Незнайко на Місяці - Сторінка 67

Побачивши посеред ставу качок, він сміявся від радості й кричав:

— Дивіться, качки! Качки!

І кидав шматочки булки на берег. Качки зараз же підпливали до берега й дзьобали частування. Згодом вони так звикли до цього, що вже пізнавали Скуперфільда і, побачивши здалеку його чорний циліндр, поспішали до берега, що дуже розчулювало Скуперфільда. Віддавши качкам півбулки, він завжди казав:

— Тепер ідіть, любенькі, поплавайте, а завтра я вам ще принесу.

І йшов на майданчик молодняка. Там він оддавав решту булки маленьким ведмежатам і, якщо поблизу публіки було мало, просив у сторожа дозволу погладити когось із звірят. Сторож іноді дозволяв. Тоді Скуперфільд перелазив через огорожу, гладив усіх звіряток по черзі й, поцілувавши на прощання якого-небудь гарного ведмедика, дуже щасливий ішов додому.

У дні відпочинку він виїжджав з кимось із своїх нових знайомих за місто: в ліс або на річку. Там він дихав свіжим повітрям, слухав співи пташок, милувався квіточками. Згодом він запам'ятав назви багатьох квітів, і для нього вони були тепер не просто синенькі, червоненькі чи жовтенькі квіточки, а незабудки, ромашки, латаття, конвалії, дзвіночки, нагідки, кульбабки, фіалочки, волошки чи братки. Відтоді, як Скуперфільд почав називати квіти на імена, вони стали для нього наче близькими та рідними, й він ще більше радів, коли бачив їх.

— Який прекрасний світ! — казав Скуперфільд. — Яка гарна природа! Колись я нічого цього не бачив: ні квіточок, ні травички, ні любих пташат, ні гарної річки з її чудовими берегами. Мені завжди було ніколи. Я тільки й думав, як би то нажити більше грошей, а на все інше у мене не лишалося часу, щоб я провалився на цьому самому місці, коли брешу! Зате тепер я знаю, що справжні цінності — це не гроші, а вся оця краса, вона круг нас, а проте її в кишеню не сховаєш, не з'їси і в скриню не замкнеш!

Чимало багачів, які разом з фабриками втратили свої прибутки, змушені були піти на роботу й, зрештою, зрозуміли, що це навіть краще, ніж цілими днями й ночами тремтіти над своїми капіталами, втрачаючи сон і апетит і думаючи лише про те, як би обдурити когось і не дати іншим обдурити себе.

Проте були й такі багачі, які хоч і втратили заводи та фабрики, зате зберегли свої капітали. Робітники вважали, що ці гроші по праву належать народові, адже багачі нажили їх обманним шляхом, змушуючи працювати на себе інших. Тому робітники видали наказ усі ці несправедливо нажиті гроші здати в загальну касу й побудувати на них великі театри, музеї, картинні галереї, стадіони, плавальні басейни, лікарні й пароплави для прогулянок.

Довелося багачам здавати свої капітали в загальну касу. Але деякі з них схитрували й частину своїх грошей приховали для себе. Серед таких хитрунів опинився і всесвітньо відомий мануфактурник Спрутс. Ніхто не знав точно, скільки у нього грошей. Тому половину свого капіталу він здав, а другу половину залишив собі. Він сподівався, що, маючи гроші, зможе жити, як і колись, не працюючи.

Однак жити не працюючи й бути чесною людиною взагалі неможливо. Кожен коротулька потребує послуг інших — отже, і сам повинен щось робити для інших. А Спрутс захотів влаштуватися так, щоб нічого для інших не робити, щоб тільки інші робили для нього. Йому в першу чергу треба було, щоб хтось варив для нього обід, але ж усі слуги від нього повтікали, отож він почав ходити обідати в їдальню. Спершу його там годували, але одного прекрасного дня до нього підійшов головний кухар і сказав:

— Слухайте, Спрутсе, ми от працюємо на вас, готуємо для вас різні страви, а ви для нас нічого не робите, ніде не працюєте, тільки їсте.

— Але ж я плачу за їжу гроші, — заперечив Спрутс.

— Звідки ж у вас гроші, якщо ви ніде не працюєте? Виходить, ви не всі награбовані в народу гроші здали?

Спрутс, звісно, не міг признатися, що приховав частину грошей, і сказав:

— Ні, я все здав. У мене зосталося лише кілька фертингів, але я їх уже проїв і тепер працюватиму.

Відтоді він вирішив не ходити більше в їдальню, а накупив у магазині яєць, картоплі та інших різних продуктів і поніс усе це додому. Половину яєць він розбив по дорозі, а з другої половини надумав приготувати яєчню, але загавився, і яєчня у нього згоріла на сковороді. Тоді він заходився варити в казанку картоплю, але картопля розварилась і перетворилась на якийсь неїстівний слиз, схожий на клейстер для наклеювання шпалер. Словом, до чого б він не брався, у нього все виходило не те, що треба, а те, що треба, чогось не виходило. Все, що він варив, йому доводилось їсти або недоварене, або переварене. А все, що смажив, він з'їдав недосмаженим, а то й зовсім сирим або горілим. Від таких харчів у нього часто болів живіт, і від цього він був злий, мов пес.

