Ні життя ні смерть - Сторінка 3

- Олександр Бєляєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

То були два скляні ящики, вставлені один у другий. У менший ящик мали покласти людину, а між стінками обох ящиків містився пристрій для зниження температури.

Один "ешафот" призначався для Леслі, другий — для Мере, який з поетичною неточністю спізнився.

Поки лікарі готувалися в кабінеті до вливання рідини в кров і вислухували в Леслі пульс і серце, Карлсон кілька разів нетерпляче вбігав у зал довідатись, чи прийшов Мере.

— От бачите! — на високих нотах звернувся Карлсон до Гільберта, втретє вбігаючи в кабінет. — Я був правий! Мере не прийшов!

Гільберт здвигнув плечима. Але в цю мить двері кабінету з шумом розчинилися, і на порозі з'явився поет. На його обличчі і одязі були сліди бурхливо проведеної ночі. Блукаючі очі, дурна усмішка і нетверда хода свідчили про те, що нічний чад ще далеко не весь вийшов з його голови.

Карлсон гнівно накинувся на Мере.

— Слухайте, це ж неподобство! Ви п'яні.

Мере осміхнувся, похитуючись.

— У нас у Франції, — відповів він, — є звичай: виконувати останню волю приреченого на смерть і частувати його перед покаранням стравами і винами, яких тільки він забажає. І багато хто, ідучи на смерть, до смерті і напиваються. Мене ви хочете "заморозити". Це — ні життя ні смерть. Тому я і пив серединка на половинку: ні п'яний ні тверезий.

Розмова ця була перервана несподіваним криком хірурга.

— Почекайте! Дайте свіжий розчин! Влийте його в новий стерильний кухоль!

Карлсон оглянувся. Напівроздягнений Едуард Леслі сидів на білому стільці, важко дихаючи. Запалі груди його судорожно рухались. Хірург затискував пінцетом уже розрізану вену.

— Бачите? — нервував хірург, звертаючись до сестри милосердя, яка високо тримала скляний кухоль з хімічним розчином. — Рідина скаламутніла! Дайте інший розчин! Рідина має бути абсолютно чиста!

Сестра швидко принесла бутель з розчином і новий кухоль. Рідину було влито. — Як ви себе почуваєте?

— Спасибі, — обізвався астроном. — Терпимо. Після Леслі таку ж операцію вливання зробили і Мере.

В легкому одязі, який вільно пропускав тепло, їх ввели в зал.

Схвильований натовп затих. По приставній драбині Леслі і Мере зійшли на "ешафоти" і лягли в свої скляні труни.

І ось, уже лежачи на білій простині, Мере несподівано продекламував хрипким голосом епітафію Сціпіону римського поета Еннія:

Тут похований той, кому

Ні громадяни, ні чужоземці

Не могли скласти шани,

гідної його.

Сказавши це, він ураз захропів, поринувши у важкий сон охмелілої людині.

Едуард Леслі лежав як мрець. Риси його обличчя загострилися. Він часто дихав короткими віддихами.

Хірург, стежачи за термометром, почав охолоджувати повітря між скляними стінками.

Із зниженням температури почало стихати і хропіння Мере. Дихання Леслі було ледве помітне. Мере раз чи двічі ворухнув рукою і затих. У Леслі очі лишалися напіврозплющеними. Нарешті, обидва перестали дихати, а в Леслі очі затуманилися. В цю мить скляні віка було насунуто на "труни". Доступ повітря припинився.

— Двадцять один градус за Цельсієм. Анабіоз настав! — пролунав голос хірурга серед цілковитої тиші.

Публіка повільно виходила з залу.

Гільберт, Карлсон і хірург пройшли в кабінет. Хірург відразу ж засів за якийсь хімічний аналіз. Гільберт хмурився.

— Зрештою, все це справляє гнітюче враження. Я мав рацію, наполягаючи на тому, щоб публіці показати тільки видовище пробудження. Цей похорон відіб'є у будь-кого бажання піддавати себе анабіозу. Добре, що хоч той шалапут Мере вніс комічну ноту в похоронний хор.

