Ніхто не сміятиметься - Сторінка 3

Я буду вдома ввесь день. Якщо ви не з'явитеся, я буду змушена вжити заходів. Анна Затурецька, Прага 3, Далімілова вул. 14.

Клара перелякалася і почала щось говорити про те, що я винен. Я махнув рукою, заявивши, що сенс життя — розважатися життям, а якщо життя надто ліниве для цього, тоді не лишається нічого іншого, як трохи підштовхнути його. Людина мусить постійно сідлати події, ці швидкі коні, без яких вона тягла б свої ноги в поросі, як утомлений топчій. Коли Клара сказала, що вона не хоче сідлати ніяких подій, я запевнив її, що вона ніколи вже не зустріне пана або пані Затурецьких і що з подією, в сідло якої я скочив, я жартома впораюся сам.

Вранці, коли ми виходили з дому, нас зупинив двірник. Двірник не був ворогом. Передбачливо, я якось підкупив його п'ятдесяткороновим папірцем, і до цього часу я жив у приємному переконанні, що він навчився нічого не знати про мене і не додавав оливи до вогню, який мої вороги в будинку тримали горючим.

— Якісь двоє були тут учора, хотіли вас побачити, — сказав він.

— Які двоє?

— Такий малий з жінкою.

— Яка на вигляд та жінка?

— На дві голови вища. Жахливо енерґійна. Жінка з характером. Вона про все питала.

Він повернувся до Клари: — Найбільше про вас. Хто ви така і як ваше ім'я.

— Ради Бога, що ви сказали їй? — вигукнула Клара.

— Що я міг сказати? Як я можу знати, хто приходить до пана Кліми? Я сказав їй, що кожного вечора приходить якась інша особа.

— Чудово! — зареготав я і витягнув з кишені десять корон. — Кажіть так і далі.

— Не бійся, — сказав я пізніше Кларі, — ти не підеш нікуди в неділю, і ніхто не знайде тебе.

І надійшла неділя, і за неділею понеділок, вівторок, середа; нічого не траплялося. — Бачиш, — сказав я Кларі.

Але тоді надійшов четвер. Я давав студентам свою звичайну таємну лекцію про те, як гарячково і в якій атмосфері безкорисливої товариськости молоді фовісти звільняли колір з його давнішої імпресіоністичної описовости, коли пані Марія відчинила двері і прошепотіла до мене: — Тут прийшла жінка того Затурецького. — Але мене тут немає, — сказав я, — покажіть їй розклад! Але пані Марія похитала головою. — Я сказала їй, що вас нема, але вона заглянула до вашої кімнати й побачила ваш дощовик на вішалці. Саме тоді там проходив доцент Зелений і запевнив її, що то ваш. Тепер вона сидить у коридорі й чекає.

Якби доля переслідувала мене систематичніше, можливо, що я б опанував ситуацію. Глухий кут — ось де я опинився. Я звернувся до свого улюбленого студента:

— Будь ласка, зробіть мені невелику послугу. Побіжіть у моє бюро, вдягніть мого дощовика і вийдіть у ньому з будинку. Там одна жінка намагатиметься ствердити, що ви — це я, а вашим завданням буде не пристати на це ні за яку ціну.

Студент пішов і за якої чверть години повернувся. Він сказав мені, що місію виконано, повітря було чисте, і жінки не було вже в будинку.

Отже, цього разу я виграв.

Але настала п'ятниця, і по полудні Клара повернулася з роботи, вся тремтячи.

Ввічливий пан, що приймав клієнток у гарному сальоні ательє мод, несподівано відчинив двері до робочої кімнати, де разом з п'ятнадцятьма іншими кравчихами сиділа при швацькій машині і моя Клара, і гукнув: — Чи котра з вас мешкає на вулиці Пушкіна, число 5?

