Ніч лагідна - Сторінка 4

Голос у неї був низький, майже хрипкий.

Розмері раптом спало на думку, що вони з матір’ю могли б пробути тут тиждень.

— Та ні, не те щоб надовго,— уникливо відповіла вона.— Ми подорожуємо давно, аж з березня. Почали з Сіцілії і тепер поволі кочуємо на північ. У січні під час зйомок я схопила запалення легенів і оце видужувала.

— Господи! Як же це вийшло?

— Перекупалася в холодній воді.— Розмері не хотіла, щоб розмова перейшла на її власну особу.— В мене був грип, але я цього не знала, а того дня знімався епізод, де я кидаюся в канал у Венеції. На декорації й підготовку вже витратили силу грошей, відкладати не можна було, от мені й довелося стрибати у воду — і то не раз, не два, а цілий ранок. Мати про всяк випадок подбала, щоб лікар був напохваті, але він, звісно, нічим зарадити не міг — усе це закінчилося запаленням легенів.— Вона відразу запитала, щоб перемінити тему: — А вам тут подобається?

— Хіба ж їм тут може не подобатися,— спроквола відказав Ейб Норт.— Вони це місце самі видумали.— Він поволі повернув свою величну голову і з ніжністю й любов’ю подивився на подружжя Дайверів.

— Видумали?

— Цей готель працює влітку лише другий рік,— пояснила Ніколь.— Ми торік умовили Госса залишити на літо одного кухаря, одного офіціанта й одного розсильного. Виявилося, що справа варта заходу, а цей рік взагалі перевершив усі сподівання.

— Але самі ви живете не в готелі?

— У нас тут є будинок нагорі, в Тармі.

— Ми розміркували просто,— сказав Дік, переставляючи один із парасолів так, щоб зняти з плеча Розмері квадратик сонця.— Росіяни й англійці звиклі до холоду. Тому вони вподобали північні курорти, такі, як Довіль; що ж до американців, то половина з них однаково живе в тропічному кліматі, отож і сюди вони приїздитимуть охоче.

Молодий чоловік романської зовнішності гортав номер "Нью-Йорк геральд".

— Послухайте, ну якої національності ці люди? — раптом промовив він і почав читати з ледь уловимим французьким акцентом: — "У готелі "Палас" у Веве зупинилися пан Пенделі Власко, пані Гарнзад — я не вигадую! — Корінна Медонка, пані Паше, Серафім Тульйо, Марія Амалія Рото Але, Мозес Тойбель, пані Парагоріс, Апостол Александр, Йоланда Йосфуглу і Женевева де Момус". Хто вабить мене найбільше — то це Женевева де Момус. Слово честі, я ладен податися до Веве, щоб подивитись, що то за одна — Женевева де Момус.

Він неспокійно підвівся на ноги і швидко випростався. Він був на кілька років молодший від Дайвера й Норта — високий, міцний, але худорлявий, тільки на плечах і на руках надималися налиті силою м’язи. Обличчя його було б по-справжньому гарне, якби не вередлива гримаса, що кривила його уста, контрастуючи з демонічним блиском карих очей. А втім, ці очі запам’ятовувалися, а невдоволений вигин губ і зморшки нез’ясовної гризоти на юнацькому чолі швидко забувалися.

— У списку прибулих американців минулого тижня теж були кумедні прізвища,— докинула Ніколь.— Місіс Івлін Таз і ще... які ж це ще?

— Ще був містер С. М’ясоу,— сказав Дайвер, теж підводячись. Він узяв свої грабельки й заходився вигортати з піску дрібні камінці.

— Атож, С. М’ясоу,— аж вимовляти страшно, правда ж?