— Ви праві і неправі, Гільберт, — відповів Карлсон. — Картина вийшла невесела, це правда. Але публіка повинна бачити все з початку до кінця, інакше вона не повірить. Біля наших "покійничків" встановлено контрольне чергування. На них можна подивитися у всякий час дня і ночі. І якщо ми програли на похороні, то вдвічі виграємо на воскресінні. Мене бентежить інше: операція вливання досить неприємна і складна. Для масового заморожування людей вона непридатна. Але мені писали, що професор Вагнер знайшов простіший спосіб змінювати кров — вдиханням спеціальних парів.

— Хай йому чорт! Я підозрював це! — раптом вигукнув хірург, піднімаючи пробірку з якоюсь рідиною.

— У чому справа, лікарю?

— А в тому, що весь наш експеримент і саме життя професора Леслі висіли на волосинці. Як ви пригадуєте, під час вливання хімічного розчину я звернув увагу на те, що рідина стала каламутною. Цього не повинно було бути ні в якому разі. Я сам готував розчин в умовах цілковитої стерильності. Тепер я хотів встановити причину помутніння рідини.

— І що ж ви знайшли? — нетерпляче спитав Гільберт.

— Синильну кислоту! — Отруту!

— Надзвичайно сильну. Вбиває вмить, і від неї нема порятунку!

— Але ж як вона туди потрапила?

— У цьому вся суть.

— Це Артур Леслі! Безутішний племінник астронома! Ви пам'ятаєте, Гільберт, як він просив, а потім погрожував? Негідник! А дивіться, як розіграв пригніченого жалем!

— Коли він міг це зробити? Здається ж, не підходив близько до апаратів...

— Так, — задумано промовив хірург, — можливо, сюди вплутані інші. Може, сестра милосердя?..

— Треба повідомити поліцію! Адже це злочин! — вигукнув обурений Гільберт.

— Ні в якому разі! — заперечив Карлсон. — Ми тільки зашкодимо собі. Наполохаємо робітників, на яких кінець кінцем розраховуємо. І, зрештою, що може зробити поліція? Кого ми можемо обвинуватити? Артур Леслі — зацікавлена особа. Але що він причетний до злочину, у нас немає ніяких доказів.

— Можливо, ви й маєте рацію, — замислено промовив Гільберт. — У всякому разі, нам треба бути дуже обережними.

4. ВОСКРЕСІННЯ МЕРТВИХ

Минув місяць. Наближався день "воскресіння мертвих". Публіка хвилювалась. Точилися суперечки, чи пощастить вернути життя "замороженим" в анабіозі.

В ніч напередодні оживлення хірург у присутності Гільберта і Карлсона оглянув тіла Леслі і Мере. Вони лежали немов трупи, холодні, бездиханні. Хірург постукав лікарським молоточком по замерзлих губах поета, і удари лунко рознеслися в порожньому залі, наче молоточок бив по куску дерева. Від тепла, що вийшло і тіла, вії покрилися памороззю.

Під час огляду тіла астронома напрактиковане око хірурга помітило на оголеній руці невеличкий бугорок під шкірою. На вершині бугорка видно було ледве помітну цятку, ніби від уколу, а нижче — замерзла краплина якоїсь рідини.

Хірург осудливо похитав головою. Він зскріб ланцетом замерзлу краплю, обережно відніс цей шматочок льоду в кабінет і там зробив аналіз. Карлсон і Гільберт уважно стежили за роботою хірурга.

— Ну що?

— Те ж саме. Знову синильна кислота! Хоч як оберігали, а все ж Артурові Леслі, очевидно, пощастило якось впорснути під шкіру свого обожнюваного дядечка краплину смертельної отрути.

Гільберт і Карлсон були пригнічені.