Клара добре знала, що це стосується до неї, бо вулиця Пушкіна, число 5 — це моя адреса. Однак, добре засвоєна обережність підказала їй мовчати, бож вона знала, що її співжиття зі мною було незаконне і що ніхто про це нічого не знав. — Ось бачите, це те, що я їй кажу, — сказав вилощений пан, коли ніхто з кравчих не відізвався, і пішов геть. Клара потім довідалася, що строгий жіночий голос у телефоні змусив його переглянути список працівниць і чверть години намагався переконати його, що серед них повинна бути одна, яка мешкає на вулиці Пушкіна, число 5.

Тінь пані Затурецької зависла над нашим ідилічним закутком.

— Але як вона спромоглася винюхати, де ти працюєш? Адже тут у цій халупі ніхто не знає про тебе! — кричав я.

Так, я справді був переконаний, що ніхто не знав про нас. Я жив як дивак, який думає, що живе неспостережений за високою стіною, не усвідомлюючи маленького деталю, а саме, що стіна зроблена з прозорого скла.

Я підкупив двірника, щоб він не говорив, що Клара живе зі мною, я присилував Клару до найобтяжливішої непоказности й прихованости, а тимчасом цілий будинок знав про неї. Досить було їй одного разу ввійти в необережну розмову з жінкою з другого поверху — і вони всі довідалися, де Клара працює.

Не підозріваючи цього, ми жили викриті уже досить давно. Приховане від наших переслідувачів лишалося лише Кларине прізвище і та дрібна обставина, що вона жила зі мною без прописки. Це були два останні і єдині сховища, за допомогою яких ми покищо уникали пані Затурецької, яка повела проти нас свій наступ так послідовно й методично, що мене пройняв переляк.

Я збагнув, що опинився в скруті; що кінь моєї поразки був осідланий.

8

Це було в п'ятницю. А коли Клара прийшла з роботи в суботу, вона знову тремтіла. Ось що сталося:

Пані Затурецька вирушила зі своїм чоловіком до підприємства, куди вона дзвонила перед тим. Вона спершу зажадала, щоб управитель дозволив їй і її чоловікові відвідати робітню, щоб побачити обличчя кравчих. Таке домагання, правда, здивувало товариша управителя, але пані Затурецька виглядала так, що було неможливо відмовити. Вона сказала щось невиразне про образу, про зруйноване життя і про суд. Пан Затурецький стояв за нею насуплений і мовчазний.

Їх увели в робітню. Кравчихи байдуже попідводили голови, а Клара впізнала чоловічка; вона зблідла і з помітною непомітністю почала швидко працювати над своїм шитвом.

— Ну, ось! — гукнув управитель з іронічною ввічливістю до застиглої пари. Пані Затурецька побачила, що їй треба проявити ініціятиву і звеліла чоловікові: — Дивись добре! — Пан Затурецький прибрав сердитого вигляду й розглядався навколо.

— Чи є вона тут серед них? — прошепотіла пані Затурецька.

Навіть в окулярах пан Затурецький не міг добре роздивитися у великій робітні, яку й так не легко було оглянути з уваги на переповнення її всяким лахміттям і сукнями, що звисали з горизонтальних вішаків, з метушливими кравчихами, які не сиділи акуратно з обличчями, поверненими до дверей, а були в різних позах; вони вертілися, вставали й сідали, мимовільно відвертаючи обличчя. Тому пан Затурецький мусів приступати ближче й намагатися не пропустити нікого.

Коли жінки зрозуміли, що вони є об'єктами чийогось розглядання, до того ж когось такого осоружно непривабливого, вони відчули щось на зразок образи, серед них почулися насмішки і бурчання. Одна з них, здорова молода дівчина, зухвало випалила:

— Він шукає по всій Празі ту потвору, що зробила його вагітним!

На подружжя покотився голосний, грубий сміх жінок; вони стояли понурі, але вперті, з якимсь чудернацьким виразом самоповаги.

— Пані добродійко, — знову гукнула язиката дівка до пані Затурецької, — ви кепсько дивитеся за своїм синочком! Я б ніколи не випускала такого гарного хлопчика з дому.

— Дивися ще, — шепотіла пані Затурецька чоловікові, а він понуро й боязко йшов уперед крок за кроком, ніби стежкою ганьби й побиття, але й рішуче — не пропускаючи ні одного обличчя.

