Ні життя ні смерть - Сторінка 2

- Олександр Бєляєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

При світлі яскравої лампи великі круглі окуляри відвідувача виблискували, мов автомобільні фари. Він одкашлявся і простиг руку з газетою.

— Я з приводу оголошення. Здрастуйте! Дозвольте відрекомендуватись: Едуард Леслі. Астроном.

Карлсон кулею підкотився до відвідувача.

— Дуже радий з вами познайомитись! Прошу, сідайте. Ви бажаєте, щоб на вас зробили спробу? Наші умови знаєте? Ми добре заплатимо вам і забезпечимо сім'ю довічною пенсією на випадок... гм... Але, звичайно, такого випадку не станеться.

— Не треба! Кахи-кахи... Не треба винагороди. Моє ім'я, здається, достатньо говорить про те, що я не маю потреби в грошах. — Леслі поморщився. — У мене — інше... Кахи-кахи... Проклятий кашель!

— З науковою метою, так би мовити?

— Еге ж, тільки не з такою, як ви, мабуть, думаєте. Я — астроном, повторюю. Написав велику працю про групу леонід, які падали в листопаді з сузір'я Лева...

Леслі знову закашлявся, схопившись рукою за груди. Відкашлявшись, він пожвавішав і запально заговорив:

— Групу спостерігав Гумбольдт у Південній Америці в 1799 році. Він прекрасно описав це чудове небесне явище. Потім леоніди наближалися до Землі в 1833 і 1866 роках. Їх ждали через певний період — тридцять три — тридцять чотири роки, в 1899 році. Але тут з ними трапилось нещастя... Так, нещастя! Вони надто близько підійшли до Юпітера, притягання якого відхилило їх од звичайної орбіти. Тепер вони проходять свій шлях за два мільйони кілометрів од Землі, і їх майже не видно.

Леслі зробив паузу, щоб знову відкашлятись.

Карлсон, який уже ледве стримував нетерпіння, скористався цією паузою.

— Дозвольте, шановний професоре, але яке відношення мають падаючі зорі леонід, сузір'я Лева і сам Юпітер до нашої справи?

У Леслі сіпнулася довга шия, він трохи роздратовано й повчально зауважив:

— Майте терпіння дослухати, молодче! — і, демонстративно повернувшись на стільці, сказав до Гільберта: — Я займаюсь складними обчисленнями, про які не говоритиму докладно. Ці обчислення пов'язані з долею групи леонід. Точність моїх обчислень заперечує шановний колега Зауер...

Гільберт переглянувся з Карлсоном. Чи не з маніяком вони мають справу?

Леслі перехопив цей погляд і роздратовано смикнув шиєю; спрямувавши окуляри в стелю, наче довіряв свої думки небу, він закінчив словами:

— Я хворий... остання стадія туберкульозу.

— Але ви звернулись не туди, шановний професоре! — сказав Карлсон.

— Туди! Прошу дослухати! Я хворий і скоро вмру. А найближчу появу леонід у полі нашого зору можна чекати тільки в 1933 році. Я не доживу до того часу. Довести ж свою правоту науковому світові можу тільки після додаткових спостережень. От я й прошу вас піддати мене анабіозу і повернути до життя в 1933 році, потім знову заморозити, пробудивши в 1965 році, далі — в 1998 році і, нарешті, — в 2021. Ясно?.. — І Леслі втупив окуляри у співрозмовників.

— Цілком ясно! — відповів Гільберт. — Тільки ж, шановний професоре, до того часу ваш учений супротивник може вмерти, і вам нікому буде доводити свою правоту!

— Ми, астрономи, живемо у вічності! — з гордістю відповів Леслі.

— Це все дуже забавно, — мовив Карлсон. — Я бачу, що анабіоз дуже хороша річ для астрономів. Ви, наприклад, можете попросити розбудити вас, коли погасне Сонце, щоб перевірити правильність своїх обчислень. Але ми, не астрономи, цікавимося значно ближчим майбутнім. Зараз нам потрібна лише спроба, щоб довести, що анабіоз — зовсім не шкідливий і безпечний для життя. Тому ми ставимо умову: перебування в анабіозі має тривати не більше місяця. Друга умова: процеси заморожування і оживлення повинні відбуватися публічно.

