Облава - Сторінка 13

А як же ж.

— Невже одноосібників не залишилося?

— Одноосібників? — примружив одне око старий і спитав: — А сам звідки будеш? Здалека?

— Та я... нетутешній, — збрехав Федір. — Іду до рідні.

Чорна корова подалася в кущі, натягнула мотузку, і старий змушений був рушити за нею. Федір пішов слідом за ним.

— А там, звідки будеш, хіба залишилися одноосібники?

— Та ні, знаєте...

— І в нас не зосталося. Хто в колгосп не схотів — того вивезли. Тих, що пізніше схотіли самі, — розкуркулили і також вислали. Куркулі, підкуркульники, — щось мурмотів дідок, міцно тримаючи мотузку в руках і поспішаючи за коровою.

— Ну, а як же воно в колгоспі? Чи хоч у достатку?

Старий відразу сердито блимнув на Федора і перекривив:

— Достаток! З великодня до Іллі травичкою харчувалися. З Іллі почали потроху картопельку копати. Але ж — на Іллю, яка ж вона та картопелька! Горіхи...

— Он як?

— Ну. А хіба ти не знаєш? Чи у вас там голоду не було? — старий уперся в нього докірливим поглядом.

— Та як вам сказати? Було...

— Ну. Тільки й порятунку, що корівка. Молочко! Та й те треба здавати. Двісті літрів. І м'ясо, і яєчка. І вовну. Узимку обсмалили кабанчика, так штрафу дали п'ятдесят карбованців.

— За кабанчика?

— Еге ж. За шкіру. Шкіру ж треба здавати. А хіба у вас не такі порядки?

— У нас? Та як вам сказати? — трохи замислився Федір. Він не знав, що відповісти старому, чи скрізь було так, як тут, чи, може, в інших місцях було трохи по-іншому. Проте старий зрозумів його мовчанку по-своєму.

— Я й казав: ніде немає такого, як у нашому районі. І люди погані, і начальство лихе. Чи ж так можна, щоб за малу недоїмку — і останню корову. А малі? Як їм без молока? Повмирають. Чимало їх померло влітку. І малих, і старих. Ось вештаюся по лісах з цією, — він смикнув мотузку. — Ховаюся, щоб не відібрали. Бо сплачувати податок нічим

— Біда, біда, — поспівчував старому збентежений Федір, якому ще ні з ким не доводилося говорити про місцеві порядки, дізнаватися, як жили тут без нього його земляки. Старий був першим, і Федорові дуже хотілося розпитати в нього якомога більше, хоч і було дуже лячно, боявся викликати підозру до себе.

— Біда, авжеж.

— Може, треба було поскаржитися? Написати кудись? — обережно порадив Федір.

Вимушена сердита усмішка скривила защетинене обличчя старого.

— Кому скаргу? Начальству? Так вони ж самі в нас як звірі. Приїде якийсь із них.. Ось хоч би Ровба: все матюки та лайка. А ще погрози, Сибіром лякає..

Федір відчув, як зненацька заколивалася в нього під ногами земля і навскіс попливло поле.

— Ровба?

— Ага, Ровба. Тепер він партійний секретар. Молодий, а наче тіун, як якийсь наглядач за кріпацтва. І від батька відмовився. Батько в нього ж розкуркулений, з Недолища, так відцурався. Казали, і прізвище міняти збирався, щоб і прозвання не було...

Федір, здається, в'їжджав, уростав у землю, що немилосердно гойдалася. Він уже погано сприймав те, що розказував дідок далі, не слухав про порядки в районі. Його так уразили слова про сина, таким страшним болем озвалася в ньому та новина, що він онімів на хвилину. Більше він не міг ні про що питатися, лише глянув спустошено на врунисте поле, за яким на пагорбку виднілися стріхи недалекого сільця, і мовчки пішов геть від старого. Про хліб він так і не спитав у діда, подався навмання, як побитий собака. Ішов і думав, навіщо він зачепив старого. Краще б він не знав нічого ні про тутешнє життя, ні про сина. Жив би, як і раніше, одними своїми бідами, що роками носив у собі. Навіщо до них додалися ще й ці? Як жити з ними, як умістити у своїй знесиленій, спорохнявілій душі?

Хоча яке вже там життя...

Неуважний, байдужий до всього, що його оточувало, він відійшов далеко від діда з коровою, ні разу не оглянувшись назад, потім зайшов глибше в листяний ліс і опустився на високу папороть. Те, що Федір довідався про сина Миколку, спочатку опекло подивом, і віри він не йняв дідовим словам. Ну, хай відмовився від розкуркуленого батька, але ж навіщо так до людей? Та ще й прізвище міняти? Що ж тоді залишиться від минулого? Як тоді житиме в майбутньому? Що скаже дітям своїм? Дуже нелегко було йому зрозуміти сина, якого він не бачив сім років, і те, що почув Федір, гнітило, бентежило, обурювало.

Малим Миколка був жалісний, якось усю зиму тримав під ліжком бідолаху курочку, що зламала ногу. Дуже шкодував матір, коли вона хворіла на бешиху. А коли виріс, то так само віддано, як і своїх рідних у дитинстві, полюбив комсомол. Може, не самий комсомол, скільки оту горласту метушню, якою захоплювалися молоді, — через сум, самоту-нудоту, що огортала їх у темних, завіяних снігом селах. Усе щось вигадували, виконували, засідали, обмірковували, приймали резолюції. З усього їхнього осередку особливо активними були Миколка та його одноліток Шурка, єдиний синок бідної вдовиці Михалини. Одного разу вони прийняли резолюцію, щоб зняти образи. Звичайно, домогтися того по всьому селу у хлопців не стало сили, тоді вони постановили зняти хоча б у своїх батьків. Це було значно простіше, але і не так щоб дуже. Батьки мало їх слухалися. Федір поставився до хлоп'ячої вигадки досить помірковано — що з тих образів! Правда, висять собі в кутку, нікому не заважають, але ж і користі від них ніякої. А Ганночка завпиралася, не хотіла знімати нізащо, і Миколка вмовляв її від різдва до самого великого посту. Усе ж домігся свого, познімав ікони, ще й рушники разом із ними. Натомість почепив великий портрет Карла Маркса, правда, вже без рушників. З того часу висів у кутку бородатий чоловік, також ні користі від нього, ні шкоди, Миколка був задоволений, ну, то й добре.

