Ніч лагідна - Сторінка 7

Серце її радісно тьохнуло, коли вона побачила, що Дік запросив її матір сісти праворуч від себе; сама вона опинилася між Луїсом Кампіоном і Брейді.

Переповнена почуттями, Розмері обернулася до Брейді, щоб висповідатися йому, але холодна іскра, що блиснула в його очах на першу ж згадку про Діка, засвідчила, що вона звернулася не туди, куди слід. Тоді й Розмері не дозволила йому покласти долоню на її руку, і за обідом вони весь час розмовляли на професійні теми — цебто говорив він, а вона слухала з чемною цікавістю, хоча думками витала десь-інде так явно, що він навряд чи не помічав цього. Час від часу вона вхоплювала уривки фраз і доповнювала їхній зміст тим, що відбилося в підсвідомості,— так іноді, почувши зненацька бій годинника, безпомилково визначаєш, скільки разів він пробив, бо вухо само вело лік ударам.

VII

Коли Брейді на хвильку замовк, Розмері подивилась туди, де між Томмі Барбаном і Ейбом Нортом сиділа Ніколь. Її волосся, густе, як шерсть чау-чау, пінилося і яскріло в мерехтливому світлі свічок. Розмері прислухалася, зачарована низьким, чітким голосом.

— Бідолаха! — вигукнула Ніколь.— Чого це вам закортіло перепиляти його навпіл?

— Ясна річ, хотів побачити, що в нього всередині. Невже вам не цікаво, що в офіціанта всередині?

— Старі меню,— засміялася Ніколь,— череп’я битого посуду, чайові, недогризки олівців.

— Напевне, але це ще треба науково довести. Крім того, пилку я мав не якусь, а музичну, тож і видовище було б зовсім не страшне.

— Ви збиралися грати на ній під час операції? — поцікавився Томмі.

— На жаль, до цього не дійшло. Він усе зіпсував своїм лементом. Тіак репетував, що ми злякались: ще, боронь боже, увередиться.

— Все-таки дивно,— мовила Ніколь.— Щоб ото один музикант узяв інструмент у іншого і...

Минуло тільки півгодини, відколи вони посідали за стіл, а вже сталася відчутна зміна: один по одному присутні позбулися хто турботи, хто тривоги, хто підозри — і ставали самі собою в найкращих своїх виявах — стали гістьми Дайверів. Насуплений чи байдужий вигляд засмутив би господарів, і тому всі аж світилися приязню, а Розмері, спостерігаючи це, переймалася любов’ю і вдячністю до них усіх, за винятком Маккіско, який і тут примудрявся триматися осібно,— що пояснювалося, до речі, не так злостивістю, як бажанням закріпити вином той гарний настрій, з яким він сюди прийшов. Відкинувшись на спинку стільця між Ерлом Брейді, якому він докинув кілька ущипливих зауважень щодо мистецтва кіно, і місіс Абрамс, якої він взагалі не помічав, Маккіско свердлив Діка Дайвера поглядом, сповненим нищівної іронії; час від часу він, проте, сам псував ефектність своєї пози спробами втягти Діка в розмову через весь стіл.

— Ви приятелюєте з Вен-Б’юреном Денбі? — запитував він.

— Здається, я вперше чую це ім’я.

— А я був певен, що ви приятелюєте,— роздратовано наполягав Маккіско.

Не спромігшись завести розмову про містера Денбі, він зачепив ще кілька тем, так само невдалих, але щоразу його ніби паралізувала чемна увага Діка, і перервана ним розмова по короткій паузі точилася далі без його участі. Маккіско намагався втручатися і в інші розмови, але виходило це в нього так, наче він потискував порожню рукавичку, а не руку, і врешті-решт він замовк з утомленим виглядом дорослої людини, знудженої дитячою компанією, й зосередив свою увагу на шампанському.

Розмері обводила поглядом стіл, стежачи за настроєм гостей так пильно, наче готувалася на роль їхньої мачухи. Тепле світло свічок, поставлених у вазі з яскравими гвоздиками, падало на обличчя місіс Абрамс — рум’яне від "Вдови Кліко", воно пашіло здоров’ям, привітністю, дитячою добротою; поряд з нею сидів містер Ройял Дамфрі, чия дівоча врода не так впадала в око в цій святковій обстановці, його сусідкою була Вайолет Маккіско; від випитого все гарне і принадне в ній розквітло, і вона покинула на час спроби осмислити двозначність свого становища — становища дружини кар’єриста, який не зробив кар’єри.

Далі — Дік, обтяжений турботами, що їх він зняв зі своїх гостей, поглинутий своїми обов’язками господаря.

Потім її мати, як завжди бездоганна.

Потім Барбан, що розважав її матір невимушеною світською бесідою,— за це Розмері знову перейнялася симпатією до нього.

Потім Ніколь. Розмері якось по-новому побачила її й подумала, що зроду не зустрічала гарнішої жінки. Її обличчя — обличчя святої, образ скандінавської мадонни — сяяло крізь сніговій дрібної комашні, що летіла на свічки, тепло рожевіло в світлі порозвішуваних на пінії ліхтариків. Яким спокоєм віяло від неї!

Ейб Норт пояснював їй свій моральний кодекс.

— Авжеж, він у мене є,— наполягав він.— Людина не може жити без морального кодексу. А мій полягає в тому, що я — проти спалювання відьом. Як почую, що десь спалили відьму, мене аж жаром обсипає.

Брейді встиг розповісти Розмері, що Ейб Норт — композитор, який уславився зовсім молодим, але вже років сім нічого не пише.

