Ніч лагідна - Сторінка 5

За зовнішніми ознаками Дайвери стояли тоді на вершині еволюції цілого класу — через те більшість людей здавалися поряд з ними такими незграбними,— але насправді в їхньому житті вже розпочався процес якісних змін, якого Розмері неспроможна була помітити.

Разом з усіма дівчина пила херес і заїдала хрустким печивом. Дік Дайвер довго дивився на неї холодними блакитними очима; нарешті його вольові й лагідні уста розтулилися, і він з притиском сказав:

— Знаєте, я давно вже не бачив таких дівчат, як ви,— таких, щоб справді квітли на очах.

Потім Розмері невтішно ридала, припавши обличчям до колін матері.

— Мамо, я кохаю його. Кохаю нестямно — я ніколи не думала, що зі мною може статися таке. А він одружений, і дружина в нього така гарна — ну що мені робити, га? Ой, якби ж ти знала, як я його кохаю!

— Цікаво було б його побачити.

— Його дружина запросила нас на п’ятницю на вечерю.

— Якщо ти закохалася, то не плач. Закохані не плачуть, а сміються.

Розмері звела на неї очі, хитнула головою, струшуючи сльози, і всміхнулася. Мати завжди мала на неї великий вплив.

V

Розмері поїхала до Монте-Карло в поганому настрої — наскільки це взагалі було для неї можливо. Стрімкий і вибоїстий шлях привів її в Ля-Тюрбі, до старої тамтешньої кіностудії, яку тепер саме перебудовували. Поки вона стояла перед гратчастою брамою, чекаючи відповіді на свою записку, їй здавалося, що вона знов у Голлівуді. На подвір’ї валявся химерний мотлох, що залишився після недавніх зйомок,— подерті декорації, які зображали вуличку індійського міста, великий кит з пап’є-маше, вишня-велетень із плодами завбільшки як баскетбольні м’ячі, яка, зрештою, здавалася тут просто екзотичним деревом, місцевою рослиною на зразок амаранту, мімози, коркового дуба чи карликової сосни... Далі стояло кафе-закусочна, а за ним — два схожі на великі сараї знімальні павільйони. І скрізь, куди не глянь, обличчя — підмальовані, пофарбовані, обличчя людей, що терпляче ждали і сподівалися чогось.

Хвилин за десять до воріт підбіг молодик із чуприною канаркового кольору.

— Заходьте, міс Хойт. Містер Брейді саме на зйомках, але він зараз прийме вас. Вибачте, що вам довелося чекати, але ці французькі мамзелі такі пронозисті — життя від них немає.

Адміністратор студії відчинив маленькі двері в глухій стіні павільйону, і Розмері, несподівано для себе зрадівши знайомій обстановці, ввійшла слідом за ним у півтемряву. Там і тут у сутінках бовваніли постаті — обертали до неї попелясто-сірі обличчя, мов душі в чистилищі, потривожені появою смертного. Чувся гомін притишених голосів, здалеку долинало ніжне тремоло фісгармонії. Обійшовши фанерну перегородку, вони опинилися перед залитою білим тріскотливим світлом площадкою, посеред якої нерухомо, ніс у ніс, стояли французький актор — манишка, комір і манжети яскраво-рожевого кольору — і американська актриса. Вони дивилися одне на одного осклілими очима — здавалось, вони стоять так уже не одну годину; час спливав, але вони не міняли пози, не ворушилися. Батарея юпітерів раптом з лютим сичанням погасла, потім спалахнула знову; десь далеко жалібно застукотів молоток — наче хтось просився, щоб його впустили в темну порожнечу, в ніщо; згори, з-поміж сліпучих ліхтарів, вигулькнуло синє обличчя й гукнуло щось незрозуміле в темряву під дахом. Потім просто перед Розмері залунав, розколовши тишу, чийсь гучний голос:

— Золотко, панчохи можеш не знімати, хай деруться. Не страшно, як роздереться і десять пар. А ця сукенка коштує п’ятнадцять фунтів.

Той, хто говорив це, позадкував і наштовхнувся на Розмері. Тоді адміністратор студії сказав:

— Обережно, Ерле, це міс Хойт.

Вони бачилися вперше. Брейді справляв враження енергійної, запальної людини. Потискуючи їй руку, він окинув її швидким поглядом — знайомий початок, що вже не бентежив дівчину, а лише викликав невиразне почуття зверхності до співрозмовника. Якщо її особа являє собою якусь вартість, то чом не скористатися з цього?

— Я вас чекав з дня на день,— сказав Брейді. Голос його звучав надто владно як на буденну розмову, та заразом у ньому вчувався легкий призвук кокні. [1] — Як вам їздилось?

— Непогано, але вже хочеться додому.

— Та що ви! — запротестував він.— Не поспішайте, я хочу поговорити з вами. Я дивився вашу "Татову доньку" в Парижі — мушу вам сказати, зроблено чудово. Після перегляду я одразу ж зателефонував у Голлівуд, щоб довідатися, чи ви маєте новий контракт.

— На жаль, я вже маю іншу пропозицію.

— Який фільм, господи, який фільм!

Щоб не всміхнутися на знак згоди, бо це було б нескромно, Розмері насупилася.

— Нікому, однак, не хочеться лишатися все життя героєм однієї картини.

— Авжеж, авжеж, цілком слушно. Які ж у вас наміри?

— Мати вирішила, що мені слід відпочити. А повернувшись, ми або підпишемо контракт з "Ферст нешнл", або поновимо угоду з "Феймес".

— Хто це "ми"?

— Моя мати. Вона веде всі мої справи. Я без неї — ні кроку.