— Все загинуло! — у відчаї промовив Гільберт. — Едуард Леслі вже ніколи не прокинеться. Наше діло безнадійно скомпрометовано.

Карлсон шаленів.

— Під суд його, негідника! Тепер і я бачу, що цього злочинця треба віддати до рук правосуддя, хоча скандал і зашкодив би нам!

Хірург, підперши голову рукою, про щось думав.

— Стривайте, може, ще нічого не втрачено! — нарешті заговорив він. — Не забувайте, що отруту було впорснуто під шкіру зовсім замороженого тіла, в якому припинялися всі життєві процеси. Всмоктування уже було неможливе. При відсутності кровообігу отрута не могла рознестись по крові. Якщо отруйна рідина була нагріта, то трохи цієї рідини могло проникнути під шкіру, і шкіра від тепла стала еластичнішою. Але далі рідина не могла просочитись. Ця краплина, яка виступила на місці уколу, свідчить, що злочинцеві не вдалося впорснути отрути багато.

— Але ж досить і краплини, щоб отруїти людину. — Цілком правильно. Тільки цю краплину ми спокійнісінько виріжемо з шматочком м'яса.

— Невже ви думаєте, що людина зостанеться живою після того, як у її тілі, можливо протягом двох-трьох тижнів, була отрута?

— А чому б і ні? Треба тільки вирізати глибше, щоб жодної краплі не лишилося в тілі! Розігрівати тіло, хоч і часткову, ризиковано. Доведеться зробити оригінальну "холодну" операцію.

І, взявши молоток та інструмент, схожий на долото, хірург попрямував до трупа і заходився зрубувати бугорок, так наче скульптор працював над мармуровою статуєю. Шкіра і м'язи маленькими мороженими стружками падали на дно ящика. Скоро на руці утворилась невелика ямка. — Ну, здається, досить!

Стружки геть позмітали. Ямку помазали йодом, який одразу ж замерз.

За вікном пожвавлювався вуличний рух. Біля будинку вже стояла черга нетерплячих. Двері відчинили, і зал заповнила публіка.

Рівно о дванадцятій дня познімали скляні віка з ящиків, і хірург, поглядаючи на термометр, почав поволі підвищувати температуру.

— Вісімнадцять... десять... п'ять нижче нуля. Нуль!.. Один... два... п'ять вище нуля!..

Пауза.

На віях Мере розтала паморозь, і куточки очей наповнилися мовби слізьми.

Перший заворушився Мере. Напруження в залі досягло найвищого ступеня. Серед глибокої тиші Мере раптом гучно чхнув. Це розрядило напруження публіки, і вона загула, як бджоли у вулику.

Мере підвівся, зручніше усівся в своєму скляному ящику, позіхнув і осоловілими очима глянув на публіку.

— Доброго ранку! — жартівливо привітав його хтось із натовпу.

— Дякую. Тільки мені страшенно хочеться спати! — і він клюнув носом.

Серед публіки почувся сміх.

— За місяць не виспався

— Так він же п'яний! — лунали голоси.

— В момент заморожування, — голосно пояснив хірург, — містер Мере був п'яний. В такому стані його застиг анабіоз, припинивши всі процеси в організмі. Тепер, оживши, Мере, природно, і досі перебуває під впливом хмелю. А через те, що він, очевидно, не спав ніч перед анабіозом, то зараз хоче спати. Анабіоз — не сон, а щось середнє між сном і життям.

— Кров! Кров! — вигукнув зляканий жіночий голос. Хірург подивився навколо. Погляди публіки були прикуті до тіла Леслі. На рукаві його халата виступила кров.

— Заспокойтесь! — голосно мовив хірург. — Тут немає нічого страшного. Під час анабіозу професорові Леслі довелося зробити невелику операцію, яка не має ніякого відношення до його заморожування. Як тільки кров відігрілась і поновився кровообіг, з рани виступила кров. От і все. Ми зараз перев'яжемо рану! — І, розірвавши рукав халата Леслі, хірург швидко забинтував йому руку.