Ніхто не сміятиметься - Сторінка 5

А жінка з житлового комітету вела далі: — Якщо ти не хочеш назвати нам її прізвище, то про нього довідається поліція.

11

Ґрунт вислизав у мене з-під ніг. В університеті я почав відчувати неприязну атмосферу, про яку мені говорив професор.

Правда, мене не викликали на ніяку розмову, але тут і там я похоплював натяк, та принагідно дещо проскакувало в пані Марії, бо вчителі, п'ючи каву в її канцелярії, не стримували язиків. За кілька днів мав зібратися комітет конкурсу на місце лектора; тим часом він збирав усі можливі характеристики. Я уявляв собі, як його члени читають звіт житлового комітету, звіт, про який я знав лише те, що він таємний і що я в ньому не можу нічого змінити.

Бувають моменти в житті, коли людина зіщулюється для оборони. Коли вона мусить відступати. Коли мусить здавати менш важливі позиції, щоб захистити головніші, чи хоч останню, найголовнішу; бо на якійсь точці людина таки мусить зупинитися і стати твердо, якщо вона не хоче починати життя спочатку з порожніми руками й почуттям, як після корабельної катастрофи.

Мені здавалося, що ця єдина, найважливіша позиція було моє кохання. Так, у ці хвильні дні я зненацька почав усвідомлювати, що люблю мою тендітну й нещасливу кравчиху, яка була і бита і пещена життям, і що я триматимуся з нею.

Того дня я зустрівся з Кларою в музеї. Ні, не вдома. Хіба дім ще був домом? Чи кімната з скляними стінами — це дім? Кімната, яку оглядають крізь біноклі? Кімната, в якій мусиш ховати свою улюблену старанніше, ніж контрабанду?

Дім був не дім. Ми почували себе в ньому наче вломники, що можуть бути зловлені у будь-яку хвилину. Кроки в коридорі робили нас нервовими; ми чекали, що хтось почне вперто гупати в двері. Клара приїжджала з Челаковіц, але нам не хотілося зустрічатися в нашому втраченому домі навіть на короткий час. Тому я попросив свого приятеля маляра позичити мені його студію на ніч. Того дня я одержав ключа перший раз.

Так ми опинилися на високому піддашші у Виноградах, у величезній кімнаті з однією малою канапою і широким похилим вікном, з якого ми могли бачити всі світла Праги. Серед багатьох картин, прихилених до стін, серед невпорядкованости й безтурботного артистичного безладдя, благословенне почуття свободи повернулось до мене. Я простягнувся на канапі, вкрутив коркотяга й відчинив пляшку вина. Я гуторив радісно й вільно, сподіваючися гарного вечора й ночі.

Однак напруження, якого я вже більше не відчував, усією своєю вагою звалилося на Клару.

Я вже згадував, як Клара без ніяких вагань і з найбільшою природністю якийсь час жила у мене на піддашші. Але тепер, коли ми накоротко опинилися в чужій студії, вона почувала себе сама не своя. — Це принизливо, — сказала вона.

— Що принизливо? — спитав я.

— Те, що нам довелося позичати помешкання.

— Чому це принизливо, що нам довелося позичати помешкання?

— Тому, що в цьому є щось принизливе, — відповіла вона.

— Алеж нам не залишається нічого іншого.

— Мабуть, так, — відповіла вона, — але в позиченому мешканні я почуваю себе як шлюха.

— Ради Бога, чому ти маєш почувати себе як шлюха в позиченому помешканні? Шлюхи здебільшого промишляють у своїх власних помешканнях, а не в позичених...

Марно було воювати здоровим розсудом проти твердині іраціональних почувань, що як відомо, є тим матеріялом, з якого складене жіноче мислення. Вже від початку наша розмова не віщувала добра.

Я оповідав Кларі про те, що сказав професор, розповів про те, що відбулося в житловому комітеті, і намагався переконати її, що вкінці ми повинні виграти, якщо ми любимо одне одного і триматимемося разом.

Клара трохи помовчала, а тоді сказала, що я сам винен.

— Чи ти хоч зможеш мене визволити від тих швачок?

Я сказав їй, що принаймні деякий час вона ще мусітиме їх потерпіти.

— Бачиш, — сказала Клара, — це були самі обіцянки, а вкінці ти не робиш нічого. А сама я не вирвуся звідти, навіть якби хтось інший схотів допомогти мені, бо я матиму характеристику, зіпсовану з твоєї вини.

Я запевнив Клару, що випадок з паном Затурецьким не може їй пошкодити.

— Я так таки не розумію, — сказала Клара, — чому ти не хочеш написати рецензії. Якби ти написав її, відразу наступив би спокій.

— Уже пізно, Кларо, — сказав я: — Якщо я напишу цю рецензію, скажуть, що я розгромив ту працю з помсти, і будуть ще більше розлючені.

— А чому ти мусиш її розгромлювати? Напиши позитивний відгук.

— Не можу, Кларо. Та праця цілковита нісенітниця.

— То що? Чому це ти раптом зробився таким правдомовним? Хіба то не була брехня, коли ти сказав тому чоловікові, що з тобою не дуже рахуються в журналі "Мистецька думка"? І хіба то не була брехня, коли ти сказав йому, що він пробував мене спокусити? І чи не була брехнею твоя вигадка про Гелену? Якщо вже ти наговорив так багато брехні, яка різниця, коли ти скажеш ще одну і похвалиш його в рецензії? Це єдиний спосіб наладнати все.