Він знов окинув її очима з голови до ніг, і Розмері раптом відчула, що цей погляд прошив її наскрізь. Ні, він не примусив серце радісно затрепетати, не викликав того щасливого піднесення, яке вона відчула вранці на пляжі під поглядом Діка Дайвера. Це був ніби електричний розряд. Очі Брейді зрадили його хіть, і попри свою дівочу цноту Розмері подумала, що могла б віддатися йому. Віддатися, а через півгодини забути про нього, як забувають про партнера, якого цілують перед кінокамерою.

— Де ви зупинилися? — спитав Брейді.— Ага, у Госса. Ну що ж, і в мене цей рік розпланований до кінця, але моя пропозиція лишається в силі. Відколи я працював з Конні Толмедж, ви — перша дівчина, яку я заангажував би відразу і не вагаючись.

— І я б залюбки у вас знялася. Чому ви не повертаєтесь до Голлівуда?

— Ненавиджу те бісове кубло. Мені й тут добре. Почекайте — я дозніму цей епізод і покажу вам студію.

Він повернувся на площадку і стиха почав щось пояснювати акторові-французу.

Минуло п’ять хвилин — Брейді все говорив, а француз слухав, переступаючи з ноги на ногу, й кивав головою. Нараз Брейді обернувся, гукнув щось угору, і в ту ж мить, засичавши, спалахнули юпітери. Розмері знов огорнули знайомі звуки Лос-Анджелеса. Не боячись ні цих звуків, ані темного лабіринту перегородок, охоплена бажанням знов опинитися вдома, вона рушила до виходу. Знаючи, в якому настрої буде Брейді після зйомок, вона не хотіла продовжувати розмову з ним, але почуття, навіяні перебуванням на студії, не залишили її й після того, як вона вийшла за браму. Середземномор’я вже не здавалося їй сонним царством: адже й тут знімали фільми! Всі без винятку перехожі на вулицях тепер подобалися їй, і по дорозі на вокзал вона купила собі пару сандаль.

Мати була задоволена: Розмері дотрималась усіх її напучень,— але вона хотіла якнайшвидше благословити дочку на самостійне життя. Хоч на вигляд місіс Спірс була жінка бадьора й діяльна, душа її втомилася. Доглядати смертельно хворого — тяжке випробування, а їй випало пройти через це двічі...

VI

Приємно збуджена рожевим вином, Ніколь Дайвер вийшла після ленчу в свій чудовий —жодної зайвої травинки! — сад і пішла стежкою, так високо схрестивши руки на грудях, що штучна камелія на плечі торкнулася її щоки. Сад починався від будинку — разом вони утворювали одне ціле — і з двох боків межував із старим селом, а його нижній край уступами спускався до моря.

Попід кам’яною огорожею з боку села все було запорошено: покручені виноградні лози, евкаліпти й лимонні дерева, навіть садова тачка — недавно покинута тут, вона вже вгрузла в землю, змертвіла й почала трухлявіти. Ніколь не раз дивувалася, що з другого боку огорожі, за грядкою півоній, починався зовсім інший світ — царство зелені й прохолоди, де, омиті ніжною росою, кучерявилися пелюстки й листя.

На шиї Ніколь був пов’язаний бузковий шарф, і бузковий відсвіт від нього, якого не могло знебарвити навіть сліпуче сонячне проміння, лягав на її обличчя й на землю під її ногами. Обличчя було зосереджене, майже суворе, лише у виразі зелених очей прозирала якась розгубленість, безпорадність. Її золотаве колись волосся потемнішало, але тепер, у свої двадцять чотири роки, вона була вродливішою, ніж у вісімнадцять, коли золото кучерів затьмарювало всі інші її принади.

Оповитою ледь чутним запахом квітів стежкою з бордюром із білих камінців вона вийшла на майданчик, з якого видно було море; тут між віттям смоковниць висіли не засвічені ліхтарики, під великим базарним парасолем із Сієни стояли стіл і плетені крісла, а посередині височіла величезна пінія, найбільше дерево в саду. Ніколь зупинилась і, неуважливо дивлячись на густий поріст ротиків та красолі під пінією — наче хто навмання сипнув під дерево жменьку насіння,— прислухалася до сердитих голосів і плачу, що раптом долинули з дому; певно, діти щось не поділили між собою. Коли галас розтанув у гарячому повітрі, вона рушила далі, повз калейдоскоп півоній, що стелилися рожевими хмарами, чорних і коричневих тюльпанів, тендітних троянд на фіолетових стеблах, троянд прозорих, мов цукрові квіти у вітрині кондитерської,— аж поки це бурхливе скерцо кольорів, мовби досягши найвищого напруження, не урвалося зненацька — далі вологі східці збігали на п’ять футів униз, на другий виступ.

Тут була криниця, і цямриння над нею навіть у найспекотливіші дні лишалося вогким і слизьким. Обійшовши криницю, Ніколь піднялася східцями, що вели на город. Хода в неї була швидка — вона любила рухатися, хоч іноді здавалася втіленням спокою — глибокого й загадкового. Пояснювалося це тим, що в неї був невеликий запас слів, а ще менше — віри в їхню силу, отже, на людях Ніколь здебільшого мовчала, докидаючи слово лише тоді, коли без цього вже не можна було обійтися,— і то з ощадливістю, яка межувала із скупістю. Але коли така небалакучість починала бентежити малознайомих співрозмовників, Ніколь раптово підхоплювала нитку бесіди й починала торохтіти без упину, сама собі дивуючись, а потім так само раптово замовкала, майже злякано, немов слухняний мисливський собака, який виконав усе, що від нього вимагалося, та ще й навіть трохи перестарався.

Стоячи посеред зеленого ворсистого килима городу, Ніколь побачила Діка, який простував стежкою до своєї майстерні.