Небезпечне літо - Сторінка 2

- Туве Янссон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Усі похнюпилися, притихли, нікому не хотілося підтримувати розмову. Врешті Мумі-мамі спало на думку вкласти свою родину на нічліг у садку. Вона постелила кожному у затишному закутку і біля кожної постелі поставила маленьку гасову лампу, щоб ніхто не почувався самотньо.

Мумі-троль та Хропся вмостилися під кущем жасмину, але сон до них ніяк не йшов.

– Так гаряче, – скаржилася Хропся. – Я лише кручуся з боку на бік, простирадло зіжмакалося… Ще трохи, і до голови посунуть усілякі прикрі думки!

– Мені також не спиться, – озвався Мумі-троль.

Він сів, вдивляючись у присмерк саду. Решта, здавалося, спали, лампи повсюдно горіли рівним полум'ям.

Зненацька кущ жасмину затрясся.

– Ти бачив? – налякалася Хропся.

– Вже не трясеться, – заспокоїв Мумі-троль.

Не встиг він те сказати, як лампа перевернулася в траву. Квіти здригнулися, і ледь помітна тріщина пов'юнилася по землі. Вона повзла, повзла, аж врешті зникла під матрацом. Потроху тріщина ставала ширшою, у неї посипалися ґрунт та пісок. Умить в чорних надрах розколини зникла зубна щітка Мумі-троля.

– Ой, вона була ще зовсім новою! – зойкнув Мумі-троль. – Ти її бачиш?

Він запхав носа у тріщину, намагаючись розгледіти щітку, але земля враз зійшлася докупи.

– Ще зовсім нова, – повторив він геть приголомшено. – Синя…

– Було би гірше, якби у розколині защемило твого хвоста, – потішила його Хропся. – Просидів би тут усеньке своє життя!

Мумі-троль квапно звівся на ноги.

– Ходімо, спатимемо на ґанку, – вирішив він.

Перед будиночком стояв Мумі-тато і принюхувався.

Сад тривожно зашелестів, зграї птахів здійнялися в повітря, у траві затупотіли численні крихітні ніжки.

Маленька Мю виткнула голівку з квітки соняшника, що ріс біля сходів, і захоплено закричала:

– Зараз як бабахне!

Несподівано під їхніми ногами ледь задвигтіло. З кухні долинув гуркіт – то каструлі посипалися на підлогу.

– Час готувати сніданок? – зірвалася спросоння Мумі-мама. – Що це?

– Нічого страшного, любонько, – спробував заспокоїти її Тато. – То лишень вогняна гора заворушилася (ого, скільки тепер можна буде наробити прес-пап'є з лави…).

Доня Мюмлі теж прокинулася. Усі поспиралися на поруччя ґанку, вглядаючись у сад.

– А де ця гора? – запитав Мумі-троль.

– На маленькому острові, – відказав Тато. – На маленькому чорному острові, де нічого не росте.

– Чи не здається вам, що все це трішки-трішки небезпечне? – прошепотів Мумі-троль, хапаючи Тата за лапу.

– О, так, – мовив приязно Мумі-тато. – Звичайно, це трішки небезпечно.

Мумі-троль захоплено кивнув головою.

Отоді усі й відчули потужне двигтіння.

Воно прикотилося з моря, спершу, немов тихе бурмотіння, а потім чимраз більше набираючи сили.

У світлому присмерку білої червневої ночі усі побачили, як щось неймовірно велетенське піднялося над лісом, і те щось, оторочене білим шумовинням угорі, невпинно росло, напиналося.

– Ліпше зайдемо до вітальні, – порадила Мумі-мама.

Щойно останній хвіст зник за порогом, як велетенська хвиля з шипінням залила Долину Мумі-тролів, і все навкруги потонуло в темряві. Будинок хитнувся, але втримав рівновагу, бо був дуже добротним будинком. Перший поверх затопило, попливли меблі. Родина піднялася на другий поверх, щоб там перечекати негоду.

– Такої бурі не пам'ятаю з часів моєї молодості, – збуджено сказав Мумі-тато і запалив свічку.

Ніч була тривожною, за стінами щось гримало і тріщало, хвилі билися у шибки вікон.

