Небезпечне літо - Сторінка 3

А сьогодні – ось маєш!

– То, кажете, велика хвиля здійнялася лише для того, щоб дошкулити Рюмсі? – ввічливо запитало інше звіря.

– Я такого не казала, – ледь не розплакалася Рюмса. – Ніхто про мене не думає, не кажучи вже про те, аби зробити щось заради мене! Про велику хвилю й мови нема!

– Може, ота шишка впала тобі до черевика з сосни? – співчутливо запитав Мудрик. Якщо це була соснова шишка, звичайно. Бо ж могла бути і ялинова… У твоєму черевику вміститься ялинова шишка?

– Нічого мені нагадувати, що маю великі ступні… – ображено огризнулася Рюмса.

– Я лише намагаюся розтлумачити, – виправдовувався Мудрик.

– Тут ідеться про образу почуттів. Цього не розтлумачити, – наполягала Рюмса.

– Гаразд, гаразд, – безпорадно погодився Мудрик.

Пані Миша вже вичесала хвостика і перемкнула увагу на будинок Мумі-тролів.

– Гляньте, рятують свої меблі, – зауважила вона, витягнувши далеко шию. – Оббивка на дивані, бачу, облізла. О, вони вже поснідали! Тільки про себе й думають! Хропся причісується та чепуриться. (А ми тут тонемо!) Уявляєте, тягнуть на дах диван, щоб висушити його! А тепер ще й стяг підняли! Присягаюся своїм неповторним хвостом, дехто вважає себе ледь не пупом землі!

Мумі-мама саме перехилилася через поруччя балкону й гукнула потерлільцям:

– Дорого ранку!

– Доброго ранку і вам! – запопадливо відгукнувся Мудрик. – Можна навідатися до вас у гості? Чи ще надто рано? Може, зазирнемо до вас після обіду?

– Заходьте вже, не відкладайте, – запросила Мама. – Мені подобаються ранкові візити.

Мудрик зачекав, доки стовбур великого дерева з вивернутим корінням порівнявся з дашком дровітні, притримав його хвостом і запитав своїх товаришів по нещастю:

– Попливете зі мною на гостину?

– Ні, красно дякую, – пирхнула пані Миша. – Нам нічого там робити! Пхе, яке нечупарне господарство!

– А мене не запрошували, – спохмурніла Рюмса.

Вона дивилася, як Мудрик відштовхується від дашка, стовбур ковзнув по воді. Раптом вона відчула себе такою самотньою, що, недовго думаючи, стрибнула на колоду, міцно вчепившись за гіллячки. Мудрик мовчки допоміг їй видряпатися на сухе.

Вони поволі підпливли до даху ґанку й увійшли досередини через вікно.

– Ласкаво просимо! – привітав їх Мумі-тато. – Дозвольте відрекомендувати: моя дружина, мій син, Хропся, Доня Мюмлі та Маленька Мю.

– Рюмса.

– Мудрик.

– Які ви смішні! – вигукнула Маленька Мю.

– Це церемонія знайомства, – пояснила Доня Мюмлі. – А тепер помовч, бо до нас прийшли зі справжнім візитом.

– У нас трохи неприбрано, – вибачалася Мама. – І вітальня, на жаль, затоплена…

– Не біда, – заспокоїла її Рюмса. – Тут такий чудовий вигляд з вікна. Ще й гарна погода встановилася!

– Ти була начебто іншої думки… – здивувався Мудрик.

Рюмса густо почервоніла.

– Я не мала наміру нікого обдурювати, – проле– беділа вона. – Просто вважаю за необхідне казати приємні речі.

Запала мовчанка.

– Тут трохи тісно, – ніяково заговорила знову Мама. – Та ми раді змінам. Я ніби по-іншому побачила наші меблі… надто коли вони плавали догори ногами! І вода стала такою теплою. Наша родина, власне кажучи, дуже любить плавати.

– Справді? – ввічливо підтримала розмову Рюмса.

Знову всі замовкли.

Раптом почулося тихе дзюркотання.

– Мю! – суворо звернулася до сестрички Доня Мюмлі.

