Ніхто не сміятиметься

1

Налий мені ще трохи сливовиці, — сказала Клара, і я не заперечив. Привід, щоб відкоркувати пляшку не був чимсь незвичайним, а тепер на це було ще й справжнє виправдання: того дня я одержав чималу суму за останню частину статті, яка була опублікована в журналі образотворчого мистецтва.

Публікація статті не була легкою справою. Те, що я написав, було колюче й контроверсійне. Через це мій нарис був перед тим відкинений журналом "Мистецька думка", де редактори були бородаті й обережні, і був опублікований у меншому конкуренційному періодикові, де редактори були молодші й легковажніші.

Гонорар приніс мені поштар до університету разом з якимсь листом; листом незначущим; вранці в першій хвилі блаженства, я абияк прочитав той лист. Але тепер удома, коли час наближався до півночі, а вино в пляшці до дна, я взяв його зі столу, щоб розважитися.

Вельмишановний товаришу і, якщо дозволите на такий вислів — мій колеґо! — читав я вголос Кларі. — Будьте ласкаві, вибачте мені, людині, яку Ви ніколи не зустрічали, за те, що пишу до Вас. Я звертаюся до Вас з проханням, щоб Ви прочитали тут прикладену статтю. Так, я не знайомий з Вами, але я шаную Вас як людину, чиї гадки, міркування і висновки дивують мене своєю збіжністю з наслідками моїх власних досліджень; я просто вражений цим фактом. Тому, наприклад, хоч я й схиляюся перед Вашими оцінками і Вашою порівняльною аналізою, я хочу виразно звернути Вашу увагу на те, що думку, що чеське мистецтво було завжди близьке до народу, я висловив ще перед тим, як прочитав Ваш трактат. Я можу довести це дуже легко, бо, до всього іншого, я маю навіть свідків. Звичайно, це лише між іншим, бо Ваш трактат...

Тут ішла дальша хвала моїй відомості, а тоді прохання: Чи був би я ласкавий написати відгук на його статтю, тобто професійну оцінку, для журналу "Мистецька думка", де недооцінюють і відкидають його статтю ось уже більше, як пів року. Там йому сказали, що моя оцінка буде вирішальною, отож тепер я став його останньою надією, єдиним променем в цій цілковитій темряві.

Ми підсміювалися з пана Затурецького, чиє аристократичне прізвище чарувало нас. Та це було лише підсміювання, що було нешкідливим, бо ті похвали, якими він так щедро обсипав мене, разом з добрячою сливовицею, розм'якшували мене. Вони розм'якшили мене так, що в ці незабутні моменти я любив увесь світ. А з усього світу особливо Клару, вже хоч би тому, що вона сиділа напроти мене в той час, як решта світу була заслонена від мене стінами мого Вршовицького піддашшя. І через те, що в ту хвилину я не мав нічого, чим міг би нагородити світ, я нагороджував Клару. Принаймні обіцянками.

Клара була двадцятилітня дівчина з доброї родини. Що це я кажу, з доброї родини? З прекрасної родини! Її батько був управителем банку і десь у п'ятдесяті роки, як репрезентант великої буржуазії, був висланий до села Челаковіце, в чималій відстані від Праги. В наслідок цього його дочка мала кепську атестацію й працювала кравчихою у великій пошивній фабриці в Празі. Я не можу терпіти упереджень. Я не вірю, що обсяг батькового майна спроможний залишити свій відбиток на генах дитини. Я питаю вас, хто сьогодні є справді плебеєм, а хто патрицієм? Усе перемішалося і поміняло місця так цілковито, що часом тяжко будь-що зрозуміти у певних соціологічних поняттях. Я був далекий від почуття, що сиджу напроти клясового ворога; навпаки, я сидів напроти вродливої кравчихи, пробуючи зробити її прихильнішою до себе, легковажно розповідаючи їй про переваги тієї праці, яку я обіцяв дістати для неї через свої зв'язки. Я запевняв її, що це безглуздя, щоб така гарна дівчина марнувала свою вроду над швацькою машиною; я вирішив, що вона повинна стати моделькою.

Клара не противилася, і ми провели ніч у щасливому порозумінні.

2

Людина проходить крізь дійсність із зав'язаними очима. Вона насмілюється лише відчувати й думати, що справді живе. Щойно пізніше, коли пов'язку знято, вона може глянути на минуле і побачити, що вона пережила і яке воно мало значення.

Того вечора я думав, що п'ю за свій успіх і не мав найменшої підозри, що це була прелюдія до мого кінця.

І тому, що я не підозрівав нічого, я прокинувся другого дня в доброму настрої, і поки Клара вдоволено віддихала в мене при боці, я взяв статтейку, що була додана до листа, і пробіг її очима з байдужістю розмарености.

Статтейка називалася "Міколаш Алеш, майстер чеського рисунку" і насправді не була варта навіть тієї півгодини неуважности, яку я присвятив їй. Це була збірка самоочевидних тверджень, зібраних в купу без ніякого відчуття взаємозв'язку і найменшого наміру виснувати з них якусь оригінальну думку.

Зовсім певно, це була нісенітниця. Д-р Каловсек, редактор журналу "Мистецька думка" (поза тим надзвичайно неприємна людина), потвердив мою думку того ж таки дня телефоном; він подзвонив до мене в університет: "Скажи, ти одержав той трактат такого чолов'яги Затурецького... Тоді напиши це. П'ять експертів уже зрізали його на кусники, та він і далі докучає нам; йому стрілило в голову, що ти — єдиний справжній авторитет. Напиши в двох реченнях, що це лайно, ти знаєш, як це зробити, вмієш бути справді отруйливим; і тоді ми всі матимемо спокій".

