Незнайко на Місяці - Сторінка 68

Спрутс їв і тільки похвалював, бо йому вже давно не доводилось їсти так смачно приготовленої яєчні.

Подумавши, що Жуліо може бути для нього корисним, бо він міг би ходити по продукти й допомагати готувати обід, Спрутс запропонував йому поселитися разом. Жуліо погодився, і відтоді життя Спрутса набрало організованішого характеру. Доставку продуктів з магазинів Жуліо цілком узяв на себе, а сніданки, обіди та вечері вони готували разом, причому Спрутс виконував грубішу роботу, тобто "робив" дрова з меблів, розпалював вогонь у плиті, чистив картоплю, цибулю, ріпу, місив тісто; Жуліо ж здійснював загальне керівництво і стежив за приготуванням страв.

Окрім харчів, Жуліо дбав ще й про чистоту.

У вас, голубе, в цій кімнаті зібралося надто багато гидоти, — сказав він одного разу Спрутсові. — Але прибирати тут не варто. Ми просто перейдемо в другу кімнату, а коли насвинячимо там, перейдемо в третю, потім у четверту, й так, поки запаскудимо весь дім, а там видно буде.

Топити зайвий раз у печі їм було ліньки, а ночі стояли вже прохолодні, тому Жуліо придумав спати не на ліжках, а в скринях. Забравшись разом з периною в скриню і накрившись віком, можна було нагріти диханням повітря й спати, не відчуваючи холоду.

У ті часи як для пана Жуліо, так і для пана Спрутса найбільшим задоволенням було вмоститись увечері, після денних турбот, біля телевізора і проклинати нові порядки. По телебаченню тоді часто показували робітників, які самостійно, без панів керували своїми фабриками та заводами. Особливо цікаво було, що багато виробничих процесів здійснювалось тепер у стані невагомості. Пан Спрутс і пан Жуліо мимоволі підраховували, які вигоди могли б мати багачі, якби невагомість дісталася їм, а не робітникам, і це просто казило їх. Але найдужче казили їх розмови про гігантські рослини, які й справді росли не щодня, а щогодини. Не минало й дня, щоб по телебаченню тепер не показували, як дозрівають гігантські огірки, помідори, капуста, буряки, кавуни, дині, посаджені до того ж на грунті, відібраному в багачів. І Спрутс, і Жуліо зеленіли від злості, коли бачили, як наливається здоровенне колосся земної пшениці.

— Ось вона! Ось вона де, погибель наша, росте! — сичав, бризкаючи слиною, Спрутс і сварився кулаком на екран телевізора.

— Все пропало! — сумно махав рукою Жуліо. — Тепер уже нема ніякої надії на повернення старого!

Одного разу диктор оголосив, що скоро буде передача з Космічного містечка, яке збудували прибулі космонавти. Спрутс і Жуліо ледве всиділи на стільцях, так їм кортіло якнайскоріше побачити своїх ворогів. Нарешті на екрані з'явився Знайко. Він представив телеглядачам своїх друзів-космонавтів, з якими прилетів на Місяць, показав кілька маленьких затишних будиночків, що їх космонавти збудували для себе самі. Глядачі навіть побачили один такий будиночок усередині. Потім показали різні наукові прилади, і Фуксія розповіла про ту наукову роботу, яку провадили космонавти на Місяці. Тюбик показав глядачам кілька земних пейзажів, які він тут же намалював, і розповів, чим відрізняється життя на Великій Землі від життя на Місяці. Після нього виступив Гусля, який заграв на флейті кілька мелодій, щоб ознайомити місячних коротульок з музикою, яку люблять земні коротульки.

Після музичного антракту телеглядачам показали дослідний город, на ньому дозрівали овочі, серед яких особливо вирізнялися гігантські кавуни.

Знайко сказав, що всі овочі виросли не менші, а навіть трохи більші, ніж звичайно виростають на Великій Землі, і це можна пояснити меншою силою тяжіння на Місяці. За городом було пшеничне поле, що його місячні коротульки сприйняли спочатку за якийсь фантастичний гігантський ліс. Нарешті телеглядачам показали космічну ракету, на якій був здійснений небувалий міжпланетний політ. Ракета вже не стояла, як колись, на відкритому місці, а була в спеціальному ангарі, збудованому позаду пшеничного поля.

Як тільки Спрутс побачив ракету, він аж зблід від злості.

— Все через цю трикляту ракету! — прошипів він. — Коли б у мене був динаміт, я б її негайно висадив у повітря без ніякого жалю! Коли б не ця ракета, у нас усе було б, як і колись, ми жили у розкоші, замість того щоб нидіти тут і з ранку до вечера возитися з цим противним куховарством!

— У мене є динаміт, тобто я можу дістати, — сказав Жуліо.

І він заходився розповідати Спрутсові, що колись у нього був магазин різнокаліберних товарів, у якому він торгував гвинтівками, пістолетами, порохом, піроксиліном, динамітом та іншими вибуховими речовинами.

— Потім я продав свій магазин, — сказав Жуліо, — але мені треба було спішно виїхати з Давилона, тому я не встиг вивезти всіх товарів, і в тайнику на складі в мене лишилося кілька бочок пороху та два ящики з чудовим динамітом. Я певен, що про цей тайник ніхто нічого досі не знає, і ми з вами можемо пробратися в нього, але для цього доведеться з'їздити в Давилон.

— Завтра ж поїдемо! — вигукнув Спрутс, схоплюючись від нетерпіння з крісла. — Я їм покажу! Я цього більше терпіти не буду! Я їх усіх підніму в повітря!