У домі в нього був, як кажуть, свинарник, бо дбати про чистоту тепер було нікому, а самому Спрутсові було ліньки махати щіткою і шваброю. До того ж він не любив мити посуд. Поснідавши, пообідавши або повечерявши, він ставив немитий посуд кудись на підлогу в куток, а на другий день брав із шафи чистий посуд. Посуду в нього було багато, отже, усі кутки скоро були завалені брудними чашками, блюдечками і склянками, ложками, виделками, ножами, тарілками, мисками, соусницями, чайниками, кавниками, молочниками, салатницями, графинами, старими консервними бляшанками і пляшками різних форм і розмірів. На столах, на підвіконнях і навіть на стільцях стояли вкриті сажею горщики, банячки, каструлі, судки, казанки, дека, сковороди з залишками зіпсованих страв. На підлозі скрізь валялися лимонні й апельсинові шкірки, бананове лушпиння, яєчні й горіхові шкаралупи, шматки паперу, порожні пакети, засохлі й вкриті зеленуватою пліснявою хлібні шкуринки, яблучні недогризки, курячі кістки, риб'ячі хвости й голови. Треба сказати, що ці хвости й голови і навіть цілі риб'ячі кістяки можна було побачити не тільки на підлозі, а й на стільцях, столах, шафах, підвіконнях, книжкових полицях, а також на спинках диванів і крісел.

Купи цих харчових покидьків смерділи й приваблювали полчища мух. Пан Спрутс сидів серед усієї цієї гидоти, сподіваючись, що нові порядки не протримаються довго, що поступово все повернеться до колишнього, що в нього знову будуть слуги, які наведуть у домі чистоту й лад. Проте час минав, змін не було, а пан Спрутс усе ще на щось сподівався, не помічаючи, що сидить уже по самі вуха в грязюці.

Але біда, як іноді кажуть, не приходить одна. Незабаром у Спрутса закінчилися запаси вугілля, а топити чимось треба було, от він і почав палити меблі. Тепер на підлозі, окрім куп усякої видоти, валялась оббивка, зідрана з диванів та крісел, а також вирвані з них пружини й повсть, уламки кушеток, дзеркальних шаф і стільців. Словом, вигляд кругом був такий, наче в будинку вибухнула фугасна бомба чи відбулось побоїсько.

А Спрутс, здавалося, й не помічав улаштованого ним же самим розгрому. Час від часу він виходив з дому, щоб поповнити запаси харчів. Але робити це було не дуже легко, бо він був особа відома: як-не-як — колишній мільярдер, голова великого бредламу, власник багатьох цукрових заводів і знаменитої спрутсівської мануфактури. До недавнього часу його фотографії друкувалися мало не щодня в газетах, і тому всі його добре знали. Тільки-но він з'являвся у якомусь магазині, продавці й продавщиці зразу починали кепкувати з нього, кидати на його адресу різні жарти; дехто навіть просто казав, що пора б йому вже перестати комизитись і, замість жити на крадені гроші, піти кудись на роботу й стати чесним коротулькою.

— Дивіться, пане Спрутс, — казали йому, — постарайтеся, голубе, виправитись, а як будете й далі дармоїдом, то ми перестанемо відпускати вам продукти.

У відповідь на це Спрутс звичайно мовчав і тільки сердито сопів або ж казав, що він зовсім не Спрутс, а якийсь інший коротулька, що викликало у продавців нові дотепи. Все це страшенно сердило Спрутса, а тому що насмішки не вщухали і з кожним днем ставали зліші, він вирішив як можна рідше потикатися на вулицю і вилазив з дому тільки тоді, коли була крайня потреба.

Одного вечора, коли Спрутс сидів дома, у двері хтось постукав. Зійшовши по сходах і відчинивши двері, Спрутс побачив у світлі вуличного ліхтаря коротульку із смуглявим, вилицюватим обличчям, прикрашеним невеличкими чорними, акуратно зачесаними вусиками, такою ж невеличкого гострою борідкою і вузенькими чорними очима, які неспокійно зиркали по боках.

Це обличчя видалося Спрутсові зовсім незнайомим, та, коли прибулець сказав, що його звуть Жуліо, Спрутс почав пригадувати, що вже десь чув його ім'я.

Запросивши Жуліо до кімнати, Спрутс сказав:

— Ваше ім'я, здається, мені знайоме. Чи не можете ви нагадати, де ми з вами зустрічалися?

— Зустрічалися? Ні, — відповів Жуліо, здивовано розглядаючи накидані кругом купи сміття, уламки меблів і риб'ячі кістяки. — Я тільки мав можливість зробити вам послугу, коли ви захотіли розправитись з Товариством гігантських рослин.

— Ах, справді, — вигукнув Спрутс. — Однак, пригадується, ви тоді чимало здерли з мене за цю послугу: три мільйончики фертингів, якщо не помиляюся.

— Не три, — спокійно відповів Жуліо. — Йшлося про два мільйони. А втім, мені від цих мільйонів нічого не дісталося, бо ця скотина Скуперфільд тріснув мене палицею по голові, а ті дві тварюки Мига й Крабс кинули мене самого в лісі й зникли з усіма грошима. З того часу я тиняюся по світу, стараючись знайти цю тварюку Мигу, а тепер ось надумав звернутися до вас, щоб дізнатися, де можна побачити цю скотину Крабса.

На жаль, я не можу вдовольнити вашу цікавість, бо скотина Крабс давно втік від мене, прихопивши з собою близько мільйона моїх власних грошей, — відповів Спрутс.

— У такому разі, чи не можете ви дати мені повечеряти, бо якщо я не вгамую голоду, то можу вчинити злочин. Я з самого ранку ще нічого не їв, — пояснив Жуліо.

— Можу пригостити вас тільки яєчнею, — сухо пробурчав Спрутс.

Вийшовши з гостем на кухню, Спрутс розламав кілька стільців і затопив піч, потім розбив яйце, але замість вилити його на сковороду, вилив на свої штани. Вирішивши, що коли діло піде так і далі, то йому зовсім не випаде повечеряти, Жуліо взявся до діла сам. Вибравши найбільшу сковороду, він приготував гігантську яєчню з двох десятків яєць, і вони зі Спрутсом сіли вечеряти.