Небезпечне літо - Сторінка 4

- Туве Янссон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

– Дуже потішна була, напевно, сімейка!

– А ми бачили когось із них, – поважно повідомила Маленька Мю. – Він ховається від нас!

– Де? – поцікавився Мудрик.

Доня Мюмлі показала рукою у темний куток, де до самої стелі громадився всілякий мотлох. Ще там стояла прихилена до стіни пальма і сумно шурхотіла паперовим листям.

– Мерзотник! – прошепотіла Маленька Мю. – Зачаївся і чекає, щоб усіх нас повбивати!

– Заспокойся! – Мудрик намагався надати своєму голосові твердості.

Він підійшов до маленьких відчинених дверцят, принюхався, потім зазирнув до вузького коридору, що завертав за кут і губився в загадковій пітьмі.

– Десь тут напевно є комора, – мовив Мудрик.

Вони увійшли до коридору і побачили там ще багато маленьких дверцят.

Доня Мюмлі витягнула шию до таблички на дверях і з натугою прочитала по складах: "Рек-ві-зит".

– Гм, Реквізит. Ото вже ім'я собі придумав, мерзотник!

Мудрик набрався духу і постукав. Вони трохи почекали, але Реквізита, мабуть, не було вдома. Тоді Доня Мюмлі штовхнула двері, вони відчинилися.

Ніколи ще у своєму житті їм не доводилося бачити стількох речей нараз. Стіни від підлоги до стелі були завішані полицями, на яких безладно стояло все, що може стояти на полицях. Великі чаші з фруктами стояли разом з іграшками, лампами та порцеляною; залізні кольчуги затесалися поміж квітів та інструментів, опудал птахів і книг; телефони та відра громадилися впереміш з віялами, глобусами, рушницями, пачками з-під капелюшків, годинниками, вагами для зважування листів та всіляким іншим непотребом.

Маленька Мю перестрибнула з плеча сестриці на полицю. Вона глянула на себе в одне з люстерок і закричала:

– Погляньте! Я стала ще меншою! Мене зовсім не видно!

– То якесь несправжнє люстерко, – вгамувала запал крихітки сестра. – Ти ж існуєш!

Мудрик шукав мармелад.

– Варення, напевно, теж підійде, – мовив він і пошпортав у якомусь слоїку.

– Фарбований гіпс, – одразу визначила Доня Мюмлі. Вона схопила яблуко і спробувала відкусити шматочок. – Дерев'яне…

Маленька Мю засміялася. Але Мудрик не бачив нічого смішного. Усе навколо було несправжнім, спокушало барвистістю, та досить було простягнути лапу, як виявлялося, що це папір, дерево або гіпс. Золоті корони майже нічого не важили, квіти були зроблені з паперу, скрипкам бракувало струн, скрині не мали дна, а книжки не розгорталися.

Ображений до глибини душі, Мудрик розмірковував, який же в усьому цьому сенс, але не міг його віднайти.

"От якби я був ледь-ледь розумніший, – думав він. – Або хоча б на кілька тижнів старший…"

– А мені тут подобається, – сказала Доня Мюмлі. – Ніби нічого справжнього на перший погляд, та водночас щось таки є…

– Ти так гадаєш? – з мудрим виглядом запитала Маленька Мю.

– Не задавай дурних запитань! – розсміялася її сестра.

Раптом хтось пирхнув, голосно і зневажливо.

Усі троє злякано перезирнулися.

– То я пішов собі геть, – пробурмотів ледь чутно Мудрик. – Це дрантя навіває на мене смуток.

Ураз із вітальні долинув страшенний гуркіт, з полиць закуріло пилюкою. Мудрик, вхопивши меча, вибіг у коридор. Почувся крик Рюмси.

У вітальні було темно хоч в око стрель. Щось велике і м'яке тицьнулося в мордочку Мудрикові. Він зажмурився і пронизав дерев'яним мечем невидимого ворога. Щось зашурхотіло, наче тканина, а коли Мудрик наважився розплющити очі, побачив перед собою діру, з якої лилося денне світло. © http://kompas.co.ua

– Що ти зробив? – запитала Доня Мюмлі.

