Небезпечна гра (Підступна гра) - Сторінка 9

Я зрозумів, що тепер він нізащо не відступиться від

свого; ясно мені було й інше: до цього мимоволі спричинились і оті двоє в машині перед його будинком.

— Боюся, що ми з вами встрянемо в неабияку халепу,— замислено мовив Руперт.

Я радісно погодився. Бо що може бути ризикованіше й небезпечніше, ніж боротьба з НАТО й нафтовими компаніями? Та кінець кінцем ця боротьба завела нас ще далі, ніж ми гадали, хоч у більшості того, що сталося згодом, був винен Фредді. У мене вже тоді викликали підозру його заповзятливість і готовність допомогти у розв'язанні нашої проблеми обміну суден на нафту. А от причину цього я зрозумів набагато пізніше. Так само не розумів її тоді й Руперт, якому вся ця історія заподіяла куди більше шкоди, ніж мені, бо я не ризикував нічим, принаймні напочатку.

Розділ сьомий

Тут я мушу трохи ухилитися вбік, бо вважаю за потрібне, перш ніж провадити далі свою розповідь, з'ясувати два моменти, що стосуються мене самого. Один з них — моя прихильність до Пепі Ройс-Кемпбелл, єдиної онуки старого Рендолфа, дочки Кеті Ройс, від якої відреклися родичі, не давши їй ані пенса (як видно, Ройси полюбляють таке поводження з ближніми); другий — свідомість своєї політичної провини.

Можливо, дехто мене осудить за те, що я в двадцять вісім років захопився дев'ятнадцятилітньою дівчиною, з якою познайомився у Фредді. А втім, у наші дні англійка в дев'ятнадцять років уже не дитина, тим більше така, як Пепі,— висока на зріст, яскрава молода особа в ажурних панчохах, з підмальованими під єгиптянку очима й усіма іншими прикметами нинішнього покоління. Мені це подобалось, і часто, ідучи вулицями Челсі, де тоді жив, я думав собі, що все-таки в англійській буржуазії ще відчувається вогник — в усякому разі, в дівчатах. Мені ніколи не набридало споглядати мальовниче розмаїття трохи загадкових молодих облич, уборів, черевичків, чобітків, рухів і поз,— усе воно засліплювало мене молодістю й красою. Звісно, далеко не всі ці юні створіння належали до буржуазії, а виходили й із низів,— я достатньо їх знав, щоб це розуміти. Щоправда, нерідко досить було комусь із цих оригінальних сїво-рінь, особливо, коли це була дівчина з багатої родини, відкрити рот,— і зачарування зникало: на вас лився нестримний потік солоденької і безглуздої балаканини. Але таких було небагато, а щодо Пені, то вона взагалі являла собою щасливий виняток і хоч нерідко теж напускала па себе загадковий вигляд, проте вдачу мала тверду й задерикувату, а коли в розмові трохи заїкалася (як і дядько Рендолф: певно, це було спадкове), то супила свої густі брови, намагаючись чітко вимовляти кожне слово, і ви бачили перед собою дівчину з сильною вдачею, непохитну в своїх поглядах, нехай часом і неймовірно хибних, зате не по-дівочому твердих. Вона жпла власним розумом і ні перед ким не схилялася.

Біда була лише в тому, що, захопившись вольовим і гордовитим молодим личком, яскравою, трохи екстравагантною вродою цієї довгоногої дівчини, я забрав собі в голову стати таким собі сучасппм Пігмаліопом і перетворити її в досконалу жінку, тоді як вона не тільки не поступалася, а й взагалі не визнавала моїх претензій. Мабуть, я з самого початку хотів бути господарем становища и намагався прибрати її до рук, а вона до такого, як видно, не звикла, і хоч, можливо, це було єдине, що їй у мені подобалось, проте змиритися не могла. Виявилося, що вона сильніша, ніж я гадав, а я — слабкіший, ніж уявляв собі, і зрештою мені аж дух забило, коли я збагнув, як багато вона для мене важить.

Друге, на чому я хочу спішитися,— те, що сказав Оси-пенкові про профспілкові обмеження в британському суд-побудівнпцтві. Я н сам не зовсім вірив, що ті "обмеження" справді були причиною наших економічних труднощів, але все ж сказав так, бо не хотів, щоб ми завжди виглядали неправими перед росіянами.

Оце, мабуть, єдине, що мене спонукало, бо сам я надто довго плавав простим матросом на різних суднах і не міг про себе й думати інакше, як про члена профспілки. Жоден {судновласник ще не давав команді вільно дихнути свіжим морський повітрям, якщо його' до цього не змушували, а, як мені відомо, суднопромисловці нічим від них не різняться. Звичайно, є тут і деякі відмінності. Ще й досі плавав по морях чимало суден, які набирають матросів працювати в трюмах по багато годин, живучи в бруді та смороді й харчуючись мов худоба. Згоден, я дивлюсь на це з погляду моряка, але спробуйте-но самі вмитися потом.під розжареними зорями Могадішо або ж гарячої тропічної ночі постояти на рейді в Пернамбуко на якійсь старезній грецькій посудині, зафрахтованій "Смітом і Коннелі" чи ще якими лондонськими цяцями, а потім, коли настане ваша черга заступати на вахту, спуститися в оте смердюче пеклої Спитайте будь-кого в трюмі, чи дуже радий він з того, що греки позбулися профспілок. Навіть ройсівське судно, приписане до Гонконзького порту, з дуже охайним китайським екіпажем, було схоже на таке огидне брудне кишло (я сам зазнав того "щастя"}, що навіть нудотний дух розтопленого мастила в машинному відділенні видасться куди приємнішим за нічні випари твоєї власної койки десь у далекосхідному порту.