Далі сидів Кампіон; хоч як це дивно, сьогодні він не кривлявся й навіть виявляв до своїх сусідів щось схоже на материнське піклування. Потім Мері Норт, така весела, що неможливо було не всміхнутися, дивлячись, як поблискують білі дзеркальця її зубів — її розтулені уста були округлені, немов у беззвучному вигуку насолоди.

І нарешті Брейді, який помалу узгоджував із світськими манерами свою енергію, спрямовану звичайно на безпардонне самоствердження, на хизування власним душевним здоров’ям та вмінням зберігати його ціною байдужості до чужих вад.

Для Розмері, схожої своєю наївною довірливістю на юну героїню із книжечок місіс Бернет, ця вечірка була немовби поверненням додому, немовби відпочинком після солоних дотепів і непристойностей Дикого Заходу. В темряві саду іскорками спалахували світлячки, десь далеко внизу під скелею гавкав собака. Здавалося, стіл піднісся над землею, як піднята механізмом сцена, і у тих, хто сидів за ним, виникало таке почуття, ніби вони лишилися самі в темряві всесвіту, і смаку їжі, яку вони споживають, уже не дано буде звідати нікому після них, і нікого більше не зігріє тепло, що сповнює їхні серця. Місіс Маккіско стиха, щасливо засміялася, і, немов це був знак, що вознесіння в емпірей завершене, Дайвери раптом засяяли усмішками, ще більшою привітністю й приязню, немов прагнучи винагородити своїх гостей, які вже й так звеличилися у власних очах завдяки тонким лестощам, чемності й запобігливості господарів, за всі ті блага, які їм, можливо, довелося залишити на далекій землі. Якусь мить вони обоє, здавалося, розмовляли з кожним зокрема і з усіма разом, запевняючи їх у своїй приязні, своїй любові. І якусь мить обличчя, звернені до них, нагадували обличчя бідних дітей, яких добродійник запросив на різдвяну ялинку. А тоді зненацька все зникло — вечеря закінчилася, магічна сила, що перенесла гостей з-за звичайного обіднього столу в розріджену атмосферу високих почуттів, вичерпалася, перше ніж вони усвідомили, що перебувають у цій атмосфері, перше ніж відчули себе богами.

Але розлита в повітрі чарівність теплого, запашного півдня, чарівність скрадливої темряви й далекого примарного плюскоту середземноморських хвиль не зникла, вона перелилася в Дайверів, стала часточкою їхнього єства. Розмері побачила, як Ніколь умовляє її матір прийняти в подарунок жовту театральну сумочку, яку та похвалила.

— Речі повинні належати тим, кому вони подобаються,— казала Ніколь, складаючи до сумочки всі дрібнички жовтого кольору, що були під рукою — олівець, циліндрик з помадою, записничок,— бо вони пасують одне до одного.

Ніколь зникла, а незабаром Розмері помітила, що й Діка ніде немає; гості розійшлися по саду, дехто подався до тераси.

— Вам до вбиральні не треба? — спитала в Розмері місіс Маккіско.

Розмері такої потреби не мала.

— А мені треба,— заявила місіс Маккіско.— Я йду до вбиральні.— І з виглядом жінки, що зневажає всілякі умовності, вона попрямувала до будинку, супроводжувана осудливим поглядом Розмері.

Ерл Брейді запропонував спуститися вниз, до парапету, але Розмері вирішила, що час уже і їй заявити свої права на Діка Дайвера, й лишилася чекати його, прислухаючись тим часом до суперечки між Маккіско та Барбаном.

— Чого ви надумали воювати проти радян? — питав Маккіско.— Адже вони здійснюють найбільший експеримент в історії людства! А Ріфська республіка чим перед вами завинила? Як на мене, якщо вже виявляти геройство, то на боці тих, хто воює за справедливу справу.

— А як визначити, чия справа справедливіша? — сухо спитав Барбан.

— Ну, це кожній розумній людині ясно.

— Ви комуніст?

— Я соціаліст,— відповів Маккіско,— і співчуваю Росії.

— А я — солдат,— чемно всміхнувся Барбан.— Мій фах — убивати людей. Я бився з ріфами, бо я європеєць, а з комуністами б’юся тому, що вони зазіхають на мою власність.

— Ну, це вже така обмеженість...

Маккіско озирнувся, шукаючи спільників, щоб разом з ними підняти на глум Барбана, але нікого не побачив. Він не розумів того, з чим зіткнувся в Барбані — ні мізерності його запасу ідей, ані складності традицій, на яких його виховано. Що таке ідеї, Маккіско знав, і, пізнаючи світ, навчався розбиратись у дедалі більшій їх кількості; але, опинившись віч-на-віч з людиною, яку він подумки назвав "йолопом", людиною, що, не висловивши жодної вагомої думки, не дала йому, однак, відчути власної вищості, Маккіско поспішив заспокоїти себе висновком, що Барбан — кінцевий продукт віджилого світу, а отже, й нічого не вартий. Від зустрічей з представниками американської аристократичної еліти Маккіско виніс враження, що найтиповішими рисами її є незграбний, дешевий снобізм, хизування власним неуцтвом і цинічна брутальність, запозичені в англійців, але без урахування тих чинників, які надають змісту англійському філістерству й англійській грубості,— й перенесені до країни, де навіть щонайменші знання й мінімальна ввічливість цінуються більше, ніж деінде,— власне, ті риси, квінтесенцією яких став так званий "гарвардський стиль" початку століття. Одного з таких аристократів він побачив у Барбані, а що напідпитку він забув про свій страх перед такими людьми, то це неминуче мало завести його в халепу.

Розмері було чомусь соромно за Маккіско. Вона сиділа зовні спокійна, але внутрішньо палала бажанням швидше побачити Діка Дайвера.