Облава - Сторінка 14

Але невже вони справді будуть його ловити, не відчепляться? Здається, йому вдалося їх трошки випередити, він уже майже добіг до березового гаю, що клинцем виступав у поле, спалахнуло в душі рятівне — а раптом таки вдасться?! Вони ніби залишалися позаду, і тієї ж миті той перший загрозливо закричав на віддалі:

— Гей ти, сучий сину, куркульська мордо! Спинися! Стій, кажу тобі!

Федір аж спіткнувся від несподіванки, він не допускав думки, що його впізнають. Але якщо так називають, значить, пізнали. Коли закричали втретє, Федір здогадався, що це — Змитро Ципруків, він його ловить! О боже ж мій, не вистачало ще трапити до рук цього зловмисного негідника! Пекуча досада вдарила Федорові в серце, несподівано надала йому сили, і він рвонув, ніби в останній раз, і, не оглядаючись, влетів у кущі. Він біг ще гаєм, правда, все повільніше, потім пішов кроком, тоді знов безсило трюхикав, щоб якомога далі відійти в ліс від того нещасливого поля.

Його переслідувачі, здається, в ліс не пішли, залишилися на узліску. Федір ще довго шкандибав поміж рідкими недорослими хвойками, гірко й тужливо розмірковував про те, що сьогодні йому не пощастило остаточно. Сьогодні за весь день він не мав жодного просвітку, цієї погідної сонячної днини у Федора не було душевного спокою ні на хвилину. "Чи ж не вистачило б тієї новини про сина, так ось тобі маєш, ще й цей Змитро. Але ж ти дивись: пильнує в полі. Чи він вартівник який, чи начальник, щоб робочої пори розгулювати собі по полях. Ет, мабуть, бригадир, — здогадався Федір, — щось подібне до того. Але Змитро — і бригадир, чи це можливо? Найбільший нехлюй та ледар, у якого колись кобила здохла, з'їла солом'яну стріху за зиму — і не вистачило, бо корму не назапасив. Той Змитро, що за все життя не навчився плести личаки (завжди плела йому жінка), тепер цього нікчему поставили за бригадира?! Правда, горло дерти він умів добре або голосно лаятися, нагримати, накричати на кого хочеш. Що ж, це тепер, мабуть, найважливіша здатність, як там, на висилці, так і тут, у колгоспах. Скрізь, видно, однаково..."

Розділ V. ОБЛАВА

Серед ночі розходилася негода, ліс одержимо шумів, ялини, здавалося, аж гули під натиском ошалілого вітру, вихрилися берези, розхристано лопотіли листям. Ровба думав: "Зараз сипоне дощ". Цієї ночі Федір не пішов у село, він узагалі більше не вилазив із лісу, який давав йому сякий-такий притулок. Іншого на цій землі в нього вже не було. Кожного разу він обирав для себе нове місце, — аби подалі в ліс. Перед вечором, утікаючи від тих, що гналися за ним, він упав там, де його захопили сутінки, — в молодому, досить густому ялиннику, край порослого чагарником болітця. Іти далі вже, певно, не було сенсу, там, попереду, починалося справжнє болото, а головне — він виснажився до краю. Відлежавшись трохи, він сів, порізав на тоненькі шматочки одну за одною всі чотири картоплини і зжував їх. Більше їстівного в нього нічого не було, і він сидів мовчки проти ночі в ялиннику і зажурено думав: "Боже ж мій, боже, чому мені випала така доля? Чому я такий безталанний? Хто в мене вкрав щастя, а тепер полює на моє життя? Хіба я согрішив перед людьми чи перед богом? Кого я забив, кого обібрав чи хоч зневажив — кого? Завжди з повагою ставився до влади, був щиро вдячний їй за землю, за щедрість до бідняка, який ще недавно поневірявся в наймах. Та як же інакше — Радянську владу вважав своєю, селянською владою. Ще, бувало, сперечався на зборах із тими, хто все нарікав: того немає, а того мало. Нема мануфактури, нема цвяхів, не вистачає гасу, не докупишся цукру... Казав отим нетерплячим: чекайте — не все відразу. Радянська влада кривди не вчинить біднякові, це ж її головний клопіт — селяни-трударі. Та чи ж сам я усе це вигадав? Про те в газетах писали і різні представники на зборах, зустрічах говорили. А я вірив. Я готовий був усім вірити, бо сам не збрехав ніколи, ніколи в житті не був ошуканцем.

Так чому ж ошукали мене? І ошукали так жорстоко, безжально, на все життя?

Зрештою, до обману, обдурювання можна було б уже звикнути. Ошукували мене і сусіди, і рідня, і односельці. Завжди ошукувало начальство — і тут, і на засланні. Підманювали товариші по нещастю. Деяким я навіть був щиро вдячний..."

Із півночі втікали звичайно весною, коли розтавав сніг і пробуджувалася тайга. Хоч і вбога, голодна була північна весна, в тайзі харчу ніякого, опріч хіба ягід. Але вже вище ходило сонце, миналися люті морози, сніговії. І головне — приходив час зеленої трави, дороги без слідів — іди куди хочеш. У таку пору мало хто з тих невільників не мріяв про втечу, про свій заповітний край, з якого був вирваний силою. Але тисячі кілометрів пішки, бездоріжжя, безлюддя додавали сміливості не багатьом. Для такого вчинку потрібно було залізне здоров'я, нелюдська — звірина сила, а вони під весну ледве волочили ноги. Але ж мрії п'янкі, вони надавали снаги, сп'яніла людина хтозна на що здатна. І на розумне і на дурне — це вже залежить від обставин.

