Небезпечне літо

Розділ перший

Про кораблик з кори та гору, що вивергає вогонь

Мама Мумі-троля сиділа на сходах на сонечку і майструвала з кори кораблика.

"Наскільки я пригадую, – міркувала вона, – галеас має два великі вітрила з боку корми і багато маленьких трикутних вітрил на носі".

Найважче було прилаштувати стерно, а найцікавіше – обладнувати трюм. Мумі-мама зробила крихітну ляду з кори, і коли прилаштувала її до люку в трюмі, вона ідеально допасувалася до отвору.

– Якщо буде шторм, вода не протече досередини, – мовила вона сама до себе, щасливо зітхаючи.

Поруч з нею на сходах сиділа, підтягнувши коліна до підборіддя, Доня Мюмлі і приглядалася до майстрування кораблика. Вона спостерігала, як Мумі-мама напинала штаги[6] і закріплювала їх шпильками з барвистими скляними голівками. На верхівках щогл замайоріли червоні вимпели.

– Кому це? – поцікавилася Доня Мюмлі, не відводячи захопленого погляду від кораблика.

– Мумі-тролеві, – відказала Мама, нишпорячи у скриньці для шитва за відповідним якірним ланцюжком.

– Не штовхайся! – долинув зсередини тоненький писк.

– Любонько, твоя маленька сестричка знову залізла до моєї скриньки, – дорікнула Мама Доні Мюмлі. – Так і до біди не далеко, ще поколеться голками…

– Мю! – грізним голосом покликала Доня Мюмлі, намагаючись видобути крихітку з вовняного клубка. – Вилазь негайно!

Але Маленька Мю навіть не подумала послухатися, навпаки, ще глибше заховалася в клубок і зовсім зникла з очей.

– Цілий клопіт, що вона така маленька, – забідкалася Доня Мюмлі. – Я ніколи не можу її знайти. Чи не зробили б ви й для неї кораблика? Вона могла би плавати у бочці з водою, а я знала би, принаймні, де її шукати.

Мумі-мама, сміючись, досягла зі своєї торбинки шматочок кори.

– Як гадаєш, витримає Маленьку Мю? – запитала вона.

– Аякже! Але доведеться ще змайструвати з кори крихітний рятувальний пояс для неї.

– Чи можна мені порізати клубок на нитки? – знову запищала зі скриньки Мю.

– Будь ласка, – погодилася Мумі-мама.

Мумі-мама милувалася своїм витвором, приглядаючись водночас, чи чогось не забула. Раптом на палубу кораблика, якого вона тримала у лапах, почала осідати чорна сажа.

– Фу, – Мама здула геть сажу, та відразу налетіли ще чорні пластівці й осіли їй на носі. У повітрі навколо кружляло клоччя сажі.

Мама Мумі-троля підвелася і важко зітхнула:

– Лишенько з тією вогненною горою.

– Вогненною горою? – жваво зацікавилася Маленька Мю і виткнула голівку з вовняного клубка.

– Так, тут поблизу є гора, яка віднедавна почала вивергати вогонь, – пояснила Мама. – І сажу. Вона дрімала ще з часу мого одруження. І це ж треба – прокинулася саме тоді, як я повісила випрану білизну! Тепер усе почорніє…

– Усе згорить дотла! – радісно загукала Маленька Мю. – І будинки, і садки, і забавки, і братчики та сестрички, і їхні забавки теж!

– Дурниці плетеш, – добродушно мовила Мама, змахнула з носа окрушину сажі і подалася на пошуки Мумі-троля.

Біля підніжжя пагорба, праворуч від того місця, де між деревами висів гамак Мумі-тата, є чималеньке болітце з прозоро-брунатною водою. Доня Мюмлі наполягає, що посередині воно бездонне. Може, й так. Береги болітця поросли лопухами з блискучими широкими листками, на яких відпочивали бабки та водяні павуки, а під самою поверхнею води ковзали з поважним виглядом довгоногі кузьки. Трохи глибше жовто виблискували очима жаби, інколи можна було помітити прудкі тіні їхніх загадкових родичів, що мешкали на самому дні, в намулі.

