Неділі у серпні - Сторінка 16

Навіть голову відвернув. А мій погляд тим часом ковзнув від ланцюжка до блискучого катера, що з вини хазяїна заблукав у мертвих, тяжких водах Марни...

І я подумав, що хоч би до якого діла він брався, хоч би що робив, хоч би яку ініціативу висував, а все однаково заведе його в таке саме багно... І це був чоловік Сільвії!

Я почув за спиною кроки, і на понтоні з'явився чоловік, що був, мабуть, Вількурів ровесник, Середній на зріст, у вельветовому костюмі та замшевих черевиках, із глибоко посадженими очима й по-баранячому опуклим лобом.

— Мамо, це — Рене Журдан.

Вількур відрекомендував матері незнайомця з такою повагою, таким [46] пафосом, ніби той Рене Журдан у замшевих черевиках і з баранячим лобом та порожніми очима й справді був видатною людиною.

— Хто? — перепитала пані Вількур, навіть не повернувши голови.

— Рене Журдан, мамо...

Гість простяг їй руку.

— Добридень, пані...

Руки вона йому не подала. Навіть не скинула окулярів, демонструючи до нього цілковиту байдужість.

Тоді Рене Журдан простяг руку Сільвії, і та похмуро, не дуже впевнено її потисла. Зі мною він привітався кивком голови.

— Рене Журдан,— сказав до мене Вількур,— мій товариш. — І запропонував йому вільний стілець навпроти мене.

Той сів.

— Уяви собі, Рене, я саме розповідав про діамант. Скажи їм, що це чудовий камінь.

— Чудовий,— прорік Рене, зобразивши на обличчі посмішку — таку саму порожню, як і його погляд.

Вількур нахилився до матері.

— Той чоловік, що хоче продати діамант,— Журданів товариш.

Він промовив це так, мовби кращої рекомендації і бути не могло.

— Я пояснила синові, що в моєму віці носити діаманти вже пізно.

— Шкода, пані. Я певен, від того діаманта ви були б у захваті. Це — історична коштовність. До нього є цілий опис... Камінь називається "Південний хрест".

— Повірте мені, мамо, якщо ви фінансуєте цю справу, я продам його вдвічі дорожче, слово честі!

— Бідний мій Фредерік... І звідки ж він, той діамант? Крадений?

У чоловіка з баранячим лобом вихопився глузливий смішок.

— Та ні, пані... Спадковий. Мій товариш хоче його спекатись, бо йому потрібна готівка. Він керує одною компанією в Ніцці. Я подам вам усі необхідні відомості.

— Ми можемо показати вам камінь, мамо. Перш ніж вирішувати, побачите його на власні очі.

— Гаразд,-втомлено мовила пані Вількур. — Покажете мені той ваш "Південний хрест".

— Завтра, мамо?

— Завтра. — Вона задумливо похитала головою.

— Ходімо, Рене,— сказав Вількур. — Треба поглянути, як там посувається робота. —Він підвівся і став переді мною. —Може, це вас зацікавить... Я саме перебудовую один острівець на Марні за Шенв'єром. Земля належала матері... Ми хочемо обладнати там басейн і нічний бар. Хоча Сільвія, мабуть, вам про це казала, вона ж від вас нічого не приховує...

Зненацька в ньому прокинулася ворожість. Я нічого не відповідав. Думка про те, що його товсті пальці пестять тіло Сільвії, збудила в мені глибоку відразу, і я не бажав відчувати їхній дотик, навіть якби справа дійшла до бійки.

Потім він спустився разом із чоловіком у замшевих черевиках і з баранячим лобом по драбині в катер. Вони посідали поруч, і Вількур нервовими рухами завів двигун. Катер швидко зник за поворотом річки, але вода в ній була надто важка, щоб пінитися за ним.

Пані Вількур довго сиділа мовчки, нарешті звернулася до Сільвії:

— Серденько, піди накажи йому, щоб приніс кави.

— Зараз...