— Бачиш, Кларо, — сказав я, — ти вважаєш, що брехня є брехнею, і виглядає так, ніби ти маєш рацію. Але це не так. Я можу придумати що завгодно, зробити з когось дурня, вигадувати всякі містифікації і витівки — і я не почуватиму себе брехуном і не матиму докорів сумління. Ці брехні, якщо ти хочеш так їх називати, — це я сам, який я справді є. З такими брехнями я не вдаю нічого, з такими брехнями я фактично говорю правду. Але є речі, про які я не можу брехати. Є речі, в які я проникнув, значення яких я збагнув, які я люблю і сприймаю серйозно. А там жартувати годі. Якби я там брехав, я принизив би сам себе. Це неможливе, не проси мене робити це, я не можу.

Ми не зрозуміли одне одного.

Але я справді любив Клару і вирішив зробити все можливе, щоб вона не мала підстав докоряти мені. Наступного дня я написав листа до пані Затурецької, повідомляючи, що чекатиму її післязавтра о другій годині в своєму кабінеті.

12

Вірна своїй жахливій методичності, пані Затурецька постукала в точно призначений час. Я відчинив двері й запросив її всередину.

Тепер я врешті побачив її. Вона була висока на зріст жінка, дуже висока, з худим селянським обличчям, з якого дивилися блакитні очі.

— Роздягніться, — сказав я, і незручними рухами вона зняла довгий, темний плащ, вузький у поясі й чудернацько скроєний, плащ, який, Бог зна чому, викликав в уяві старовинну вояцьку шинелю.

Я не хотів атакувати відразу; я хотів, щоб мій противник спершу показав мені свої карти. Коли пані Затурецька сіла, я спонукав її говорити однією чи двома заувагами.

— Пане Кліма, — сказала вона з серйозністю в голосі, але без аґресивности, — ви знаєте, чому я хотіла побачити вас. Мій чоловік завжди дуже поважав вас як спеціяліста і людину з характером. Все залежало від вашої рецензії. А ви не хотіли написати її для нього. Написати цю працю взяло моєму чоловікові три роки. Його життя було трудніше, ніж ваше. Він учитель, він щодня їздив двадцять кілометрів від Праги. Минулого року я примусила його припинити це й присвятити себе науковим дослідам.

— Пан Затурецький не працює? — спитав я.

— Ні...

— А з чого ви живете?

— Я мушу тягти це сама. Ці наукові студії, пане Кліма, це його пристрасть. Якби ви знали, чого він тільки не досліджував! Якби ви знали, скільки сторінок він понаписував. Він завжди каже, що справжній учений мусить написати триста сторінок, щоб з того потім залишити тридцять. А на додаток до всього, ця жінка. Повірте мені, пане Кліма, адже я його знаю, він нічого такого не зробить, в чому його та жінка обвинуватила. Я в це не вірю. Хай вона скаже це переді мною й перед ним. Я знаю жінок, мабуть, вона вас дуже вподобала, а ви її ні. Мабуть, вона хотіла зробити вас ревнивим. Але ви можете вірити мені, пане Кліма, мій чоловік ніколи не посмів би!

Я слухав пані Затурецьку, і зненацька щось дивне сталося зі мною: я перестав усвідомлювати, що це була та жінка, через яку мені довелося залишити університет, що це була та жінка, яка спричинила напруженість між мною й Кларою, та жінка, через яку я змарнував так багато днів у гніві й неприємностях. Зв'язок між нею і цим випадком, у якому ми обоє грали невеселу ролю, раптом став невиразний, хиткий, випадковий і не був він нашою провиною. Якось відразу я зрозумів, що це було лише моєю ілюзією, ніби ми самі сідлаємо події і контролюємо їх напрям. Справді вони, либонь, не є нашими подіями взагалі, вони накинені нам звідкілясь ззовні; що аж ніяк вони не характеризують нас; що нас не можна винуватити за чудернацький шлях, яким вони йдуть; що вони несуть нас з собою, бо ними керують якісь інші сили; ні, я маю на думці не надприродні сили, а людські сили, сили тих людей, які, коли, згуртовуються, на жаль, все таки лишаються взаємно відчуженими.

Під кінець, коли я дивився в очі пані Затурецькій, мені здалося, що ті очі не спроможні бачити послідовности вчинків, мені здалося, що ті очі взагалі не бачать, що вони попросту пливуть по її обличчі; що вони просто стирчать з нього.

— Можливо, ви маєте рацію, пані Затурецька, — сказав я примирливо. — Можливо, моя дівчина справді не казала правди, але ви знаєте, як це буває, коли людина ревнива... Я повірив їй, мої нерви зрадили мене. Це може трапитися кожному.

— Так, зовсім певно, — сказала пані Затурецька, і стало очевидним, що тягар звалився з її серця: — Якщо ви бачите це самі, то добре. Ми боялися, що ви вірите їй. Та жінка могла зруйнувати моєму чоловікові все життя. Я не говорю про те, яке моральне світло кидало це на нього. Це ми ще якось прийняли б. Але мій чоловік обіцяє собі все від вашої рецензії. У редакції його запевнили, що все залежить тільки від вас. Мій чоловік переконаний, що якби його статтю опублікували, він нарешті буде визнаний як науковець. І тепер, коли все з'ясувалося, скажіть, будь ласка, чи напишете ви ту оцінку для нього? І чи можете ви зробити це скоро?

Тепер надійшов момент помститися за все і вдоволити свою лють, але в цей момент я не почував ніякої люті, і коли я сказав те, що тоді сказав, це було лише тому, що я не міг уникнути цього:

— Пані Затурецька, є певні труднощі з оцінкою. Я мушу признатися вам, як усе це сталося. Я не люблю говорити неприємних речей людям в обличчя. Це моя слабкість. Я уникав пана Затурецького, і я думав, що він здогадається, чому я уникаю його.