Незнайко на Місяці - Сторінка 66

Коротульки перестали стригти й почали вантажити вовну в кузов. Шофер побачив Незнайка і весело замахав рукою.

— Гей, а тобі теж сюди закортіло? — закричав він. — Зажди, незабаром і тебе пострижуть! Ха-ха-ха!

Від цього сміху в Незнайка мороз перебіг по спині. Миттю пригадалися йому всі розповіді про те, що робиться з бідолашними коротульками на острові Дурнів. Оторопівши від переляку, він скочив з паркана і, не відчуваючи під собою ніг, побіг геть.

— Стійте, братики! — закричав він, підбігши до коротульок, що каталися на каруселі. — Стійте! Треба скоріше тікати!

Побачивши, що його ніхто не слухає, Незнайко схопив Козлика за комір і стяг з каруселі. У бідолахи Козлика від довгого катання голова пішла обертом, і він присів, ухопившись руками за землю. Хоч скільки тягнув його Незнайко вгору за комір, Козлик стояв навкарачки і видавав якісь звуки, наче мекав.

— Козлику, любенький, треба тікати, голубе! — закричав Незнайко в розпачі.

Козлик глянув на нього затьмареним поглядом і сказав, затинаючись:

— Послухай, Незнайку, я до того зак-зак-закрутив-ся, що ні бе ні ме не можу сказати.

Пробелькотівши ці слова, він дурнувато засміявся, потім поповз рачки й загорлав:

— Бе-е-е! Ме-е-е!

— Козлику, любенький, не треба! Не треба! — почав благати Незнайко.

Схопивши одурілого Козлика на руки, Незнайко побіг з ним до берега моря. Йому здавалося, що Козлик от-от стане баранчиком, і тоді вже його ніхто не врятує. Невдовзі вони були край пальмового гаю. Крізь стовбури дерев заблищала іскриста поверхня моря. Здалеку видніла пароплавна пристань з високою щоглою, верхівка якої була прикрашена прапором, що тріпотів на вітрі. Напружуючи останні сили, Незнайко вибіг на морський берег і знеможено впав па пісок. Руки його самі розчепились, і він знепритомнів.

Опинившись на березі моря, Козлик якийсь час здивовано озирався довкола. Прохолодний морський вітерець освіжив його, й голова йому перестала паморочитися. Поступово він зрозумів, що сидить не на каруселі, а на звичайнісінькому морському березі. Поруч, розкинувши руки, лежав Незнайко. Очі в нього були заплющені.

"Спить", — подумав Козлик.

І він почав дивитися на хвилі, які шипіли й гуркотіли, ритмічно накочуючись на пологий піщаний берег і, поволі вщухаючи, відбігали назад у море.

Невідомо, скільки так сидів би Козлик, милуючись хвилями, якби його погляд не примітив удалині темпу плямку завбільшки з блоху. Спочатку йому здалося, що якийсь птах ширяє над морем, але плямка поступово наближалася і скоро вже було ясно, що то не птах. Козликові вже здавалося, що то або дирижабль, або літак, але минуло ще трохи часу, і він упевнився, що то пароплав.

— Що за дивина! — вражено пробурмотів Козлик. — Відколи це пароплави літають у повітрі?

Він заходився торсати за плече Незнайка. Побачивши, що Незнайко не прокидається, Козлик страшенно перелякався й почав бризкати йому в обличчя холодною водою. Це привело Незнайка до пам'яті.

— Де я? — спитав він, розплющуючи очі.

— Дивись — пароплав! — закричав Козлик.

— Де пароплав? — спитав Незнайко, підводячись із землі й дивлячись у морську далечінь.

— Та не там! Он, угорі,— показав Козлик пальцем.

Незнайко задер голову вгору й побачив, що в повітрі ширяє пароплав — з трубами, щоглами, якорями й рятувальними шлюпками, підвішеними над палубою. Незнайко завмер на місці від подиву. Пароплав швидко наближався. На борту його вже можна було розгледіти коротульок. Завмираючи від страху, Незнайко й Козлик дивилися на громаду, що підлітала до них. З переляку в Козлика сам собою роззявився рот, а очі зробилися зовсім круглі. Він хотів щось сказати, але слова застряли десь у горлі. Нарешті йому вдалося видавити з себе:

— Що це? Чому це?

— Невагомість! — закричав раптом Незнайко. — Це не інакше, як Знайко. Я так і знав, що він прилетить нас виручити! Ура!

Він підкинув угору свого капелюха й від радості почав стрибати по березі.

Пароплав тим часом пролетів по дузі над пристанню й плавно опустився на воду. Незнайко й Козлик, узявшись за руки, побігли на пристань. Не встигли вони піднятися по драбині, як побачили, що з корабля сходять по трапу Знайко, лікар Пілюлька, Гвинтик, Шпунтик, Пончик і кілька незнайомих місячних коротульок. Від хвилювання серце шаленно закалатало у Незнайка в грудях, і він зупинився, не наважуючись ступити й кроку далі, тільки пробурмотів:

— Здається, мені зараз розпіканція буде!

Знайко в супроводі інших коротульок підійшов до Незнайка.

— Ну, здрастуй, — сказав він, подаючи руку.

— А ви що ж, голубчики, не могли прилетіти раніше? — сказав Незнайко, навіть не відповівши на привітання Знайка. — Ми тут їх ждали, ждали, мало не перевернулися на баранів, а їм хоч би що! Теж рятівники називається!

— Я з тобою, дурнем, і розмовляти після цього не хочу! — сердито відповів Знайко.

— Ти б краще сказав спасибі, що хоч тепер прилетіли, — мовив лікар Пілюлька. — Як ти себе почуваєш?

— Добре.