Сільвія підвелась і, коли проходила в мене за спиною, легенько торкнулася руками моїх плечей. Я подумав, чи не доведеться мені лишитись віч-на-віч з її свекрухою до самого вечора.

— Може, нам краще сісти на сонечку? — озвалася до мене пані Вількур.

Ми посідали на краю понтона у двох великих голубих шезлонгах. Вона нічого не казала, тільки невідривне дивилася крізь окуляри на води Марни. Про що вона думала? Про дітей, які не дають нам очікуваної втіхи?

— І які ж будуть ваші фотографії? — запитала вона мене так, ніби хотіла урвати мовчанку лише з ввічливості. [47]

— Чорно-білі,— відповів я.

— Маєте рацію, їх не треба робити в кольорі.

Ця категорична думка мене здивувала.

— А якби ви зробили їх зовсім чорними, то було б іще краще. Я вам дещо поясню. — Якусь хвилю вона мовчала. — Береги Марни — це сумні місця. Звичайно, в сонячну погоду виникає зовсім інше враження. Але не тоді, коли їх добре знаєш. Вони приносять нещастя... Мій чоловік загинув у автомобільній катастрофі на березі Марни за дивних обставин. Син тут народився, виріс і став пройдисвітом. А я постаріла на самоті серед цього нудного краєвиду.

Вона розповідала спокійно, навіть невимушене.

— Може, ви перебільшуєте? — спитав я.

— Зовсім ні... Я певна, ви добре відчуваєте цю атмосферу і зрозумієте мене. Робіть знімки якомога темнішими.

— Спробую,— пообіцяв я.

— На берегах Марни завжди існувало щось темне й мерзенне... Ви знаєте, на які гроші збудовано ці вілли? На ті, що їх заробляють дівчата в домах розпусти... Це — місце, де доживають свій вік сутенери та власники таких домів. Я знаю, що кажу... — Вона раптом, замовкла, ніби згадала про щось. — Сюди, на береги Марни, завжди вчащали люди з темним минулим. Особливо під час війни... Я вже розповідала вам про бідолаху Емоса. Мій чоловік дуже його любив. Емрс жив у Шенв'єрі... Він загинув на барикадах, під час визволення Парижа...

Вона весь час дивилася просто перед себе. Можливо, на пагорб, де колись жив той Емос...

— Кажуть, у нього влучила сліпа куля. Це неправда. З ним поквиталися. Тут, у Шампіньї і Варенні, у війну дехто з'являвся... Він тих людей знав... І про них щось знав. Чув їхні розмови в тутешніх готелях...

Сільвія принесла нам каву. Потім пані Вількур, мовби знехотя, підвелась і простягла мені руку.

— Рада була з вами познайомитись.

Тоді поцілувала в чоло Сільвію.

— Піду спочину, дитино моя.

Я провів її до червоної скелі, в якій були вирубані сходи.

— Спасибі вам за те, що ви розповіли мені про Марну.

— Якщо захочете дізнатися про все докладніше, приходьте до мене. Але я певна, тепер ви відчули цю атмосферу. Робіть знімки якомога темнішими. Похмурими... — Слово "похмурими" вона вимовила підкреслено на паризький лад.

— Дивна жінка,— сказав я до Сільвії.

Ми сиділи на краю понтона, і Сільвія притулилася щокою до мого плеча.

— А мене ти теж назвеш дивною жінкою?

Вона вперше звернулася до мене на "ти".

Ми сиділи вдвох на понтоні й дивилися на човен, що пропливав серединою річки — так само, як того дня... Вода вже не здавалася застиглою, по ній пробігали легенькі брижі.

Течія несла човен і надавала ще більшого розмаху веслам, що рухалися повільно й ритмічно. І ми чули, як під сонячним промінням хлюпає вода...

Мою кімнату помалу огорнула темрява, а ми цього й не помітили. Сільвія поглянула на свій годинник-браслет.

