Ні життя ні смерть - Сторінка 6

Отож тепер мені дев'яносто вісім...

— Але ж біологічно вам лишилось двадцять п'ять, — відповів Крукс, — тому що всі ваші життєві процеси було припинено, поки ви лежали в стані анабіозу.

— А Фредеріка, Фредеріка!.. — тужно вигукнув Джонсон.

— Гай-гай, її давно нема! — сказав Крукс.

— Мати моя вмерла вже тридцять років тому, — проскрипів старий.

— Оце так дивина! — вигукнув другий Бенджамін Джонсон. І, звертаючись до першого, додав: — Виходить, ви мій дідусь! Ви молодший за мене, а у вас сімдесятип'ятилітній син!

Джонсону здалося, що він марить. Бідолаха провів долонею по лобі.

— Так... син! Самуель! Мій маленький Самуель — оцей старик! Фредеріки нема... Ви — мій внук, — повернувся він до свого тезка Бенджаміна, — а та жінка і дитина?..

— Моя дружина і син... — Ваш син... Отже, мій правнук! Він у такому самому віці, в якому я залишив мого маленького Самуеля!

Свідомість Джонсона відмовлялася сприймати, що цей немічний старик — його син. Старик син теж не міг визнати молодого, у розквіті сил, двадцятип'ятилітнього юнака — своїм батьком...

Вони сиділи збентежені, мовчки, ніяково дивлячись один на одного...

8. АГАСФЕР

Минуло майже два місяці після того, як Джонсон повернувся до життя.

Якось в холодний, вітряний вересневий день він грався в саду з своїм правнуком Георгом. Гра полягала в тому, що хлопчик сідав у маленьку літальну машину — авієтку — з автоматичним керуванням. Джонсон настроював апарат керування, пускав мотор, і хлопчик, голосно викрикуючи від захоплення, літав круг саду на висоті трьох метрів од землі. Зробивши декілька кіл, апарат плавно опускався на заздалегідь визначене місце.

Джонсон довго не міг звикнути до цієї нової дитячої забави, бо за його часів її не знали. Він непокоївся, що з механізмом може щось трапитись і дитина впаде й розіб'ється. Проте літальний апарат діяв бездоганно.

"Посадити дитину на велосипед колись нам здавалося теж небезпечним", — думав Джонсон, стежачи за правнуком, що літав в авієтці.

Зненацька рвучкий порив вітру кинув авієтку вбік. Механічне керування одразу ж відрегулювало порушену рівновагу, але вітер заніс апарат. Авієтка, змінивши напрям польоту, налетіла на яблуню і застряла у вітах дерева.

Хлопчик злякано закричав. Джонсон, не менше злякавшись, кинувся на допомогу правнукові. Він швиденько видерся на яблуню і почав знімати маленького Георга.

— Скільки раз я вам казав, щоб ви не літали в саду, — раптом почув Джонсон голос свого сина Самуеля.

Старий стояв на ґанку і гнівно махав кулаком.

— Є, здається, майданчик для польотів, так ні, неодмінно треба в саду! Неслухи! Прямо біда з цими хлопчиськами. Ось поламайте мені яблуню, я ж вам дам!..

Джонсона обурив цей старечий егоїзм. Син Самуель дуже любив печені яблука і більше тривожився за яблуні, ніж за життя внука.

— Ну, ти не забувайся! — кинув Джонсон синові. — Цей сад я посадив, коли тебе ще й на світі не було. І погримуй на кого-небудь іншого. Не забувай, що я твій батько!

— Що з того, що батько? — буркнув старий. — Така моя доля, що в мене батько — хлопчисько! Ти мені в онуки годишся! Старших слухатися треба! — повчально закінчив він.

— Батьків треба слухатись! — не вгавав Джонсон, спускаючи правнука на землю. — А, крім того, я і старший за тебе. Мені дев'яносто вісім років!

Маленький Георг побіг у хату до матері. Старий ще трохи постояв, поворушив губами, потім сердито махнув рукою і теж пішов.

Джонсон одвіз авієтку у велику садову альтанку, що правила за ангар, і там стомлено сів на ослін серед лопат і граблів.

Він почував себе самотнім...

Із стариком сином не ладив. Двадцятип'ятилітній батько і сімдесятип'ятилітній син — це безглузде співвідношення років стало перепоною між ними. Хоч як напружував Джонсон свою уяву, не міг зв'язати воєдино два образи: дворічного Самуеля і цього немічного старика.

Найближче Джонсон зійшовся з правнуком Георгом. Юність вічна. Дух нового часу ще не наклав на Георга свого відбитка. Дитина в такому віці, як Георг, радіє і сонячному променю, і ласкавій усмішці, і червоному яблуку так само, як раділи діти тисячі років тому. До того ж і обличчям він скидався на його маленького сина Самуеля. Мати Георга, Елен, теж чимось трохи була схожа на Фредеріку, і Джонсон не раз спиняв на ній тужливий і ніжний погляд. Та в очах Елен, що дивилася на нього, прозирала тільки жалість, змішана з цікавістю і страхом, — начебто він був виходцем з того світу.

А її чоловік, онук Джонсона, теж Бенджамін Джонсон, був далекий йому, як і всі люди цього нового, чужого йому покоління.

Джонсон уперше відчув владу часу, владу століття. Так само як мешканцеві долин важко дихати розрідженим гірським повітрям, Джонсону, що жив у першій чверті двадцятого століття, трудно було пристосуватися до умов життя кінця цього століття.

Зовні все не так дуже й змінилось, як можна було припускати.

Щоправда, Лондон розрісся на багато миль в ширину і піднявся вгору тисячами хмарочосів.