Вони лишилися вдвох, і Розмері подумала, що від Ніколь віє спокоєм — з нею навіть спокійніше, ніж з матір’ю. Ейб Норт і Барбан — чорнявий француз — обговорювали події в Марокко, а Ніколь, переписавши нарешті рецепт, узялась до шитва. Розмері зацікавлено роздивлялася на їхні пляжні речі: чотири великі парасолі, що разом утворювали тінистий намет, складана кабіна для перевдягання, надувний гумовий кінь — такого Розмері ще не бачила, це були перші вироби відродженої після війни промисловості предметів розкоші, придбані, очевидно, першими покупцями. Дівчина розуміла, що ці люди належать до великосвітського товариства, але, всупереч пересторогам матері, вони не видавалися їй трутнями, яких треба оминати десятою дорогою. Навіть в їхній цілковитій бездіяльності, в тій безвладній нерухомості, що єднала їх із спекотним ранком, їй ввижалася якась прихована значущість, глибокий зміст, діяльна й для неї незбагненна творчість думки. Її незрілий розум не намагався проникнути в суть їхніх взаємин, її цікавило тільки те, як вони ставитимуться до неї. Але вона вже здогадувалася, що ці люди зв’язані міцним переплетінням приязних почуттів, і в її уяві це вилилося у висновок, що живуть вони весело й щасливо.

Вона по черзі глянула на трьох чоловіків, подумки оцінюючи їх. Всі троє були по-своєму привабливі, всім трьом була властива якась особлива лагідність манер — очевидно, природжена, а не набута і зовсім не схожа на фамільярність акторського товариства; дивлячись на них, Розмері вловлювала також витончену делікатність, таку несхожу на нетактовне панібратство режисерів, що досі були для неї взірцем інтелігентності. З-поміж чоловіків вона досі зустрічала, власне, тільки акторів і режисерів, якщо не брати до уваги позбавлених будь-яких ознак особистості студентів, з якими вона познайомилася минулої осені на балу в Йєльському університеті,— вона не запам’ятала тоді жодного обличчя й винесла єдине враження — що всі вони закохуються з першого погляду.

Так, ці троє були зовсім інші. Барбан, найпростіший з-поміж них, скептичніший і охочіший поглузувати, здавався трішечки нещирим, навіть зарозумілим. У вдачі Ейба Норта сором’язливість поєднувалася з якимсь відчайдушним гумором, що водночас і приваблював, і відстрашував Розмері. Інстинкт підказував їй, що цілісність її власної вдачі буде перепоною для нього: вони не знайдуть спільної мови.

Потім вона перевела погляд на Діка Дайвера і замилувалась ним: "Ні, якщо в світі існує ідеальний чоловік, то — ось він". Сонце і вітер забарвили в мідний колір його обличчя, і той же відтінок мало його коротко підстрижене волосся й легкий пушок на руках. Очі сяяли сталевою блакиттю. Ніс був трошки загострений, а голову він тримав так, що не лишалося сумніву, до кого він звертає свої слова чи погляд — втішний вияв поваги до співрозмовника, бо, зрештою, чи так уже часто на нас дивляться? Хіба що вряди-годи скине хтось на тебе оком, цікавим чи байдужим — і все. Голос його, ледь співучий, на ірландський манір, звучав приязно й щиро, та водночас Розмері відчувала в ньому твердість, самовладання й витримку — якості, властиві їй самій. Так, вона віддала б своє серце йому і тільки йому, і Ніколь, підвівши голову, побачила, що він їй сподобався, але й почула тихе зітхання — він-бо вже належав іншій!

Опівдні на пляжі з’явилося подружжя Маккіско в супроводі місіс Абрамс, містера Дамфрі й сеньйора Кампіона. Вони принесли з собою новий великий парасоль, поставили його, скоса позираючи на Дайверів, і самовдоволено залізли під нього — всі, крім містера Маккіско, який зневажливо вмостився на осонні спиною до них.

Працюючи грабельками, Дік пройшов повз них і, повернувшись, стиха повідомив:

— Ті двоє молодиків читають "Правила етикету".

— Готуються вступити у вищий світ,— сказав Ейб.