Мама Мумі-троля, поринувши у свої думки, гойдалася у кріслі-гойдалці.

– Це кінець світу? – з надією в голосі поцікавилася Маленька Мю.

– Нічого подібного! – заперечила Доня Мюмлі. – Та все ж постарайся бути слухняною, якщо встигнеш, бо скоро ми всі, можливо, опинимося на небі…

– На небі? – перепитала Мю. – Навіщо нам на небо? Як ми звідти спустимося?

Щось важке гупнуло у стіни будинку, полум'я свічки затріпотіло.

– Мамо, – прошепотів Мумі-троль.

– Що, синочку?

– Я забув свого кораблика на березі болітця…

– Завтра там його знайдеш, – заспокоїла Мама сина і враз вигукнула: – Як я могла!

– Що трапилося? – аж підскочила з несподіванки Хропся.

– Шлюпка… Я зовсім забула про шлюпку, – мало не плакала Мама Мумі-троля. – У мене було відчуття, що я забула щось дуже важливе.

– Вода вже сягнула пічної заслінки, – повідомив Тато. Він саме повернувся з вітальні – вимірював рівень води. Усі зазирнули вниз, до вітальні, міркуючи, що вдалося врятувати від вологи.

– Ти занесла до хати гамака? – раптом запитав Мумі-тато.

Усі забули про гамак.

– То й добре, – не засмутився тато. – Його бридкий колір мені зовсім не подобався!

Хлюпотіння хвиль навколо будинку наганяло сон, один по одному всі поскручувалися калачиками на підлозі й позасинали.

Та перш ніж цілковито поринути у сон, Тато завів будильника на сьому годину, бо йому було страшенно цікаво, що ж відбулося за стінами його будинку.

Розділ другий

Про те, як пірнати за сніданком

Нарешті почало світати.

Над небокраєм спалахнула вузька смужка світла, надовго завмерла, ніби не наважуючись піднятися вище.

Надворі випогодилося.

Однак хвилі, закипаючи у круговертях, омивали нові береги, які ще ніколи досі не бачили моря. Вогняна гора, яка і спричинилася до морського припливу, заспокоїлася, лише знеможено зітхала час від часу, видмухуючи в небо рештки попелу.

О сьомій ранку задзеленчав будильник.

Родина Мумі-тролів прокинулася, і всі відразу кинулися до вікон. Маленьку Мю висадили на підвіконня, а Доня Мюмлі тримала її за поділ сукенки, щоб вона не впала.

Світ перемінився до невпізнання. Зникли кущі жасмину та бузку, зник місток разом з річкою. Лише крайчик даху дровітні визирав з-понад розбурханої води. Гурт якихось змерзлих істот, очевидно, лісових мешканців, відчайдушно чіплявся за гребінь дашка. Дерева росли просто з води, а гірські хребти навколо Долини Мумі-тролів, затоплені морем, перетворилися на численні острови.

– Колишній краєвид подобався мені більше, – зауважила Мама Мумі-троля. Вона примружено глянула на сонце, котре, незважаючи на природну катастрофу, все ж викотилося на небо – велике і червоне, як місяць наприкінці літа.

– Ранкової кави також не буде, – мовив Тато.

Мумі-мама мимоволі глянула на вкриті неспокійними хвильками сходи, що вели вниз до вітальні, й уявила собі свою кухню. По думки добралася до шафки на стіні, де стояла бляшанка з кавою, намагаючись пригадати, чи не забула вона закрити бляшанку покришкою. Важко зітхнула.

– Може, пірнути за кавою? – запропонував Мумі-троль, який завжди вгадував мамині думки.

– Тобі не під силу так надовго затримати дихання, синочку, – скрушно похитала головою Мама.

Тато замислено глянув на обох.

– Мені часто спадало на думку, як воно – дивитися на кімнату зі стелі, а не з підлоги, – сказав він.

– Маєш на увазі… – захоплено почав Мумі-троль, ще не вірячи своїм здогадам.

Тато лишень кивнув головою. Він зник у своєму кабінеті, а коли повернувся, у нього в лапах були свердло та вузька пилка.

Всі обступили Тата, зацікавлено приглядаючись до його роботи.