Але щось у мені всередині запротестувало: чому це я мав би бути катом пана Затурецького? Чи за це я одержував редакційну платню? До того ж я добре пам'ятав, що вони відкинули мою статтю для журналу "Мистецька думка" через надмірну обережність; щобільше, ім'я пана Затурецького було тісно поєднане в моїй свідомості з Кларою, сливовицею і прекрасним вечором. І нарешті, я не мушу заперечувати цього, це людське — я міг би порахувати на одному пальцеві людей, які вважають, що я "справжній авторитет": чому я мав би втратити цього одного?

Я скінчив розмову якоюсь дотепною неозначеністю, яку Каловсек міг сприйняти як обіцянку, а я як викрут. Я поклав слухавку твердо переконаний, що ніколи не писатиму критики на пана Затурецького.

Натомість я взяв з шухляди письмовий папір і написав до пана Затурецького листа, в якому я уникнув будь-якої оцінки його праці, вибачаючись тим, що мої міркування про мистецтво дев'ятнадцятого століття загально вважаються хибними й ексцентричними, і тому моя рекомендація — особливо в редакторів журналу "Мистецька думка" — могла б радше пошкодити, ніж допомогти справі. При цьому я обсипав пана Затурецького дружньою балакучістю, в якій неможливо було не простежити схвалення з мого боку.

Ледве вкинувши цей лист у скриньку, я забув про пана Затурецького. Але пан Затурецький не забув про мене.

З

Одного дня, коли я майже кінчав лекцію — я викладав історію мистецтва в вищій школі — хтось постукав у двері; це була секретарка, пані Марія, лагідна літня жінка, що іноді робить мені каву, а також каже, що мене немає, коли в телефонній рурці чути небажані жіночі голоси. Вона просунула голову в двері й сказала, що на мене чекає якийсь пан.

Панів я не боюсь, отож, я залишив студентів і в добродушному настрої вийшов у коридор. Мені вклонився невеличкий чоловічок у потертому чорному костюмі й білій сорочці. З великою повагою він поінформував мене, що він — Затурецький.

Я запросив відвідувача у порожню кімнату, запропонував йому крісло і почав приємно розмовляти з ним про що завгодно, наприклад, про таке кепське літо, і про виставки в Празі. Пан Затурецький ввічливо погоджувався з усією моєю балаканиною, але скоро почав пробувати скерувати кожну мою заувагу в напрямі своєї статті, що невидимо лежала поміж нами, як непереборний магнет.

— Ніщо не справило б мені більшої приємности, як написати рецензію на вашу працю, — сказав я нарешті, — але, як я вже пояснив вам у листі, я не вважаюся знавцем чеського дев'ятнадцятого століття, до того ж я в поганих взаєминах з редакторами "Мистецької думки", які вважають мене за запеклого модерніста, отже, моя позитивна оцінка могла б вам лише пошкодити.

— Ох, ви занадто скромні, — сказав пан Затурецький, — як можете ви, такий знавець, оцінювати своє власне становище так понуро! В редакції мені сказали, що все залежить від вашої оцінки. Якщо ви підтримаєте мою статтю, то вони її надрукують. Ви є моя єдина підмога. Це плід трьох років вивчення і трирічної праці. Тепер все це в ваших руках.

Як легковажно і з якої поганої цегли будує людина свої відмовки! Я не знав, що відповісти панові Затурецькому. Нехотячи, я глянув йому в лице і зауважив там не лише малі, старовинні й наївні окуляри, що дивилися на мене, але також і виразну, глибоку вертикальну зморшку на його чолі. В короткій миті передбачення холодок шугнув у мене по спині. Ця зморшка, сконцентрована і вперта, зраджувала не лише інтелектуальні терзання, через які пройшов її власник, сидячи над рисунками Міколаша Алеша, але й також надзвичайну силу волі. Я втратив присутність духа й не спромігся знайти будь-якого спритного викруту. Я знав, що я не напишу рецензії, але я також знав, що в мене немає сили сказати це прямо в обличчя цьому жалюгідному чоловікові.

І тому я почав усміхатися й обіцяти щось невиразне. Пан Затурецький подякував мені й сказав, що він прийде знову внедовзі. Ми попрощались, усміхаючись.

За кілька днів він справді прийшов. Я спритно уникнув його, але наступного дня мені сказали, що він знову шукав мене в університеті. Я усвідомив, що надходять лихі часи; я швиденько пішов до Марії, щоб поробити належні заходи.

— Пані Марієчко дорога, будь ласка, якщо той чоловік знову прийде до мене, скажіть, що я виїхав на наукові досліди до Німеччини і повернуся за місяць. А до того ще одно: я маю, як ви знаєте, всі мої лекції у вівторок і в середу. Я перенесу їх нишком на четвер і на п'ятницю. Лише студенти знатимуть про це, не кажіть нікому, і нічого не міняйте в розкладі. Я мусітиму відхилитися від правил.

4

Справді незабаром пан Затурецький знову прийшов побачитися зі мною і був у розпачі, коли секретарка поінформувала його, що я несподівано виїхав до Німеччини. — Алеж цього не може бути. Пан Кліма має писати рецензію про мене, Як міг він так-о виїхати?

— Я не знаю, — сказала пані Марія, — одначе, він повернеться за місяць.

— Аж за місяць..., — простогнав пан Затурецький: — І ви не знаєте його адреси в Німеччині?

— Ні, — сказала пані Марія.

І я мав місяць спокою.

Але місяць проминув швидше, ніж я сподівався, і пан Затурецький знову з'явився в канцелярії.