– Убив Реквізити, – відказав Мудрик, тремтячи усім тілом.

Доня Мюмлі засміялася і пролізла крізь діру до вітальні.

– А ви чим тут розгрюкалися? – поцікавилася у решти.

– Мама потягнула за мотузок! – крикнув Мумі-троль.

– І тоді зі стелі впало щось велике-превелике! – закричала й собі Рюмса.

– І раптом посеред вітальні з'явився звідкілясь пейзаж, – пояснювала Хропся. – Спочатку ми подумали, що він справжній, доки Мудрик не пробив дірку у траві.

Доня Мюмлі обернулася і витріщилася на картину позад себе: дуже зелені берізки милувалися своїм відображенням у дуже синьому озері.

З трави визирала голова Мудрика, якому враз полегшало на душі.

– Ох, – зітхнула Мумі-мама. – Я думала, то шнур від портьєри, а воно як гримне додолу! Добре, що нікого не притовкло! Знайшов мармелад?

– Ні, – похнюпився Мудрик.

– Як би там не було, чаювання не відміняється, – втішила його Мама. – Питимемо чай та милуватимемося картиною. Вона надзвичайно гарна. От тільки з'явитися могла б і тихіше…

Мумі-мама почала наливати чай у горнятка.

У ту мить хтось захихотів.

То був зневажливий старечий сміх, і долинув він з темного кутка, де стояла паперова пальма.

– Чому ви смієтеся? – запитав Мумі-тато після довгої мовчанки.

У відповідь була тиша.

– Може, поп'єте з нами чаю? – невпевнено запропонувала Мама.

З кутка не долинало жодного звуку.

– Це, напевно, хтось із попередніх мешканців, – припустила Мама. – Чому ж він не вийде і не відрекомендується?

Чекання затягнулося, нічого більше не відбувалося, тож Мумі-мама нагадала, намащуючи канапки:

– Чай вихолоне, дітоньки!

Доки вона нарізала на однакові шматочки сир, зі стелі зненацька полив дощ. Тужно завив по кутках вітер.

Усі визирнули надвір – сонце мирно заходило в іскристе літнє море.

– Тут казна що відбувається, – захвилювався Мудрик.

Ураз заштормило, здалеку долинав гуркіт прибою, хлюпотіла злива – але надворі погода не змінилася. Потім налетіла гроза, спершу буркотіла вдалині, згодом підкотилася ближче, білі блискавиці пронизували сутінь вітальні, а грім уже розкотисто лускав понад самими головами родини Мумі-тролів.

Сонце тим часом спокійно й мирно зайшло.

А тоді почала обертатися підлога. Спершу поволі, за мить швидше, потім іще швидше, аж чай порозхлюпувався з горнят. Стіл, стільці і вся родина кружляли колом, немов на каруселі, поряд, так само колом, раз у раз пролітали дзеркальна комода та білизняна шафа.

Кружляння припинилося так само несподівано, як почалося.

Гроза, блискавки, дощ та вітер також ущухли.

– Ото дива бувають на світі! – зауважила Мама Мумі-троля.

– То все було несправжнє! – випалив Мудрик. – Ви хіба бачили хмари? І блискавка тричі вдарила в білизняну шафу, навіть її не подряпавши! А ще цей дощ, і вітер, і підлога, що ходить обертом…

– А ще хтось з мене сміявся! – ображено додала від себе Рюмса.

– Усе вже минулося, – заспокоїв Мумі-троль.

– Нам треба бути дуже й дуже обережними, – сказав Тато Мумі-троля. – Це небезпечний будинок, населений примарами, від якого можна всього сподіватися.

– Спасибі за чай, – подякував Мудрик.

Він підійшов до краю вітальні і задивився, як надворі сутеніє. "Вони зовсім не схожі на мене, – думав він. – Відчувають, розрізняють кольори, чують звуки і ходять обертом, але що саме вони відчувають, бачать та чують і чому ходять обертом, їх анітрохи не турбує…"

Ось останній сонячний промінь зник у морі.

Тієї ж миті вся вітальня засяяла вогнями.