Звичайно, Мумі-татові шкода було нищити підлогу у власному будинку, навіть якщо це робилося з відчуттям глибокого задоволення.

Минуло небагато часу, і Мама Мумі-троля вперше змогла побачити свою кухню згори. Заворожено вона дивилася вниз, наче у мляво освітлений світло-зелений акваріум. Крізь товщу води далеко на дні проступали обриси плити, мийки та сміттярного відра. Стільці і стіл плавали у воді під самою стелею.

– Страх як потішно! – засміялася Мама.

Вона так нестримно зайшлася сміхом, що ледь трималася на ногах, аж довелося посадити її у крісло– гойдалку.

– Як добре, що я здогадалася викинути сміття, – сказала мама, витираючи сльози. – І забула принести дров!

– Все, мамо, я пірнаю, – вирішив Мумі-троль.

– Забороніть йому, я вас дуже прошу, – злякано заблагала Хропся.

– Чому ж? – здивувалася Мама. – Якщо йому цього хочеться, хай пірнає!

Мумі-троль трішки постояв, вирівнюючи дихання, а тоді пірнув у глибини кухні. Він доплив до комори з харчами і відчинив двері. Вода всередині була біла від молока впереміш з брусничним варенням. Повз нього гайнули кілька буханців хліба з макаронами у кільватері. Мумі-троль перехопив маслянку, упіймав пшеничну хлібину, завернув до настінної шафки за кавою, а тоді піднявся до стелі й виринув на поверхню, важко переводячи дух.

– Ви тільки-но погляньте! Я таки закрутила покришку на бляшанці з кавою, – зраділа Мумі-мама. – Як тобі все гарно вдалося! А сковорідку та горнятка зможеш принести?

Такого незвичайного сніданку в родині Мумі-тролів ще не бувало.

Щоб заварити каву, пожертвували на дрова одного стільця, якого ніхто не любив. Цукор, на жаль, розчинився у воді, але Мумі-тролеві пощастило знайти натомість слоїк сиропу. Мумі-тато ласував мармеладом просто з банки, а Маленька Мю подірявила всенький буханець свердлом, однак ніхто на те навіть уваги не звернув.

Час від часу Мумі-троль пірнав у кухню, щоб порятувати ще якусь необхідну річ, і тоді бризки води розліталися по всій закіптявілій від диму кімнаті.

– Посуд сьогодні не митиму, – тішилася Мама. – Хтозна, може, й ніколи більше не митиму… Може, любі мої дітоньки, спробуємо витягнути меблі з вітальні, доки вони не понищилися?!

Сонце надворі пригрівало, хвилі вляглися.

Потерпільці на дашку дровітні трохи вже прийшли до тями і заходилися на всі лади лаяти непорядок у природі.

– Нічого подібного не траплялося у часи моєї мами, – обурювалася пані Миша, завзято вичісуючи хвостика. – Такого ніколи би не допустили! Але часи, ясна річ, помінялися, і нинішня молодь просто відбилася від рук!

Якесь маленьке звіря з дуже поважним виглядом присунулося ближче до решти і мовило:

– Не думаю, що цю велетенську хвилю нагнала молодь. Ми, без сумніву, надто маленькі для цієї долини, а хвилю можемо здійняти хіба у відрі, банякові чи черпаку, зрештою, у склянці…

– Він з мене насміхається? – грізно звела брови пані Миша.

– Ні, що ви! Та ніколи! – боронилося поважне маленьке звіря. – Я лишень міркував, міркував усю ніч, звідкіля може взятися така величезна хвиля без шторму? Це мене дуже зацікавило, розумієте… І я вважаю, якби…

– Дозвольте поцікавитися, як вас називати? – урвала його пані Миша.

– Мудрик, – відповіло звіря, нітрохи не розсердившись. – Як тільки ми збагнемо причину виникнення хвилі, одразу все стане на свої природні місця.

– Природні! – пропищала маленька товстуля Рюмса. – Мудрик нічогісінько не розуміє! У мене все пішло шкереберть, геть усе! Позавчора хтось підклав мені в черевик шишку, напевно, щоб посміятися з моїх великих ступнів, учора якийсь гемуль прогулювався попід моїми вікнами, багатозначно хихочучи.