Повітряне сполучення стало основним способом пересування. А в містах екіпажі було замінено рухомими дорогами.

В містах стало тихше і чистіше. Перестали диміти труби фабрик і заводів. Техніка створила нові способи добування енергії.

Зате в суспільному житті і в побуті сталися великі зміни.

Робітників тепер уже не вважали нижчою групою на щаблях суспільної драбини, групою, яка чимось відрізняється од тих, що раніше стояли вище освітою, одягом і звичками.

Машини майже звільнили робітників від важкої і брудної фізичної праці.

Здорові, просто, але гарно одягнені, веселі, незалежні робітники були єдиним класом, що тримав у руках всі нитки суспільного життя. Всі вони мали освіту. і Джонсон, який вчився на мідні гроші, майже сто ромів тому, почував себе ніяково серед них, хоч вони були й привітні.

Весь вільний час робітники проводили на повітрі, літаючи в своїх легких авієтках. У них були зовсім інші інтереси, запити, розваги.

Навіть їхня лаконічна, стисла мова з багатьма новими словами, що виражали нові поняття, була багато в чому не зрозуміла Джонсону.

Вони говорили про нові для Джонсона товариства, установи, нові види майна і спорту...

На кожному кроці, після кожної фрази він змушений був питати:

— А це що таке?

Йому треба було надолужити те, що протекло без нього за сімдесят три роки, і він відчував: це йому не під силу. Трудність полягала не тільки в тому, що обсяг нових знань був надто великий, а й у тому, що розум його не був так натренований, щоб сприйняти і засвоїти все надбане людством за три чверті століття. Він міг бути тільки стороннім, чужим спостерігачем і об'єктом спостереження для інших. Це також пригнічувало його. Джонсон повсякчас відчував на собі погляди, сповнені прихованої цікавості. Він був чимось на зразок мумії, що ожила, археологічною знахідкою, цікавою пам'яткою старовини. Між ним і суспільством лежала нездоланна грань часу.

"Агасфер!.. — подумав він, згадавши легенду, яку читав ще юнаком. — Агасфер, вічний мандрівник, покараний безсмертям, чужий всьому і всім... На щастя, я не покараний безсмертям! Я можу вмерти... і хочу вмерти! В усьому світі немає людини мого часу, за винятком хіба кількох забутих смертю стариків.... Та й вони не зрозуміють мене, бо вони весь час жили, а в моєму житті провал. Немає нікого..."

У голові раптом ворухнулась несподівана думка: "А ті двоє, що ожили разом зі мною там, у Гренландії?.."

Схвильований, він підвівся. Його нестримно потягло до цих невідомих людей, які враз стали йому такими дорогими. Вони жили в той самий час, що й Фредеріка з маленьким Самуелем... Якісь нитки протягнуті між ними. Але як їх знайти? Крукс! Він мусить знати!

Крукс не залишав Джонсона, користуючись ним, як "живим історичним джерелом" для своєї праці з історії революції.

І Джонсон поспішив до Крукса і виклав йому свою просьбу. Чекаючи відповіді, так хвилювався, наче мав побачитися з дружиною і маленьким сином.

Крукс щось обмірковував. — Тепер кінець вересня... А листопад тисяча дев'ятсот дев'яносто восьмого року... Ну, як же, звичайно, Едуард Леслі повинен бути вже в Пулковській обсерваторії, сидіти за телескопом і шукати свої зникаючі Леоніди. В Пулковській обсерваторії найкращий рефрактор у світі. Леслі, напевно, там. Там же ви знайдете і поета Мере. Він писав мені недавно, що їде до професора Леслі. — І, всміхнувшись, Крукс додав: — Видно, всі ви, "старички", почуваєте потяг один до одного.

Джонсон квапливо попрощався і вирушив у дорогу на першому пасажирському дирижаблі, що відлітав на Ленінград.

Він не уявляв собі, яке буде побачення, але відчував: це все, що ще може цікавити його в житті.

9. ПІД ЗОРЯНИМ НЕБОМ

Тремтячою рукою Джонсон відчинив двері залу в Пулковській обсерваторів Величезний круглий зал тонув у мороці.

Коли очі трохи звикли до темряви, Джонсон побачив посеред залу гігантський телескоп, схожий на далекобійну гармату, яка спрямувала своє жерло в один з отворів у куполі. Труба була укріплена на масивній підставці, вздовж якої йшли сходи з п'ятдесятьма східцями. Сходи вели і до площадки для спостереження на висоті трьох метрів. З цієї площадки, зверху, лунав чийсь голос.

... — Відхилення од форми розтягнутого еліпса і наближення до форми параболи залежать від особливої дії мас окремих планет, що її комети і астероїди зазнають у своєму русі в напрямі до Сонця. Найбільший такий вплив має Юпітер, сила притягання якого становить майже тисячну частку притягання Сонця...

Коли Джонсон почув цей голос, що чітко лунав у порожньому залі, коли почув ці незрозумілі слова, йому стало боязко. Чого він прийшов сюди? Що скаже професорові Леслі? Хіба ці параболи і еліпси не такі ж незрозумілі йому, як і нові слова нових людей? Та відступати було пізно, і він кашлянув.

— Хто там?

— Я хотів би бачити професора Леслі.

Чиїсь кроки швидко простукали по залізних східцях.

— Я — професор Леслі. Чим можу бути корисний? — Я — Бенджамін Джонсон, який... який лежав з вами в Гренландії в стані анабіозу... Мені хотілося поговорити з вами...

І Джонсон плутано розповів про мету свого приходу. Він говорив, що дуже самотній, наче сам не свій у цьому новому, незрозумілому для нього світі, розказав навіть про те, що хотів умерти.

Напевно, ці, нові, не зрозуміли б його.