– Це не я, – боронилася Маленька Мю. – Це море підійшло до вікна…

Крихітка мала рацію. Вода знову почала підніматися. Маленька хвилька перехлюпнула через підвіконня. За нею ще одна. І зненацька цілий водоспад ринув на килим.

Доня Мюмлі поквапно запхала сестричку до кишені.

– Яке щастя, що ця родина любить плавати! – мовила вона.

Розділ третій

Про те, як знайомитися з будинком, де живуть примари

Мама Мумі-троля сиділа на даху будинку, притискаючи до себе торбинку, скриньку з шитвом, сковорідку та родинний фотоальбом. Час від часу вона відсувалася, намагаючись втекти від води, що підступала все ближче, – їй дуже не подобалося, щоби хвіст плавав у воді. Надто тепер, коли у них гості.

– Ми не зможемо врятувати усі меблі з вітальні, – сказав Тато.

– Любий, – озвалася Мама, – навіщо нам стіл без стільців, а стільці без стола? Яка втіха з ліжок, якщо не буде білизняної шафи?

– Твоя правда, – погодився Тато.

– Комода з дзеркалом – ото річ, – тужно мовила Мама. – Ти ж знаєш, як приємно милуватися собою вранці.

Мама якусь мить помовчала, а тоді заговорила знову:

– Зрештою, на дивані також гарно лежиться й думається по обіді…

– О ні, тільки не диван, – рішуче відрізав Тато.

– Як скажеш, любий!

Повз них пропливали вирвані з корінням кущі та дерева, тачки, корита, дитячі возики, рибні сажалки, причали й паркани, деякі порожні, а деякі з потерпілими від повені. Але все те було надто малим, щоб поскладати туди меблі з вітальні.

Раптом Мумі-тато зсунув на потилицю капелюха, пильно придивляючись до гирла бухти, на яку перемінилася Долина. З боку моря наближалося щось дивне. Тата засліплювало сонце, і він не міг збагнути, що то таке, чи таїть у собі небезпеку. У кожному разі воно було таке велике, що там помістилось би й десять меблевих комплектів іще більшої, аніж їхня, родини.

Спершу воно видалося схожим на велетенську бляшанку, яка ось-ось булькне під воду, але що ближче підпливало, то більше нагадувало перевернену на бік мушлю.

Мумі-тато обернувся до своєї родини і сказав:

– Гадаю, ми порятуємося.

– Звичайно, порятуємося, – ні хвилини не сумнівалася Мумі-мама. – Я ось сиджу тут і чекаю, коли з'явиться наш новий дім. То лише мерзотникам у житті не щастить…

– О, не кажіть! – схвильовано скрикнув Мудрик. – Я знаю мерзотників, котрих завжди оминають небезпеки!

– О, як нудно їм, мабуть, живеться, – поспівчувала Мумі-мама.

Нарешті дивовижний предмет підігнало хвилями ближче. То був якийсь дивовижний будинок. Згори, зі стелі, зробленої у вигляді мушлі, дивилися два позолочені обличчя – одне сміялося, а інше плакало. Просто під ними поринала у темряві півкругла кімната, затягнена павутиною. Одну стіну цього дивного будинку, напевно, зруйнувало хвилею. По обидва боки темного отвору звисали червоні оксамитові лаштунки, краї яких сумно хлюпалися у воді.

Тато Мумі-троля намагався роздивитися, чи не ховається хтось у сутіні.

– Агов, є хтось удома? – сторожко окликнув він.

Жодної відповіді. Чутно було, як від гойдання на хвилях ляскають відчинені двері, по голій підлозі перекочувалися ковтюхи пилюки.

– Маю надію, їм вдалося уціліти у цій катастрофі, – захвилювалася Мама. – Бідолашна родина. Цікаво, хто вони… Якось непорядно забирати у них дім…

– Люба, вода піднімається, – поквапив дружину Мумі-тато.

– Так-так, – похопилася вона. – Перебираймося!