Мумі-троль лежав на своєму звичному місці (чи радше на одному зі своїх звичних місць), скрутившись калачиком у жовтаво-зеленому моху та обережно підібгавши під себе хвоста.

Насолоджуючись спокоєм, він замислено дивився на воду і прислухався до шарудіння крилець та сонного дзижчання бджіл.

"Кораблик призначається мені, – думав він. – Напевно мені… Мама завжди майструє першого літнього кораблика з кори для того, кого найбільше любить. Щоправда, іноді віддає його комусь іншому, щоб нікого не скривдити. Я собі задумаю: якщо отой водяний павук почимчикує на схід, шлюпки на кораблику не буде, а якщо на захід, кораблик матиме шлюпку, та таку маленьку, що у лапи боязко взяти…

Водяний павук поволі почовгав на схід, і очі Мумі-троля наповнилися слізьми.

Раптом трава зашелестіла, з-поміж її китичок з'явилася Мумі-мама.

– Привіт! – гукнула вона. – Я щось для тебе маю.

Вона обережно опустила кораблика на воду. Він гарно заколисався над власним відображенням і впевнено закружляв водоймою, ніби й не вперше пустився в плавання.

Мумі-троль одразу помітив, що Мама забула змайструвати шлюпку. Він вдячно потерся носом до маминого носа (йому здавалося, наче торкається білого оксамиту):

– Це найгарніший з усіх твоїх корабликів!

Мама і синок сиділи поряд у моху й спостерігали, як галеас гордовито поплив під вітрилами, перетнув болітце і пристав до листка над водою.

Здалеку, від будинку, долинав голос Доні Мюмлі, яка кликала свою меншу сестричку:

– Мю! Мю! Нечемне дитя! Мю-ю-ю! Ти ще прийдеш додому, я тобі намну боки!

– Знову десь заховалася, – озвався Мумі-троль. – Пригадуєш, як ми одного разу знайшли її у твоїй торбинці?

Мама кивнула головою. Вона схилилася над водою і розглядала дно.

– Там щось блищить, – мовила врешті.

– Золотий браслет, твій або Хропсі… – відгукнувся Мумі-троль. – Під водою вони такі гарні на вигляд. Чудова ідея, правда?

– Дуже добре придумав! – погодилася Мама. – Відтепер ми завжди зберігатимемо свої прикраси у брунатній воді. Там вони видаються набагато гарнішими.

На східцях будиночка Мумі-тролів стояла Доня Мюмлі і репетувала так, що аж захрипла. Маленька Мю принишкла у котрійсь зі своїх численних схованок і тихцем хихотіла – її сестриця добре знала про це.

"Вона виманює мене солодкими обіцянками, – думала собі Мю, – а коли я знайдуся, натовче мені боки!"

– Послухай, Мюмлечко! – озвався з крісла-гойдалки Мумі-тато. – Якщо ти так горлатимеш, вона ніколи не прийде.

– Я кричу лише заради заспокоєння власного сумління, – поважним тоном пояснила Доня. – Коли мама від'їжджала, вона сказала: "Залишаю крихітку під твою опіку! Нікому, окрім тебе, не під силу її виховати!" Що ж до мене, то ця кузька не цікавила мене від самого свого народження…

– Тоді все зрозуміло, – мовив Тато. – Кричи собі, скільки влізе, якщо це тебе заспокоїть.

Він взяв зі столу шматочок кексу, крадькома озирнувся на всі боки і вмокнув його у глечик з вершками. Сніданок було накрито для п'ятьох, шоста тарілочка стояла під столом, бо Доня Мюмлі наполягала, що там їй за– тишніше. Тарілочка Мю була, звичайно, така крихітна, що ховалася у затінку вази з квітами посеред столу.

З саду прибігла, засапавшись, Мама Мумі-троля.

– Не хвилюйся, любонько, – лагідно озвався тато. – Ми поснідали у комірчині з продуктовими запасами.

Мама віддихалася і щойно тоді помітила, що скатертина геть закіптявіла.

