. І сумлінністю та чесністю дуже нагадував тебе, хіба тільки не був таким високоморальним.

88

2 д, олдрідж

— От і добре,— мовив Руперт.— Але я таким його не пригадую.

— Ти пам'ятаєш його з тих часів, коли він уже став жертвою родинного суперництва,— загадково сказала мати.

— Це ти про оту справу Тобіаса проти Рендолфа?

— Я вже забула, хто з них кого позивав,— відказала "она, тоді взяла маслину, пожувала її, а кісточку недбало виплюнула собі на тарілку.