Увесь час управитель посміхався безсторонньо; він знав своїх жінок і знав, що не можна було робити з ними що завгодно; претендуючи однак, що не чує їхнього галасу, він спитав пана Затурецького: — Скажіть мені, будь ласка, як мала б виглядати та жінка?

Пан Затурецький повернувся до управителя й сказав повільно і серйозно:

— Була гарна... Була дуже гарна...

Тимчасом Клара пригнулася в кутку, відокремлюючись від усіх розвеселених жінок своєю схвильованістю, своєю схиленою головою, і своєю гарячковою працею. О, як кепсько розігрувала вона свою непомітність і незначущість. А пан Затурецький був уже зовсім недалеко від неї; за хвилину він дивитиметься їй в обличчя.

— Цього не досить, якщо ви пам'ятаєте тільки те, що вона була гарна, — сказав чемний управитель панові Затурецькому. — Є багато гарних жінок. Була вона низька чи висока?

— Висока, — сказав пан Затурецький.

— Була вона чорнява чи білява?

Пан Затурецький подумав хвилинку й сказав: — Вона була білява.

Ця частина події могла б служити за притчу про силу краси. Коли пан Затурецький бачив Клару перший раз у моїй кімнаті, він був такий засліплений, що справді він її не бачив. Краса створила перед нею свого роду прозорий екран. Екран світла, за яким вона ховалася, мов за вуалем.

Бо Клара ні висока, ні білява. Лише внутрішня велич краси надала їй в очах пана Затурецького враження великого фізичного розміру. І сяйво, що його випромінює краса, надало її волоссю вигляду золота.

І тому, коли чоловічок врешті підійшов до кутка, де Клара, в рудому спецодягу, згорбилася над сорочкою, він не впізнав її. Бо він її ніколи не бачив.

9

Коли Клара скінчила недоладну і ледве зрозумілу розповідь про цю подію, я сказав: — Бачиш, нам щастить.

Але, між схлипуваннями, Клара заперечила: — Що це за щастя? Якщо вони не знайшли мене сьогодні, то знайдуть завтра.

— Хотів би знати, як?

— Вони прийдуть за мною сюди, до тебе.

— Я не впущу сюди нікого.

— А що, коли пришлють поліцію? А що, коли тебе випитають про мене? Казала, що заскаржить мене до суду за образу чоловіка.

— Ну, що ти, я оберну все на жарт. Врешті, це був лише жарт і розвага.

— Тепер не час на жарти, тепер усе споважніло. Вони скажуть, що я загрожувала його репутації. Коли вони подивляться на нього, як вони повірять, що він справді здатний намагатися спокусити жінку?

— Маєш рацію, Кларо, — сказав я, — вони можуть тебе ув'язнити. Але подумай, Карел Гавлічек Боровський також був у тюрмі, а як далеко він пішов; ти напевно вчила про нього в школі.

— Не верзи, — сказала Клара. — Ти знаєш, що мої справи кепські. Мені доведеться з'явитись до дисциплінарного комітету, мені запишуть це в папери, і я ніколи не вирвуся з робітні. Все ж таки я б хотіла знати, як справа з тим моделюванням, яке ти обіцяв мені. А далі спати в цьому помешканні я вже не можу. Я буду завжди боятися, що вони прийдуть по мене. Сьогодні я вертаюся до Челаковіц.

Це була одна розмова.

А по полудні цього ж дня, після зборів катедри, я мав другу.

Керівник катедри, сивоголовий історик мистецтва і розумна людина, попросив мене зайти до його кабінету.

— Я думаю, ви знаєте, що ви не допомогли собі тією студією, що оце саме вийшла, — сказав він мені.

— Так, я знаю, — відповів я.

— Дехто з наших професорів думає, що це стосується до них, а ректор певний, що це був напад на його погляди.

— Що можна вдіяти в такому випадку? — спитав я.

— Нічого, — відповів професор, — але ваш трилітній період лекторства скінчився, і на цю посаду оголошено конкурс.