— Тоді гайда зараз же на пароплав, а то тут повітря, кажуть, дуже шкідливе. Не можна бути довго.

— Ну, трошечки ще побути тут, я думаю, можна, — відповів Незнайко. — Мені ж треба інших коротульок урятувати. Нас сюди багато приїхало.

— Це ми й без тебе зробимо, — сказав лікар Пілюлька.

— Ні, ні, братики, без мене ви ще переплутаєте що-небудь, забудете когось. Я сам повинен усіх розшукати. І ще ось що: чи нема у вас зайвого приладу невагомості?

— Навіщо тобі? — спитав Гвинтик.

— Я ось яку штуку придумав, — відповів Незнайко. — Ми закопаємо прилад невагомості на острові в землю, тоді навкруги утвориться зона невагомості. Повітря над цією зоною вже нічого не важитиме й почне підніматись угору, а на його місце з усіх боків надходитиме свіже морське повітря. Таким чином атмосфера на острові очиститься, і ніхто вже не буде перекидатися на баранів.

— Ти диви, — сказав захоплено Шпунтик, — наш Незнайко теж винахідником став.

— А що ти думаєш? Останнім часом я просто жах як порозумнішав. А свій метод очистки повітря я придумав, ще коли сюди на пароплаві їхав. У трюмі, розумієш, нічого було робити, от я й почав придумувати різні штучки.

— Ну гаразд, — відповів Гвинтик. — Прилад невагомості у нас для тебе знайдеться. Крім того, я бачу, тобі й черевики потрібні. Ну, це на пароплаві одержиш, а зараз веди нас і показуй, де коротульки, поки хто з них і справді не став бараном.

Розділ тридцять п'ятий

ЧАС ВЕЛИКИХ ЗМІН

Після того як скуперфільдівські робітники оволоділи невагомістю і прогнали із своєї фабрики Скуперфільда, всі тільки й говорили про це. Робітники інших фабрик теж приїжджали до космонавтів, а повернувшись, улаштовували на своїх фабриках невагомість. На деяких фабриках робітники так осміліли, що навіть без усякої невагомості брали владу до своїх рук і проганяли хазяїв.

Поліція так була налякана цими подіями, що вже не виступала проти робітників. Багато поліцейських викидали свої гвинтівки й пістолети, закопували свої поліцейські мундири та каски і, одягнувшись як звичайні коротульки, наймалися працювати на фабрики й заводи. Вони казали, що це набагато приємніше, ніж літати догори ногами в повітрі, дістаючи опіки, поранення й каліцтва.

Робітники за свою працю тепер одержували значно більше, бо їм уже не треба було віддавати багачам частину свого заробітку; а всі товари стали набагато дешевші. Тому кожен і харчуватися став краще, й купував більше товарів. Різних товарів потрібно було чимраз більше, тому всі фабрики почали збільшувати випуск продукції, а для цього їм треба було більше робітників. Безробітних скоро зовсім не стало, бо всі, хто хотів працювати, діставали роботу. В лакеях у багачів тепер ніхто не хотів служити. Від них повтікали і служниці, й покоївки, й прачки, й швейцари, й підлогонатирачі, а насамперед кухарі. Всі кухарі й кухарки тепер воліли працювати в їдальнях і ресторанах, де вони були самі собі господарі. А їдалень і ресторанів з кожним днем ставало більше, тому що багатьом тепер не хотілося готувати їжу вдома. У кожного вистачало грошей, щоб пообідати в ресторані чи принести обід з їдальні.

Бідолаха Скуперфільд, який втратив усі свої капітали ще до того, як у нього відібрали фабрику, не знав, як йому тепер бути. Спочатку він ходив обідати до своїх знайомих, але скоро побачив, що знайомі не мають особливого задоволення від цього, і закінчив тим, що пішов працювати на свою колишню макаронну фабрику. Ніхто не перешкоджав йому. Всі знали, що макаронну справу він любить, і сподівалися, що працюватиме він сумлінно.

Кілька днів Скуперфільд був підручним на тістомішалці, а потім йому доручили роботу на макаронному пресі. Тут Скуперфільд мав стежити, як з макаронного преса нескінченним пучком лізли макаронні трубочки, й регулювати їхню щільність і товщину. Якщо тісто ставало надто рідким, — а це одразу ж позначалося на товщині трубочок, — він давав сигнал тістомішальникам, щоб добавили борошна; якщо ж тісто робилося надто густе, він давав сигнал, щоб добавили водички. Як тільки трубочки досягали належної довжини, Скуперфільд натискував кнопку, й електричний ніж розрізав трубочки, які падали в паровий казан, а там їх обдавало гарячою парою, після чого вони потрапляли на конвейєр, який тяг їх в сушарку. Попрацювавши біля макаронного преса з тиждень, Скуперфільд надумав приладнати до преса невеличке коліщатко з виступом. Коліщатко, обертаючись, час від часу натискувало виступом кнопку, автоматично вмикаючи електричний ніж. Завдяки цій раціоналізації Скуперфільдові вже не треба було натискувати кнопку щоразу, коли макаронина досягала необхідної довжини, й він зміг працювати вже не на одному, а зразу на двох пресах. Він казав, що на цьому не зупиниться і доб'ється того, щоб машина автоматично регулювала густоту макаронного тіста й сама додавала, скільки треба води й борошна. Тепер, коли працювати доводилось йому самому, Скуперфільд добре зрозумів, як важливо полегшувати працю робітника. Взагалі працювати йому сподобалось, тим більше, що кругом завжди були коротульки, з якими можна поговорити, перекинутися жартом, порадитись.

Тепер, закінчивши свій трудовий день, він часто купував велику булку й, засунувши її під пахву, йшов гуляти в зоопарк. Він дуже любив дивитися па тварин, особливо на водоплавних птахів.