В цей час телепередача з Космічного містечка закінчилася, і по телебаченню почали показувати нову кінокомедію про якогось колишнього багача, який не хотів працювати, а в їдальні відмовились годувати його, отож він вирішив готувати для себе сам, тільки з того старання нічого не виходило. Куплені яйця він поклав на стілець, а потім сів на них, пакет з маслом упустив на підлогу, одразу ж наступив на нього ногою, посковзнувся і впав, зачепивши рукою чайник з гарячою водою, яка хлюпнула йому просто на лисину. Цілий вечір він бився на кухні, нарешті впав у порожню скриню і заснув у ній, а вранці побіг улаштовуватись на роботу.

— Це що? — кричав обурено Спрутс. — Це ж про мене! Та як вони сміли? Хіба вони забули, хто я? Я ж їм не якийсь там нікчема! Я Спрутс! Нехай би вони попались мені раніше. Я б їх скрутив! А тепер я хто! Хто, я вас питаю! Тепер я для них ніхто, бо все полетіло до чорта. Колись мене і годували, і одягали, і купали, і спати вкладали, й катали, й порошинки з мене здували, весь бруд за мною прибирали, всіляко піклувалися про мене, о! А тепер я сам мушу про себе дбати, сам мушу все робити! Чому, я вас питаю? З якої речі? Колись всі мене шанували й поважали за моє багатство, підлещувались до мене, низенько кланялись мені, а тепер усі з мене сміються та ще й кінокомедії про мене знімають! Це ж образа! Я не потерплю цього! Я їм покажу! Я їх за це на шмаття! На друзки! Де динаміт? Дайте мені динаміт! Завтра ж їдьмо по динаміт!

Він ще довго так шаленів. Жуліо ледве заспокоїв його і, пообіцявши завтра зранку вирушити по динаміт, уклав спати в скриню.

Розділ тридцять шостий

НА ЗЕМЛЮ

Минуло кілька днів відтоді, як Незнайко приїхав із своїми друзями в Космічне містечко. Тут йому все дуже сподобалось. Прокинувшись уранці, він одразу ж подався на город і гуляв там серед заростів буряків, моркви, огірків, помідорів, кавунів чи тинявся серед височенних стебел гігантської земної пшениці, жита, проса, гречки, сочевиці, а також вівса, з якого робиться чудова крупа для дуже смачної вівсяної кашки.

Тут усе майже як у нас у Квітковому місті, — казав Незнайко. — Тільки у Квітковому місті було трошки краще. Тут ніби чогось усе-таки бракує.

Одного разу Незнайко прокинувся вранці й відчув, що трохи нездужає. Йому нічого не боліло, але було таке відчуття, ніби він дуже-дуже стомився і не мав сили встати з постелі. Але незабаром мав бути сніданок, тому він усе-таки встав, одягнувся, вмився, проте, коли сів снідати, відчув, що зовсім не хоче їсти.

— От бачите, які ще тут на Місяці штучки бувають! — пробурмотів Незнайко. — Коли хочеться їсти, то їсти нема чого, а коли є що їсти, то не хочеться їсти!

Сяк-так упоравшись із своєю порцією, він поклав ложку на стіл і вийшов у двір. За хвилину всі побачили, що він вертається назад. Обличчя його було злякане.

— Братики, а де ж сонечко? — спитав він, здивовано озираючись навколо.

— Ти, Незнайку, якийсь осел! — насмішкувато відповів Знайко. — Ну яке тут сонечко, коли ми на Місяці, точніше сказати, в Місяці.

— У, а я й забув! — махнув рукою Незнайко.

Після цього випадку він цілий день згадував про сонечко, за обідом їв мало й тільки надвечір заспокоївся. А другого ранку все почалося знову.

— Де ж сонечко? — пхикав він. — Хочу, щоб було сонечко! У нас у Квітковому місті завжди було сонечко.

— Ти краще ось що, голубчику, не каверзуй! — сказав йому Знайко.

— А може, він у нас хворий, — сказав лікар Пілюлька. — Мабуть, я огляну його.

Затягнувши Незнайка у свій кабінет, лікар Пілюлька почав ретельно обстежувати його. Оглянувши вуха, горло, ніс і язик, Пілюлька здивовано похитав головою, потім велів Незнайкові скинути сорочку й почав стукати його по спині, по плечах, по грудях і по животу гумовим молоточком, дослухаючись при цьому, який виходить звук. Видно, звук виходив не такий, як треба, тому Пілюлька кривився, знизував плечима й тряс головою. Потім він звелів Незнайкові лягти на спину й почав натискувати йому долонями на живіт у різних місцях, приказуючи:

— Так боляче? Не боляче?.. А так?..

І знову щоразу скрушно хитав головою.

Нарешті він зміряв Незнайкові температуру, а також пульс і кров'яний тиск, а тоді, велівши йому лишатись у постелі, пішов до коротульок і сказав тихенько:

— Біда, голубчики. Незнайко наш хворий.

— А що в нього болить? — спитала Рибка.

— У тому-то й річ, що нічого не болить, а проте він серйозно хворий. Хвороба в нього дуже рідкісна. На неї хворіють коротульки, які надто довго пробули далеко від своїх рідних місць.

— Ти ба! — здивувався Знайко. — То його треба лікувати.

— Як же його лікувати? — відповів лікар Пілюлька. — Від цієї хвороби ніяких ліків нема. Він повинен якнайскоріше повернутися на Землю. Тільки повітря рідних ланів може помогти йому. Такі хворі завжди дуже тужать далеко від батьківщини, й це може для них погано скінчитися.

— Виходить, нам треба вирушати додому? Ти це хочеш сказати? — спитав Знайко.

— Так, і притому якомога скоріше, — підтвердив лікар Пілюлька. — Думаю, що коли ми сьогодні ж вирушимо в дорогу, то встигнемо долетіти до Землі з Незнайком.

— Отже, треба вирушати сьогодні ж.