Мумі-мама перейшла у свою нову домівку і розгледілася навколо. Досить нечупарними були попередні мешканці – це вона одразу помітила. Але з ким не трапляється… Нагромадили цілу купу старого непотребу. Прикро, що стіну знесло водою, та, зрештою, це не така вже й велика біда влітку…

– Де поставимо стіл? – одразу взявся до роботи Мумі-троль.

– Ось тут, посередині, – розпоряджалася Мама. Вона одразу заспокоїлася, опинившись у звичному оточенні меблів з багряно-червоною оббивкою та китичками. Чудернацька кімната відразу стала затишною. Задоволена Мумі-мама вмостилася у кріслі-гойдалці, поринувши у роздуми про портьєри та небесно-блакитні шпалери для нової вітальні.

– Від мого будинку залишився хіба флагшток, – зажурено зронив Мумі-тато.

– То був гарний будиночок, – утішаючи, Мама поплескала Тата по лапі. – Набагато гарніший, ніж оцей. Та мине небагато часу, і все повернеться на свої місця, ось побачиш… (Любий читачу, Мама глибоко помилялася. Ніщо не могло тепер повернутися на свої місця, бо будинок, до якого вони переселилися, був незвичайним, і мешкала тут раніше цілком незвичайна родина. Більше нічого не скажу.)

– Заберемо з собою стяг? – запитав Мудрик.

– Ні, хай залишається, – зітхнув Мумі-тато. – Він так гордовито майорить…

Дивний будинок з усією родиною Мумі-тролів поволі несло на хвилях Долиною. І навіть на підходах до Самотніх Гір вони все ще бачили веселу цяточку стяга, що тріпотів над водою.

Мама Мумі-троля накрила у своїй новій домівці стіл для вечірнього чаю. Стіл самотньо губився у величезній чужій вітальні. Його оточували стільці, поряд завмерли на сторожі комода з дзеркалом та білизняна шафа, але позаду них усе тонуло в темряві, тиші та пилюці. Стеля, де мала би висіти така люба серцю люстра з червоними китицями, була найдивовижніша у цьому дивовижному домі. Вона ховалася у загадкових тінях, щось там угорі баламкало і ворушилося, щось велике і незбагненне вигойдувалося туди-сюди у такт колисанню будинку на хвилях.

– Тут стільки всього незрозумілого, – пробурмотіла Мумі-мама сама до себе. – Але, зрештою, чому все повинно бути так, як звиклося…

Вона полічила горнятка на столі і помітила, що забули мармелад.

– От шкода, – пожалкувала Мама. – Мумі-троль так любить мармелад до чаю. Як я могла про нього забути?

– Можливо, ті, що мешкали до нас, також забули мармелад, – послужливо підкинув здогад Мудрик. – Можливо, не було куди його запакувати, або ж на дні залишалося так мало, що не варто було собі й голову клопотати?

– Та чи вдасться зараз розшукати їхній мармелад? – засумнівалася Мумі-мама.

– Я спробую, – запропонував свою допомогу Мудрик. – Десь у них мали зберігатися припаси…

І він рушив у пітьму.

Мудрик опинився перед єдиними дверима, він увійшов і зі здивуванням виявив, що вони паперові, а з іншого боку на них намальована кахляна піч. Потім видряпався вгору сходами, що обривалися у повітрі.

"Хтось зі мною жартує, – подумав Мудрик. – Але мені зовсім не весело. Двері повинні кудись відчинятися, а сходи – кудись провадити. Що трапиться зі світом, якщо рюмси поводитимуться як мюмлі, а мудрики – як гемулі?"

Тут панував страшенний безлад. Всюди валялися чудернацькі вироби з паперу, тканини та дерева – очевидно, речі, що набридли своїм колишнім господарям, а господарям руки не дійшли винести їх на горище або принаймні надати їм завершеного вигляду.

– Що ти шукаєш? – ошелешила Мудрика Доня Мюмлі, вискочивши зненацька з шафи, яка не мала ні полиць, ані задньої стінки.

– Мармелад, – відповів Мудрик.

– Чого тут тільки нема! Може, й мармелад знайдеться, – захоплено торохтіла Доня Мюмлі.