— Спізнююсь на вечерю. Свекруха з чоловіком, мабуть, уже чекають. — Вона встала. Тоді підняла подушку, відкинула ковдру. — Я загубила сережку.

Перед шафою з дзеркалом одяглася. Зелена куртка та червона спідниця щільно облягали її талію. Сівши на край ліжка, взула босоніжки.

— Якщо вони гратимуть у карти, я, може, одразу й повернусь. Або прийду завтра вранці.

Вона обережно причинила за собою двері. Я вийшов на балкон і провів поглядом її тендітну постать, червону спідницю, що віддалялася в сутінках уздовж набережної. [48]

Я чекав її, простягшись на ліжку, цілий день. Потім сонце, пробиваючись крізь жалюзі, світлими плямами падало на стіни та її тіло... Внизу перед готелем, під трьома платанами, ті самі гравці в кулі до пізньої ночі грали свою партію. Ми чули, як лунали їхні голоси. Гравці почепили під деревом електричні лампочки, і їхнє світло теж пробивалося крізь жалюзі, кидаючи на стіни смужки, ще світліші, ніж від сонячного проміння. Блакитні очі... Червона сукня... Каштанове волосся... Пізніше, багато пізніше яскраві барви згасли, і я почав бачити все тільки "в чорно-білому кольорі", як казала пані Вількур.

Кілька разів вона лишалась у мене до ранку, її чоловік від'їздив у справах — разом із тим, що в замшевих черевиках, з баранячим лобом та порожніми очима, а також із другим, який хотів продати діамант. Того другого вона не знала, але ім'я його часто згадували в своїх розмовах Журдан та її чоловік. То був якийсь Поль.

Вночі я зненацька прокинувсь і підхопився в ліжку. Хтось повертав дверну ручку. Я ніколи не замикався — на той випадок, якщо Сільвії пощастить прийти до мене. Вона ввійшла. Я помацав рукою по стіні, шукаючи вимикача.

— Ні... Не вмикай...

Спершу я подумав, що Сільвія просто затулила очі від світла нічника. Але вона ховала обличчя. Волосся в неї було розкуйовджене, через усю щоку тягся свіжий рубець, з якого текла кров.

— Це мій чоловік...

Вона безсило опустилася на край ліжка, а я навіть не мав носовика, щоб витерти їй кров із щоки.

— Я посварилася з чоловіком.

Вона лягла поруч. Я уявив собі товсті Вількурові пальці, його коротку товсту руку, що б'є Сільвію в обличчя, і мене занудило.

— Я посварилася з ним востаннє... Тепер ми поїдемо звідси.

— Поїдемо?

— Так. Удвох. У мене внизу машина.

— Але куди?

— Ось поглянь... Я взяла діамант. — Вона піднесла до грудей руку й показала мені діамант. Він висів у неї на шиї на тонкому ланцюжку.

— З ним ми можемо не думати про гроші. — Потім зняла із шиї ланцюжок і поклала камінь у мою долоню. — Тримай у себе.

Я поклав його на нічний столик. Той діамант налякав мене не менше, ніж кривавий рубець на її щоці.

— Тепер він наш,— сказала Сільвія.

— Ти справді гадаєш, що його слід узяти з собою?

Вона наче не чула мене.

— Журдан і той другий захочуть поквитатися з моїм чоловіком. Вони не вгамуються, доки він не поверне їм діаманта. — Вона говорила пошепки, так ніби за дверима нас хтось підслуховував. — А він не зможе повернути його вже ніколи. Він їм дорого заплатить. Тепер знатиме, як заводити сумнівні знайомства...

Вона нахилилася до мене ближче. Я побачив її погляд і почув останню фразу, яку вона прошепотіла мені на вухо:

— І я стану вдовою...

В обох у нас вихопився нервовий сміх. Потім вона вимкнула нічник і міцніше притислась до мене.

Машина стояла під платанами перед готелем — там, де так допізна товклися гравці. Але тепер їх уже не було, і лампочки під деревами не горіли. Сільвія захотіла вести машину сама.