І тут під весну якимсь чином комсомольський секретар довідався, що в Шурки залишився один образ. Миколка зібрав комісію з трьох комсомольців, і пішли вони в хату до Шурки перевіряти. Виявилося, що так воно і є: ікона архангела Гавриїла висить собі, де й висіла, Михалина плаче, лементує, нізащо не дає знімати, і Шурка нічого не може вдіяти з нею — отаким м'якотілим виявився комсомолець. Микола тут обійшовся з Шуркою круто, видно, щоб іншим острашка була. Думали, він зірве образ, а він його і не зачепив. Скликав збори і, незважаючи на давню дружбу, домігся, щоб Шурку виключили з комсомолу. Федір був здивований цим і навіть якось увечері м'яко дорікнув синові, мовляв, чи не занадто суворо поставилися вони до свого ж односельця-ровесника. Та Миколка йому відповів з не чуваною раніше твердістю в голосі: "Комсомол таких ошуканців у порошок розітре!" — "Ну, нічого собі", — сказав тоді здивований батько та й пішов у своїх хатніх справах. На ті синові клопоти він дивився як на витребеньки малих дітей. Мале дурне, підросте — порозумнішає.

Мабуть, проте, син порозумнішав по-своєму...

По довгім розмірковуванні Федір, однак, трохи заспокоївся. Спробував думати інакше: а може, тепер так і треба? Він ще на засланні надивився на всілякі поламані людські долі, на начальницьку прискіпливість, безпідставну строгість, в ім'я хіба що однієї мети — знущання. Доброта, мабуть, там, де справедливість і правда. А там, де класова непримиренність, де жорстокість вищих до тих, хто нижче, яка ж там доброта! Навіки, видно, відійшла людяність, спливла без вороття в минуле, на зміну їй з'явилося щось нове, безпощадне й немилосердне. Його розумний Миколка, мабуть, швиденько засвоїв це. І якщо він став таким, значить, так треба було. Особливо якщо він не із своєї злості, а з державної потреби. Значить, інакше і не можна. А що батька зрікся... Кривдно і боляче, звичайно, та що тут вдієш? Може, він відрікся тому, що батько ніби як помер, а тому ніколи і не дізнається про це. Принаймні для сина він справді наче мертвий, за стільки років від батька — жодного листа, ніякої тобі звісточки. Може, синові й ліпше так. Знову ж — куркуль! Батькові цим уже не нашкодити, а син, може, поживе ще.

І все-таки було кривдно, боляче, хоч плач.

Коли почало вечоріти, Федір підвівся з папороті, оглянув себе. Він відчув велику слабість у всьому тілі, ноги його зробилися товстими, як колоди (чи не пухнути почали?), і якось тягнули донизу. Він потиху поклигав через гущавину до узлісся, потім попід лісом уздовж зеленого лану озимини подався до картопляного поля.

Сонце тим часом зійшло з неба, сховалося за ліс, але на поле ще падало його останнє світло, вгорі кудись вільно пливли, наздоганяючи одна одну, світлі хмари. Як і передбачав Федір, картоплю на полі вже вибрали, ні жінок, ні коней не було видно, тільки здалека горбився під соломою одинокий бурт. Та бурт йому непотрібний. Трохи відійшовши від облогу, Федір поколупався в борозні. Ні, тут не було нічого, мабуть, усе підібрали. Тоді він пройшов ще далі, розпушив землю в кількох місцях, знайшов перерізану плугом половинку картоплі. Підвів голову, глянув туди-сюди — здається, ніде нікого. Потягнувся вбік, туди, де валялося розкидане в борознах картоплиння. Подумав, може, тут хоч щось залишилося. Перебрав у кількох місцях грудки землі, а знайшов лише чотири картоплини. Звичайно, можна було б дійти до вже близького бурту, назапасити там у кишені, але він не хотів дуже віддалятися від свого рятівника — лісу. Та й знову ж таки — красти колгоспне? Красти він не хотів, він міг узяти тільки те, що кинули, залишили, тобто — нічиє, це споконвіку не вважалося за гріх. А тепер і поготів. Похапцем риючись у землі, він знайшов ще три невеликі картоплини і оглянувся. Від лісу до нього, широко ступаючи, ішли два чоловіки. Відразу все зрозумівши, він випустив з рук картоплини, які щойно підібрав, і поспішно подався навскіс через поле, до лісу. Ті також збочили — йому навперейми; один уже старий, у ватянці і чоботях, другий — молодший, цибатий, на голові кашкет із довгим козирком, насунутим аж на брови. Федір відчув, що кепські його справи, що це його ловлять. І, що було сили, побіг до узлісся, але не навпростець, а забираючи трохи вбік, щоб відірватися від переслідувачів. Його постоли чіплялися за розкидане бадилля картоплі, він ледь тримався на ослаблих ногах, чотири картоплини теліпалися в кишені. Кроки його, зрозуміло, були значно коротшими, ніж у тих двох, що розгонисто і стрімко ступали йому навперейми. І він злякався, що не втече — доженуть.