— На це я згоден. Але місяць мене зовсім не влаштовує! — і засмучений Леслі почав зав'язувати шарфом довгу шию.

— Стривайте, — спинив його Гільберт. — Ми могли б зробити так: "пробудити" вас через місяць, а потім знову піддавати анабіозу на який завгодно час.

— Чудово! — радо вигукнув Леслі. — Я готовий.

— Ви повинні підписати кілька зобов'язань і заяв про те, що добровільно піддаєте себе анабіозу і не матимете до нас ніяких претензій в разі нещасливого кінця. Це тільки для формальності, та все ж...

— Згоден, згоден на все! Ось вам моя рука! Повідомте, коли я вам буду потрібен! — і повеселілий Леслі швидко вийшов з контори.

— Ну, що? Клюнуло? — повторив Карлсон своє улюблене слівце, коли астроном пішов, і ляснув Гільберта по плечу.

Гільберт скривився від такої фамільярності. — Не зовсім те, що нам потрібно. От коли б кілька робітників... Вони роздзвонили б потім у шахтах...

— Будуть і робітники! Терпіння, молодче, як казав цей астроном.

— Можна ввійти? — у двері контори просунулась кудлата голова.

— Будь ласка, прошу!

До контори ввійшов молодик у жовтому картатому костюмі. Зробивши театральний жест широкополим капелюхом, незнайомець відрекомендувався.

— Мере. Француз. Поет.

І, не чекаючи привітання у відповідь, співучим голосом почав:

Стомивсь від муки у чеканні

За мрією летіти ввись,

Стомивсь від щастя і страждання,

Собою бути я стомивсь.

Якби заснути й вічно спати,

Забути все в єдину мить,

Щоби нічого вже не знати,

Не відчувати і не жить.

— Заморожуйте! Готовий!

Нехай гарячою сльозою

Мій труп холодний оживить.

— Гроші даєте зараз чи після пробудження?

— Після!

— Не згоден! Дідько його знає, чи воскресите ви мене. Гроші на бочку! Гульну в останній раз, а там робіть що хочете!

Гільберта зацікавив цей курйозний патлатий поет.

— Я можу дати вам авансом п'ять фунтів стерлінгів. Це вас влаштовує?

Очі поета спалахнули голодним блиском. П'ять фунтів! П'ять хороших англійських фунтів! Людині, яка жила з сонетів і триолетів!

— Звичайно! Продам душу чортові і готовий кров'ю підписати договір!

Коли поет вийшов, Карлсон накинувся на Гільберта.

— Ви докоряєте мені за те, що я розоряю вас, а самі кидаєте гроші на вітер. Навіщо ви дали аванс? Хіба не бачите, що це за цяця? Б'юсь об заклад на п'ять фунтів, що він не вернеться!

— Згоден! Подивимося! Все-таки сьогодні щасливий день! Гляньте, ще хтось!

У контору входив елегантно одягнений юнак.

— Дозвольте відрекомендуватись: Леслі!

— Ще один Леслі! Невже всі Леслі почувають нахил до анабіозу? — вигукнув Карлсон.

Леслі усміхнувся.

— Я не помилився. Виходить, дядечко вже був тут. Я — Артур Леслі. Мій дядько, Едуард Леслі, професор астрономії, повідомив мені сумну звістку про те, що хоче піддати себе анабіозу.

— А я гадав, що ви самі не проти того, щоб випробувати на собі цей цікавий експеримент. Подумайте, адже ви станете наймоднішою людиною в Лондоні! — закидав вудочку Карлсон.

Та на цей раз риба не клювала.

— Я не маю потреби вдаватись до таких екстравагантних способів популярності, — з скромною гордістю промовив юнак.

— В такому разі ви побоюєтесь за дядечка? Даремно! Його життю ніщо не загрожує. Ніякої небезпеки!