– Ой-ой-ой, – забідкалася вона. – Ну й спека! І стільки сажі навколо. Яке ж прикре оце сусідство з вогняною горою…

– Якби гора знаходилася трохи ближче, можна було б, принаймні, зробити собі прес-пап'є зі справжньої лави, – мрійливо мовив сам до себе Тато.

Дійсно, було спекотно.

Мумі-троль усе ще лежав на березі болітця, задивившись на небо, зовсім біле, ніби посріблене. З-над моря до нього долинали перегуки морського птаства.

"У повітрі пахне грозою", – сонно подумав Мумі-троль, підводячись з моху.

Щоразу, коли заповідалася зміна погоди, западали сутінки і дивно мінялося освітлення, він починав тужити за Нюхмумриком.

Нюхмумрик був його найліпшим другом. Ясна річ, Хропся йому також страшенно подобалася, але ж приязнь з дівчинкою – це щось зовсім інше.

Нюхмумрик мав спокійну вдачу, неймовірно багато знав, але не хизувався тим. Лише інколи розповідав про свої мандри, і тоді Мумі-троль відчував таку гордість, ніби друг посвятив його у лицарі таємного ордену. Коли випадав перший сніг, Мумі-троль разом з усіма мешканцями Долини Мумі-тролів вкладався до зимового сну. А Нюхмумрик мандрував на південь і з'являвся лише навесні.

Цієї весни він не повернувся.

Мумі-троль почав його чекати, як тільки завесніло і він прокинувся, але нікому цього не казав. Коли ж над Долиною пролетіли, повертаючись до домівок, перелітні птахи, а сніг розтанув навіть на північних схилах, він занепокоївся. Нюхмумрик ще ніколи не затримувався так надовго. Настало літо, місце біля річки, де Нюхмумрик напинав намет, заросло травою, ніби ніхто й ніколи там не жив.

Мумі-троль усе ще чекав, але вже не так нетерпляче, радше з відчуттям докору та втоми.

Якось Хропся заговорила про Нюхмумрика за обіднім столом.

– Щось Нюхмумрик спізнюється цього року, – мовила вона.

– Хтозна, чи повернеться, – докинула Доня Мюмлі.

– Може, його Мара зжерла! – заплескала в долоні Маленька Мю. – Або впав до якоїсь розколини, і з нього зробилася паляниця!

– Цить! – квапно урвала крихітку Мумі-мама. – Нюхмумрик завжди зуміє дати собі раду!

"Хтозна, може й справді щось трапилося, – міркував невесело Мумі-троль, бредучи понад річкою. – Є ж на світі мари та поліцейські. І провалля, у які можна зірватися. Цілком можливо замерзнути, злетіти в повітря, втопитися у морі чи вдавитися кісточкою. У великому світі чигає безліч небезпек. І нікого не цікавить, хто чим захоплюється чи чого боїться. Чимчикує собі просторами Нюхмумрик у своєму старому зеленому капелюсі… А ще ж існують паркові сторожі, його закляті вороги. Дуже-дуже небезпечні вороги…

Мумі-троль зупинився біля містка і понуро задивився униз на воду. Раптом чиясь лапа легко торкнулася його плеча. Мумі-троль аж підскочив від радості, миттю обернувшись.

– А, це ти… – розчаровано мовив він.

– Мені так сумно, – благально глянула на нього з-під гривки Хропся.

Її вушка прикрашав вінок з фіалок. Вона увесь ранок нудилася.

Мумі-троль розсіяно буркнув щось ввічливе.

– Пограємося? – запропонувала Хропся. – Уявімо, ніби я чарівна красуня, а ти мене викрадаєш…

– Я щось не маю настрою, – пробурмотів Мумі-троль.

Вушка у Хропусі сумно опали. Мумі-троль вибачливо потерся до неї мордочкою.

– Навіщо уявляти, – сказав він. – Ти й так найвродливіша хропся з усіх хропусів. А викраду я тебе завтра, гаразд?

Червневий день пригасав, посутеніло. Але прохолодніше не стало.

У сухому пекучому повітрі клоччям кружляла сажа.