Одного разу я поділився деякими з цих думок із Фредді, очікуючи, що він якось обстоюватиме честь компанії, але він погодився зі мною і сказав:

т~ А що ми можемо вдіяти? Спробуйте-но за такої конкуренції у вантажному судноплавстві, яка існує в Південно-Східній Азії,— з усіма отими бісовими японцями, філіппінцями, тамтешніми голландцями,— створити на судні людські умови для команди і щоб водночас воно окупало себе. Більшість суден, що й досі виходять у плавання,— це старий мотлох, який давно слід розбити на брухт, але хто може собі таке дозволити? Я не можу...

Отож я почував себе винним, що виступив проти профспілок, нехай навіть і на суші, бо профспілка — єдина підпора моряка в боротьбі з судновласниками, хоч яка вона часом і ненадійна: адже в більшості моряцьких профспілок по всьому світу верховодять продажні чиновники, що сидять у портах, не показуючи й носа в море, і вершать брудні махінації з судноплавними компаніями.

Оце ті два моменти, на які мені хотілося звернути увагу читача,— не з якихось там особливих причин, а просто тому, що на той час вони займали мої думки. Я почав серйозно упадати за Пені, з якою вряди-годи зустрічався в Лондоні, і не міг пробачити собі того, що сказав Осипен-кові, бо побоювався, чи не вплинула вже на мене ота моя багатд скляна клітка у Ройсів, така несхожа на темний корабельний трюм, де треба було тримати вантажі від зсувів під час хитавиці в Індійському океані. Доводилося переконувати себе, що в обох випадках наміри мої чисті Гі що я ні в якому разі не зрадив собі,— можливо, щодо чогось іншого я й не такий стійкий, але вірність самому собі — моя сильна риса.

Руперт на топ час мав свої клопоти. Йому треба було переконати дядька Репдолфа виявити до плану операції 8 росіянами хоча б терпимість, але, побувавши в Уошберні й поговоривши із старіш, він зрозумів (так само, як і я), що конфлікт між Рендолфом і Фредді виключає будь-яку терпимість з дядькового боку.

Тієї суботи ми вирушили до Уошборна всі разом, бо тітонька Фло — дружипа Рендолфа — подзпопнла по телефону й запросила і мене приїхати з Рупертом та його сім'сю, і хоч я вже був в Уошберні раніше, все ж не міг стримати суперечливого почуття обурення й гордості, побачивши знову цю величезну садибу, що розкинулася, мов якесь феодальне володіння, в одній з мальовничих Чілтсрн-ських долин. І подумав собі, що хоч зовні Англія іі невпізнанно змінилася, але влада й багатство так і лишилися там, де вони були завжди, дарма що мільйон нових честолюбців обзавівся "ягуарами". Велич і пишність цього маєтку, його беззастережний вплив на всіх, хто жив на багато миль навколо, не залишили в мене жодного сумніву щодо віддавна усталеної могутності того суспільного класу Англії, до якого всі австралійці (в усякому разі ті, що поважають себе) мають почувати ненависть. Але водночас я мимоволі відчував радість причетності до цього всесильного роду.

Не дивно, що в мене виникали такі думки,— адже я заглядав у світ Ройсів іззовні, а от Руперт дивився на нього зсередини й поводився так, паче зовсім не помічав Уош-берна. Мабуть, тому що таке оточення було йому добре знайоме від самого дитинства. Зате Джо, що походила з біднішого кумберлендського поміщицтва, незмінно захоплювалась усім баченим, і оця різниця в ставленні спричинилася до сварки між ними, коли ми повертались додому.

Обідали ми в Уошберні у так званій "другій кухні", у ретельно й пишно опорядженому приміщенні, що справді було другою кухнею в цьому дбайливо збереженому палаці на п'ятдесят чотири кімиати, в яких ніхто не жив. І за столом, і над усісю прислугою панувала тверда рука тітоньки Фло. То була справжня леді часів доброї старої Англії, спокійна й витримана, у строгому вовняному вбранні. Вона вдавалася неприступною ніяким життєвим злигодням. Я помітив, що хоч тітонька Фло й чемно слухала Рендолфа, свого чоловіка, проте тримала його в руках. Я їй видимо сподобався, і вона сподобалась мені. Тут відіграла певну роль і ліоя добре продумана невимушеність, дозволена в Англії австралійцям; отож тітонька Фло взяла мене під руку й повела довжелезними дзеркальними . коридорами, оздобленими африканськими фіалками, розпитуючи про моїх батьків, про дитячі літа, і мушу признатися, що я не шкодував слів на змалювання своїх пригод на берегах річки мого дитинства та свого босоногого бунту проти школи й рідного містечка. Тітонька Фло зрозуміла, що я набиваю собі ціну, але все воно було правда, і вона це теж знала, тому й зауважила, що мені "випала щаслива нагода уникнути англійського виховання. Вона ж таки перша запропонувала, щоб дядько Рендолф почав регулярно надсилати моїй матері в Австралію грошову допомогу — "помірну компенсацію" за приналежність до Ройсів, але я сказав, що мати буде цим незадоволена, і навіть мусив признатися, що вона розгнівалась на мене, коли я, приїхавши до Лондона, пішов працювати до Ройсів і взагалі визнав будь-який кровний зв'язок з ними.

— Така надмірна гордість,— сказав я тітоньці Фло,— це суто австралійська риса.

— Ну, не думаю, щоб тількд австралійська,— мовила вона.

То був м'яко висловлений докір.