— Невже? — аж надто зацікавився Артур Леслі. — Можете бути спокійні!

— Ніякої небезпеки!.. — тихо промовив Леслі, і Карлсону почулося, ніби ще тихіше Леслі додав: "Дуже шкода". — А чи не можна відраяти дядечка од цієї спроби? Він туберкульозний і з таким кволим здоров'ям навряд, щоб згодився для експерименту! Ви рискуєте і можете тільки скомпрометувати свій захід!

— Ми так упевнені в успіху, що не бачимо ніякого риску!

— Слухайте! Я заплачу вам. Добре заплачу, коли ви відмовитесь од дядечка як об'єкта експерименту!

— Нас не можна підкупити, — втрутився Гільберт. — Проте якщо ви скажете причину, то, може, ми й підемо вам назустріч!

— Причину? Гм... Вона така делікатна...

— Ми вміємо мовчати!

— Хоч як неприємно, але мушу бути відвертим... Бачите, мій дядечко багатий, страшенно багатий. А я... я його єдиний спадкоємець. Дядечко безнадійно хворий. Лікарі кажуть, що йому вже недовго жити. Можливо, лише кілька місяців відділяють мене од багатства. Це дуже до речі, бо в мене є наречена. І саме в цей момент йому потрапляє на очі ваше оголошення. Дядечко зважується піддати себе анабіозу і заснути мало не на сто років, пробуджуючись час від часу тільки для того, щоб подивитись на якісь там падаючі зорі. Згляньтесь на моє становище. Адже суд не може затвердити за мною права на спадщину, поки дядечко буде в стані анабіозу!

— Звичайно, ні!

— От бачите. Але тоді — прощай спадщина. Вона дістанеться моїм пра-пра-правнукам!

— Ми можемо "заморозити" і вас разом з вашим дядечком. І ви лежатимете мумією, аж поки можна буде одержати спадщину.

— Спасибі вам! Отак, дивись, пролежиш і до кінця світу! Отже, ви не відмовляєтесь мати справу з дядечком?

— Було б нерозумно з нашого боку відмовлятися після того, як ми самі опублікували оголошення, в котрому запрошували таких охочих.

— Це ваше останнє слово?

— Так, останнє!

— Тим гірше для вас! — і, грюкнувши дверима, Артур Леслі вийшов з контори.

3. БЕЗУТІШНИЙ ПЛЕМІННИК

Першу спробу анабіозу людини вирішено було зробити в самому Лондоні, в спеціально найнятому приміщенні, публічно. Широка реклама зібрала у великий білий зал силу-силенну глядачів. Хоч зал був повнісінький, у ньому штучно підтримували температуру нижче нуля. Щоб не справляти неприємного враження на публіку, операцію вливання в кров людини спеціального розчину, який мав надати їй властивостей крові холоднокровних тварин, вирішили провести в іншій кімнаті. Туди могли заходити тільки рідні і друзі осіб, з якими робили експеримент.

Едуард Леслі прибув, як завжди, з астрономічною точністю, хвилина в хвилину, рівно о дванадцятій годині дня. Карлсон злякався, побачивши його, — так астроном змарнів. Гарячковий рум'янець розлився на його щоках. Кадик судорожно рухався на тонкій шиї, коли Леслі дихав, а на хусточці, яку професор підносив до рота, як тільки починався приступ кашлю, з'явилися плями крові.

"Поганий початок", — думав Карлсон, ведучи астронома під руку в окрему кімнату.

Слідом за Едуардом Леслі йшов його племінник. Вираз обличчя в нього був такий, як у пригніченого горем родича, що проводжає на кладовище любимого дядечка.

Натовп жадібно розглядав астронома. Клацали фотоапарати репортерів газет.

За Леслі зачинилися двері кабінету. І публіка в нетерпеливому чеканні почала оглядати "ешафоти", як назвав хтось пристосування для анабіозу, що стояли високо посеред залу.

Ці "ешафоти" скидалися на величезні акваріуми з подвійними скляними стінами.