Ніч лагідна - Сторінка 3

Вона не нарікала на долю — двічі овдовівши після двох щасливих заміжжів, вона виробила в собі життєрадісний стоїцизм. Перший її чоловік був кавалерійським офіцером, другий — військовим лікарем, і від обох вона засвоїла здорові погляди на життя, які тепер прищеплювала дочці. Вона не пестила Розмері і цим зуміла виховати в ній тверду вдачу, але водночас виявляла до неї безмежну любов і турботу, виховуючи в дівчині ідеалізм, що вже давався взнаки: Розмері обожнювала матір і дивилася на світ її очима. Отож при всій своїй дитячій наївності, вона була захищена подвійним панциром, материнським і власним,— і цілком по-дорослому цуралася всілякого фальшу, дешевини й вульгарності. Проте після раптового успіху Розмері в кіно місіс Спірс відчула, що час уже відлучити її від грудей, і тепер була б скоріше втішена, ніж засмучена, якби цей щирий, палкий і вимогливий ідеалізм зосередився на комусь іншому.

— Отже, тобі тут подобається? — спитала вона.

— Тут було б, напевно, весело, якби ми познайомилися з тією компанією. На пляжі були й інші люди, але ті мені не сподобалися. Знаєш, вони мене впізнали — куди не приїдеш, усі дивилися "Татову доньку".

Місіс Спірс почекала, поки цей спалах марнославства пригасне, а тоді перейшла на діловий тон:

— До речі, коли ти думаєш побачитися з Ерлом Брейді?

— Та хоч увечері, якщо ти не стомилася.

— Їдь без мене.

— Можна ж відкласти й на завтра.

— Ні, я хочу, щоб ти поїхала сама. Це, зрештою, недалеко, і ти, хвалити бога, знаєш французьку.

— От бачиш, мамо, як виходить: я мушу, а мені не хочеться.

— Господи, не хочеш сьогодні, то й не їдь! Але, поки ми тут, це треба обов’язково зробити,

— Гаразд, мамо.

Після ленчу їх раптом охопило тоскне заціпеніння, знайоме багатьом американцям, які потрапляють у тихий закуток чужого краю. Ніяких спонук до дії, голосів, на які треба озиватися, ані уривків власних думок, почутих зненацька від когось,— світ ніби завмер, і життя припинило свій плин.

— Трьох днів тут і справді вистачить, мамо,— сказала Розмері, коли вони повернулися до свого номера. За вікном легенький вітерець скаламучував спеку, проціджував її крізь віття дерев, хлюпав гарячими хвильками крізь щілини спущених жалюзі.

— А як же твій пляжний роман?

— Я нікого, крім тебе, не люблю, мамусю.

Розмері вийшла до вестибюля й розпитала Госса-батька про розклад руху поїздів. Швейцар у світло-коричневій лівреї почав був пасти її очима з-за конторки, але вчасно схаменувся, згадавши, де він і хто він. На станцію Розмері поїхала автобусом разом з двома запопадливими офіціантами з ресторану. Вони весь час шанобливо мовчали, і це її гнітило, їй кортіло вигукнути: "Та розмовляйте ж ви, смійтеся, жартуйте — мені це зовсім не заважатиме!"

В купе першого класу нічим було дихати; барвисті рекламні плакати залізничних компаній — акведук Пон-дю-Гар, поблизу Арля, амфітеатр в Оранжі, зимовий спорт у Шамоні — дихали більшою прохолодою, ніж нерухоме море за вікном. На відміну від американських поїздів, заклопотаних тільки собою і сповнених зневаги до всього, що робиться обіч колії, в світі інших, не таких карколомних швидкостей, цей поїзд був частиною місцевості, по якій він біг. Його дихання здмухувало куряву з пальмового листя, а попіл змішувався із сухим гноєм на городах і в садах, удобрюючи їх. Розмері здавалося, що досить висунутись у вікно, простягти руку — і можна нарвати на ходу букет квітів.

На площі перед каннським вокзалом дрімали в своїх колясках візники. Казино, розкішні крамниці й великі готелі на набережній стояли, заслонившись від моря сліпими залізними масками спущених жалюзі. Аж не вірилося, що тут колись настає "сезон", і Розмері, вже досить чутлива до велінь моди, зазнала ніби сорому — мов упіймалася на нездоровій цікавості до чогось потворного, мов перехожі, дивлячись на неї, дивувалися, чому вона тут у цей мертвий час між веселощами минулої зими й наступної — тут, а не на півночі, де цієї пори вирує справжнє життя.

Вийшовши із аптеки з покупкою — пляшкою кокосової олії,— Розмері побачила знайоме обличчя: місіс Дайвер пройшла повз неї з кількома диванними подушками в руках, прямуючи до машини, що чекала біля тротуару. З віконця машини загавкав коротконогий чорний песик. Шофер, що був задрімав, стрепенувся. Місіс Дайвер умостилася на сидінні — вродливе обличчя серйозне, зосереджене, очі спокійно і пильно дивляться просто себе, в порожнечу. Вбрана вона була в яскраво-червону сукню, засмаглі ноги — без панчіх. Її густе і темне волосся вилискувало золотом, як шерсть собаки з породи чау-чау.