У них на сплавлянні, яке тільки-но розпочалося, втекти з поселення можна було — важко потім було пройти через тайгу. Деяких ловили — на ріці, на дорогах, часом навіть за сотні кілометрів — на залізницях, пристанях. І все одно тікали. Він про втечу всерйоз не думав, поки були на руках хвора жінка й маленька Олечка. Та вже потім, як залишився сам... Хіба тільки спалахне в думках, і тут же згасне. Не ставало йому мудрості, а про свої мрії він нікому й натяку не робив. Та й узагалі він був мовчазний там, своїх людей поруч не трапилося, а з чужими тримався недовірливо — бо мало що! І не до вподоби були йому ті, з ким знався — все більше сварливі, жорстокі, недобрі. Може, і його обминали, нехтували ним, погорджали — забитим, малописьменним мужиком-білорусом. Звичайно, що їм до нього? Чим міг бути для них корисним? І він призвичаївся, що не зважали на нього. І дуже був здивувався, коли ним поцікавився один чоловік.

Якось на штабелівці в заплаві, коли бригада скупчувала колоди у величезні нагромадження, до нього тихенько підійшов Вугор, також засланець. Але не з розкуркулених селян, а ще там з якихось, працював він з Федором в одній бригаді, але таємно підтримував зв'язок з деякими людьми з інших бригад. Були чутки, що на заслання він потрапив із Воркути, де на шахтах відбував строк за щось кримінальне, вибився там у начальство, та на чомусь проштрафився. Сам він був міщук, здається, звідкись з Уралу, поводив себе незалежно, з керівництвом — без особливої покірності, знав собі ціну, часом міг дозволити собі якесь послаблення, скажімо, зайву хвилину на перекур чи ще щось. І наглядачі не дуже до нього чіплялися.

Цей Вугор пооглядався, послухав — поблизу не було нікого, і каже Федорові: "Додому хочеш?" Федір замішався, зніяковів, відразу навіть і питання не міг зрозуміти. Тоді той розтлумачив: "Є така можливість. Нас двоє. Третім будеш?" Що й говорити, звичайно, додому Федір готовий був летіти на крилах, усе в ньому стрепенулося від тих слів. Тільки ж як? Що за можливість з'явилася в них? Та, мабуть, щось таки є, коли цей чоловік пропонує. "Значить, згода? — перепитав Вугор. — Тоді завтра ставай до крайнього штабеля".

Назавтра вранці йому і справді вдалося стати біля крайнього від лісу штабеля. Зробити це було не важко, бо інші, коли бригадир розставляв на роботу, намагалися не висовуватись: той штабель був найвіддаленіший, і колоди тягати туди треба було здалеку. Федір же тоді вийшов наперед і якраз опинився в тій четвірці, яку скерували на кінець робочої площадки. Там же опинився і Вугор. Вони взялися котити колоду, але як тільки бригадир зник з очей, Вугор підморгнув одним оком: мовляв, за мною! Боком, боком він подався подалі від штабелів, Федір із тремтливим серцем пошкандибав услід.

Утекли вони вдало, тоді їх навіть ніхто не затримав, може, і не зауважив навіть, у лісовій розпадині до них приєднався одноокий здоровань, на прізвисько Скакун. Це був, як зрозумів Федір, давній дружок Вугра, і вони втрьох відмахали першого ж дня по дикій глухій тайзі верст із сорок. Звичайно в тому краї їздили взимку по ріках або берегами річок, якщо це було влітку, але їм такий шлях був заказаний — на березі їх відразу б узяла міліція. І вони подалися кружним шляхом — тайгою. Його компаньйони припасли трохи харчів, видно, готувалися більш старанно, ніж він, і дуже ощадно витрачали ті шість кілограмів борошна і двадцять шість сухарів, що несли в наволочці. У їхній невеличкій групі всім розпоряджався Вугор. Федір був йому без міри вдячний, що взяв до компанії саме його, Федора, а не когось іншого, довірився йому. Через те Федір уже був готовий відчути повагу до себе самого, а про його ставлення до Вугра й казати нема чого — о, він цінував його! Служив йому в дорозі як міг: старався взяти на себе щось тяжче з ноші, довше посидіти біля вогнища, щоб ті двоє раніше лягли відпочити, поспати. Якось біля струмка, коли вони всі сушилися після дощу, Федір розчулено подякував Вугрові, що прийняли його до свого гурту. Той, однак, якось зловтішно чи хитро примружив очі, може, від диму, і, криво всміхаючися, сказав: "Так я ж відразу побачив: дуже додому хочеш". — "Що правда, то правда. Дякую ж тобі за те". — "Потім віддячиш. Червоненьким", — вишкірив зуби Вугор.

Тоді він і справді був непоганий, навіть турботливий товариш. Ділив їхні небагаті харчі по справедливості, вранці сам розпалював вогнище, завжди визначаючи шлях, ішов попереду. Тайгу, можна було переконатися, він знав краще за них двох, видно, не вперше подорожував по ній. Куди і як ітимуть далі, Вугор їм не розказував, і Федір його не розпитував: він уже звик покладатися на досвід Вугра. Справді, хіба ж він один відмахав би за тиждень дві сотні верст без доріг, по незнайомому лісі? Це вже потім він дещо петрав у цій жахливій науці втікання, а тоді був дурний і зелений, наче солдат-новобранець.

Попалися вони по-дурному, зовсім випадково. Під вечір біля невеличкої річки набрели на самітну мисливську хатку, зайшли до неї, думаючи розжитися на щось їстівне, та марні були їхні сподівання. Нічого не знайшовши, вони пройшли далі ще дві версти: ночувати в хатці не відважилися; зморені до краю, як стемніло, полягали рядком на м'якому мосі у хвойничку.