Збентежена родина Мумі-тролів підвела голови від своїх горнят. Угорі, під стелею, спалахувала то червоним, то синім світлом дуга лампочок. Вони мерехтіли на поверхні вечірнього моря, немов розкішний зоряний вінок. Підлога біля краю вітальні також освітилася рядом світел.

"Це для того, щоб ніхто не впав у воду, – подумала Мама. – Як мудро все продумано в житті. Хвилювання й несподіванки нинішнього дня так мене втомили, що я, мабуть, піду спати".

Накриваючись ковдрою по самого носа, сказала:

– Тільки ж розбудіть мене, якщо буде ще якась чудасія!

Трохи пізніше, коли вже запала світла літня ніч, маленька Рюмса вирішила пройтися понад самою водою. Вона дивилася, як сходить місяць, вирушаючи на свою самотню нічну прогулянку.

– Цілком, як я, – тужно думала Рюмса. – Самотній і круглий.

Нараз вона відчула себе такою беззахисною і покинутою, аж зронила сльозу.

– Чому ти плачеш? – запитав Мудрик.

– Не знаю… Все таке гарне, – відповіла Рюмса.

– Але ж плачуть, коли смуток на душі, – не погодився Мудрик.

– Та ось місяць, – ледь промовила вона крізь сльози, – такий сумний… І місяць, і ніч…

– Так-так, – підтакнув Мудрик…

Розділ четвертий

Про марнославство і про те, як небезпечно спати на дереві

Минуло кілька днів.

Родина почала звикати до своєї нової домівки. Щовечора, тільки-но сідало сонце, спалахували чудові різнобарвні лампочки. Мумі-тато з'ясував, що багряні оксамитові портьєри можна стягувати докупи, і тоді не страшний ніякий дощ, а під підлогою, майже врівень з водою, є маленька комірчина з опуклою стелею, де можна зберігати харчі у холоді. Та найцікавішим відкриттям були картини – купа картин під стелею вітальні, ще гарніших, ніж ота з берізками, і їх можна опускати або піднімати, яку лишень заманеться. Найбільше полюбилася картина з ґанком, оздобленим візерунком з листя, – вона нагадувала Долину Мумі-тролів. Власне кажучи, родина могла би навіть почуватися щасливою у новому помешканні, якби її так страшенно не лякав, щоразу уриваючи розмови, моторошний смішок. Інколи це було тільки пирхання, хтось покривлявся їм, але ніколи не показувався. Мумі-мама завжди ставила у куток з паперовою пальмою мисочку з обідом, і хтось старанно виїдав усе до крихти.

– Той Хтось дуже сором'язливий, – вирішила Мама.

– Той Хтось зачаївся і чекає, – переконано сказала Доня Мюмлі.

Одного ранку Рюмса, Доня Мюмлі та Хропся чепурилися перед люстерками.

– Рюмса повинна змінити свою зачіску, – заявила Доня Мюмлі. – Проділ посередині їй не пасує.

– Гривка теж, – додала Хропся, начісуючи м'які пасемця волосся поміж вушками. Вона трохи розпушила китичку хвоста й обернулася подивитись, чи не збився пушок на спинці.

– Мабуть, приємно мати таке м'якеньке хутерко? – запитала Доня Мюмлі.

– Дуже приємно, – відказала Хропся задоволено. – А твоє хутро, Рюмсо, також м'яке?

Рюмса промовчала.

– Рюмса, напевно, така ж гладенька, як ти, – відповіла замість неї Доня Мюмлі, зашпилюючи на голові волосся вузликом.

– А може, у неї кучерявий пушок, – докинула Хропся.

Раптом Рюмса тупнула ногою.

– Старі балаболки! – зі слізьми у голосі вигукнула вона. – Всі розуми, бач, поїли! А Хропся ж навіть сукенки не має! Я ніколи, ніколи не ходжу без сукенки! Та я скоріше вмерла би, ніж з'явилася на людях без сукенки!

Рюмса розридалася і кинулася з вітальні в коридор. Хлипаючи, вона бігла у темряві, аж раптом спинилася як укопана, тремтячи від страху.