Мері Норт, та засмагла молода жінка, яку Розмері першого дня побачила на плоту, повернулася після купання й сказала із пустотливою усмішкою:

— От і маємо тут знову пана й пані Морепоколіно!

— Обережно, це ж його друзі,— нагадала їй Ніколь, показуючи на Ейба.— Цікаво, чому він не підходить до них? Невже його більше не тягне туди?

— Тягне, звісно,— озвався Ейб.— Тільки в протилежний бік.

— Так і знала, що цього літа тут не буде де голки встромити,— зітхнула Ніколь.— А це ж наш пляж, Дік розчистив його від цілої гори каміння.— І притишено, щоб не почуло тріо нянь-англійок під сусіднім парасолем, додала: — А втім, краще вже отака публіка, ніж торішні англійці, які цілий божий день квоктали на весь пляж: "Ой, яке синє море! Ой, яке ясне небо! Ой, як почервонів носик у маленької Неллі!"

Розмері подумала, що не хотіла б мати Ніколь за ворога.

— Але ви не бачили головного. Адже тут була бійка! — вела далі Ніколь.— За день до вашого приїзду отой чоловік із прізвищем, схожим на назву якоїсь марки бензину чи маргарину...

— Маккіско?

— Атож, він посварився з дружиною, й вона сипнула йому в обличчя жменьку піску. І що б ви думали він зробив? Сів на неї верхи й почав тицяти носом у пісок! Ми аж сторопіли. Я навіть гукнула Дікові, щоб він втрутився.

— А знаєте,— сказав Дік, замислено дивлячись на солом’яну мату,— я зараз піду й запрошу їх усіх до нас на обід.

— Нізащо! — вигукнула Ніколь.

— А по-моєму, непогана ідея. Якщо вже вони тут, то чому б з цим не змиритися?

— Ми й змирилися,— відказала Ніколь, сміючись.— Але я зовсім не хочу, щоб і мене тицяли носом у пісок. Я жінка лиха і мстива,— сказала вона Розмері і, обернувшись до дітей, гукнула: — Малеча, гайда купатися!

У Розмері раптом виникло почуття, що це купання запам’ятається їй довіку, що надалі, хоч би коли заходила мова про купання у морі, в її уяві завжди поставатиме саме ця картина. Вони пішли у воду всі разом, радіючи рухові після тривалої вимушеної бездіяльності, занурюючись після спеки у воду з насолодою гурмана, який запиває гостру, наперчену страву холодним як лід білим вином. Дайвери, за прикладом давніх наших предків, розподіляли день так, щоб заживати якнайбільше з дарів господніх. Натішившись сповна чимось одним, вони переходили до нової втіхи; попереду, хоч Розмері цього не знала, був ще один такий перехід: від щасливої самотності серед морських хвиль до веселої трапези в товаристві під провансальським небом. Але її не полишало відчуття, що Дік узяв її під свою опіку, і вона залюбки робила те, що й усі, немовби підкоряючись його наказові.

Ніколь нарешті передала чоловікові дивний предмет туалету, над яким трудилася цілий ранок. Дік сховався в кабіні і невдовзі вийшов звідти в чорних мереживних штанцях. Всі на пляжі так і ахнули. А втім, придивившись уважніше, люди побачили, що мереживо нашите на цупку основу тілесного кольору.

— Я б сказав, що це витівка педераста! — гидливо зауважив містер Маккіско, а тоді, озирнувшись на містера Дамфрі й містера Кампіона, додав: — Вибачте.

Розмері була в захваті від мереживних штанців. Її щиро полонила щедра простота Дайверів. У своїй наївності вона на здогадувалася, що все зовсім не так просто й безневинно, як здається, що все це вибране на ярмарку життя покупцями, яких цікавить не кількість, а якість; і що все інше — природна поведінка, майже дитяча безтурботність і доброзичливість, прагнення до вияву найпростіших людських чеснот — також є частиною кабальної угоди з богами й здобуте в боротьбі, якої вона й уявити собі не могла.