До поїзда лишалося ще півгодини, і Розмері вирішила перечекати в "Кафе союзників" на Круазетт, де в зеленій півтемряві під деревами стояли столики, а оркестр виконував для уявного космополітичного панства мелодію "Карнавал у Ніцці" й наймодніший минулого року американський блюз. Розмері купила "Тан", а для матері — "Сетердей івнінг пост" і, попиваючи лимонад, переглядала надруковані в тижневику мемуари якоїсь російської княгині; застарілі умовності дев’яностих років видавалися їй у цю мить реальнішими й ближчими, ніж те, про що сповіщали заголовки французької газети. Це тоскне почуття гнітило її ще в готелі — звикла до того, що газети зображають усі, навіть найабсурдніші недоладності європейського життя або як комедію, або як трагедію, і, неспроможна вловити істину, вона думала тепер про те, як усе-таки одноманітно й нудно живеться людям у Франції. Її тугу посилювали сумовиті мелодії оркестру, які нагадували меланхолійну музику, що супроводить виступи естрадних акробатів. Вона зраділа, коли поїзд рушив і повіз її назад, до готелю.

Наступного дня на пляж вона не пішла, бо плечі таки обгоріли. Натомість вони з матір’ю найняли автомобіль — добряче поторгувавшись, бо тільки тут, у Франції, Розмері зрозуміла ціну грошей,— і поїхали на прогулянку по Рів’єрі, цій дельті багатьох річок. Шофер-росіянин, що своїм виглядом нагадував Івана Грозного чи якогось іншого царя, взявся бути гідом, і славнозвісні назви — Ніцца, Канн, Монте-Карло — засяяли крізь сонливе й курне марево спеки, нагадуючи про монархів, що приїздили сюди пити-гуляти або помирати, про раджів, що кидали англійським балеринам діамантові очі Будди, про російських князів, що за колишніх ікряних часів бенкетували тижнями, змішуючи всі години доби в суцільні балтійські сутінки. На узбережжі й досі витав російський дух — раз у раз вони проїздили повз зачинені російські книгарні й бакалійні крамниці. Десять років тому в квітні, коли завершився сезон, брами православної церкви замкнули на ключ і пляшки із солодким шампанським, улюбленим напоєм росіян, перенесли в підвали до повернення гостей. "Повернемось наступного сезону",— сказали вони, але цим обіцянкам не судилося справдитись, бо вони не повернулися та й уже не повернуться.

Було приємно їхати назад надвечір, понад морем, що мінилося примхливо, мов різноколірні скельця з дитячих спогадів — робилося то зеленкуватим, як молочний сік, то блакитним, як вода після прання, то темно-червоним, як вино. Було приємно проїздити повз людей, що обідали в садках перед своїми будиночками, і чути скреготливі звуки піанол з оповитих виноградом сільських таверн. Коли вони звернули з гірського шосе й почали спускатися до готелю Госса між густих гаїв — кожен гай і в сутінках зберігав свій, тільки йому властивий зелений відтінок,— над руїнами акведука вже сходив місяць...

Десь у горах за готелем грала музика, танцювали. Розмері лежала в місячному сяйві, якомусь примарному під москітною сіткою, і, дослухаючись до відлуння чужих розваг, думала про людей, яких бачила на пляжі,— про тих, що так їй сподобалися. Може, завтра вони знову будуть там, думала вона. А втім, вони, видно, й справді цураються чужих — розташувавшись із своїми парасолями, бамбуковими матами, собаками й дітьми в тому кутку, вони ніби відгороджуються від стороннього люду. Та одне Розмері вирішила твердо: вона не змарнує свої останні два ранки тут з тією другою компанією.

IV

Все владналося само собою. Маккіско з компанією на пляжі ще не було, і щойно Розмері розстелила свій халат і лягла, як з-під парасолів вигулькнули й підійшли до неї двоє чоловіків — той, у жокейській шапочці, й високий блондин, що полюбляв розпилювати навпіл офіціантів.

— Доброго ранку,— чемно почав був Дік Дайвер, але не витримав: — Послухайте, хто ж так робить? Ну, обгоріли, гаразд, але хіба ж можна зникати на цілий день? А ми тут хвилюйся!

Розмері сіла й весело всміхнулася, показуючи, що її тішить цей несподіваний вияв турботи.

— Ми до вас ось із чим,— вів далі Дік Дайвер.— Приєднуйтесь-но сьогодні до нас! У нас є що випити, є чим закусити, отож не пошкодуєте. Просимо.

Він був сама доброта, чарівна доброта — голос його обіцяв дружбу й заступництво, навіть більше — подорож у нові, незвідані світи, в нескінченну плетеницю казкових розваг і принад. Він зумів відрекомендувати Розмері своїм друзям, не назвавши її імені, а потім прозоро дав їй зрозуміти, що всі чудово знають, хто вона, але поважають її право на приватне життя. Відколи Розмері стала актрисою, до неї ще ніхто, крім хіба товаришів по професії, не виявляв такої чемності.

Сидячи дуже рівно — аж здавалося, що її засмагла спина підвішена до перлового намиста,— Ніколь Дайвер гортала куховарську книгу, хотіла знати, як готують курчат по-мерілендському. Розмері подумки визначила її вік — років двадцять чотири. Перше враження від Ніколь можна було б сформулювати по-житейському просто: "вродлива жінка". Але уважніший погляд на її обличчя виявляв дивну особливість — здавалось, воно було задумане в героїчному ключі, з рисами вольовими й чіткими; і лінія чола, і світлотіні, і всі ознаки, що пов’язуються із сильною й темпераментною вдачею, були виконані з роденівським натхненням; проте наприкінці роботи скульптора мовби захопила інша мета, і він почав згладжувати риси, керуючись уже тільки звичними канонами краси — і згладив їх настільки, що ще один дотик різця позбавив би його твір будь-якої виразності й винятковості. Різьбяр особливо ризикував, викінчуючи уста — вони були гарненькі, як у красуні з журнальної обкладинки, але водночас гармоніювали з невловною своєрідністю загального малюнка.

— Ви надовго сюди? — спитала Ніколь.