Облава - Сторінка 15
- Василь Биков -На світанку їх підняли дулами двох рушниць. Потім виявилося, що вчора біля тієї хатки їх зауважив місцевий мисливець, сказав про те братові, і вони вдвох наздогнали втікачів. Усе відбулося неждано, зненацька, якби було в них трохи більше часу, то, може, викрутилися б ще якось. Але не встигли вони опам'ятатися, як прийшла підвода, і їх відвезли на лісодільницю, звідти на пристань, далі в комендатуру. Брати мисливці, мабуть, отримали нагороду, а вони опинилися в ще гіршому становищі, ніж були раніше, до втечі. Федір дуже переживав їхню невдачу, просто з лиця спав, зчорнів весь від горя, навіть не взяв того кусня хліба, що їм кинули в каталажку. Вугор тоді, втративши якось відразу свій звичайно такий незалежний грайливо-доброзичливий тон, буркнув: "А тобі чого киснути? Тобі радіти треба". — "Чого?" — не зрозумів Федір. "А того! — недобре засміявся його товариш. — Що кабаном не став". — "Яким кабаном?" — нічого не міг второпати Федір. — "Не знаєш яким? Еге, в тому ж і вся справа, що вже не довідаєшся".
Так Федір нічого тоді й не зрозумів. Тільки пізніше, як кинули його ще в більше пекло — на торфовиська за Сиктивкаром, якось під час розмови із зеком-бувальцем він спитав, що значить це слово, і в нього потемніло в очах. Виявляється, так прозивали того наївного дивака, якого підбивали на втечу, щоб, коли вийдуть усі припаси, прохарчуватися ним у тайзі. Це був кабан.
А він — він стільки часу був йому вдячний. Він просто полюбив його — за довіру, людську увагу до себе. А той опікувався своїм кабаном... Але Вугор, — закоренілий, запеклий злочинець, убивця. Що сподіватися від нього? А як поставилося життя до нього?! Так само як той Вугор, безсердечно, безжально, жорстоко, не по-людському підступно.
А може, це йому кара від бога? За образи, які з його мовчазної згоди Миколка виніс із хати? Спочатку Ганночка була приховала їх на горищі за комином, але син, довідавшись, дістав їх звідти і побив за коморою. Мати плакала, а він, Федір, не знав, як поставитись до того. Трохи шкода було святих, з якими життя прожив, але якщо син так учинив, бо влада того потребує, то що ж... Владі він довіряв, думав що там десь, у Москві чи Мінську, сидять розумні люди, освічені, справедливі, коли вирішили, що без бога народу ліпше, то, мабуть, так і треба. Чому ліпше — цього зрозуміти він не міг. Але чи багато він тоді розумів, маючи всього дві зими церковноприходської школи. Зате його син закінчив аж сім класів, авжеж, мабуть, розумів більше за батька.
Проте бог покарав його, а не сина. Сина він нібито ще й відзначив, нагородив посадою... А якщо й сина покарає?
Дощ почав-таки сіятися з хмар, і поривчасті хвилі вітру густо обсипали краплинками води ялинові деревця. "Роздощиться, а сховатися ніде. Мабуть, треба шукати вищих, густіших ялин, але довкола така темрява, хоч око виколи. Такої глупої ночі добрі люди сидять по хатах, по лісі не вештаються", — сумно думав Федір. Дощ час від часу ніби припинявся чи навіть і зовсім, здавалося, вщухав. Та потім припускав ізнов, добре примочивши і траву, і обвисле віття ялин, Федорову голову й плечі. Він уже не рипався з насидженого місця і не лягав, — сидів, згорблений, зіщулений, час від часу здригався. Хоч і холодно було, і мокро, незручно й незатишно, але він усе-таки трошки відійшов душею — як-не-як, але вночі можна було відчувати себе в сякій-такій безпеці. А от світанку він боявся, бо хто ж його знає, куди податися вдень, де розжитися хоч на якийсь харч. Та й узагалі.... Відчувала його душа, що день принесе нові тривоги. Хоч би не приніс біди.
Десь над ранок дощ утамувався. Вітер, проте, не стишився — струшував краплини з пухнастих гілок, і здавалося, що дощ ішов безконечно. Небо над ялинами, правда, проясніло, але було воно похмуре, важке — сумне небо непогідного осіннього дня. Десь поблизу розкаркалося вороння, та так завзято, що аж луна розлягалася. Якесь гнітюче лиховісне каркання — Федір зі злістю вслухався і думав: "Ну якого біса накликають нещастя?" Він уже хотів підвестися, піти в той бік, розігнати їх, чи що. Але не було сили підвестися, хотілося сидіти отак, без руху, чи навіть прилягти після запаморочливої безсонної ночі. Помалу розвиднювалося, і поблизу стали проступати ялинові гілки, настовбурчені сухі сучки й колючки біля стовбурів і окоренків, гола, присипана глицею земля. І раптом на цьому тлі він побачив зайця. Сіренький вухань сюди-туди покрутив головою, присів на задні лапи і передніми почав старанно обтирати вусату мордочку. Федора заєць не загледів чи, може, подумав про нього, що то пень, а він сидів, боявся навіть злегка ворухнути рукою чи ногою, щоб не злякати звірка. Здається, це йому вдалося. Заєць спокійно й поважно проскакав за п'ять кроків від Федора і сховався десь у ялиннику.
А вороння все надривалося-каркало. Нападали вони на когось чи просто завели сварки у своїй зграї? Мабуть, і в них якісь нелади, подумав Федір. Як і в людей. Але ж ні, так, як у людей, не буває ні в кого із живих істот. Корова реве, ведмідь реве, а хто кого дере — і чорт не розбере. Серед звірячого світу деруть когось, щоб з'їсти, а серед людей — хіба щоб помучити й кинути. І взятися за наступного. Усе-таки жорстоке створіння — людина!
Може, так і сидів би він у тому ялиннику, де було хоч і не дуже затишно, але принаймні тихо, спокійно, сидів би, якби не голод. Від голоду так смоктало в нього в животі, що аж боліло під грудьми. Федір думав-гадав, ну що б його такого знайти з'їсти. У лісі, мабуть, нічого немає, хіба що гриби. Так, грибів можна назбирати, особливо побіля болота, де багато моху, але сирими їх не з'їси, а розкладати багаттячко вдень небезпечно! І його думки все частіше прямували до села, до тієї крислатої груші на узліссі, біля якої він уже частувався. Грушки були нічого собі, може, цієї ночі нападало їх більше, може, варто туди сходити.
Він добряче змок, поки вибрався з ялинника — з кожного деревця сипалися на нього жменями холодні краплини, низькі густі гілки витирали свою дощову вологу об його і без того вже мокрий одяг. Ну, та що ж тут вдієш — з цим можна було миритися. До мокречі і холоду він призвичаївся, от якби ще навчитися терпіти голод! Та голоду, мабуть, не міг витримати ніхто. Ні людина, ні звірина. Голод — господар над усіма.
Федір помалу йшов лісом, вибираючи більш відкриті, без підліску місця, щоб менше мокнути від гілок і листя. Чомусь спало на думку: "А який сьогодні день?" Зовсім загубив лік дням і не міг відрізнити святої неділі від буднів. З останньої ночі поселилося в ньому відчуття якоїсь незнаної туги. Звідки воно, що його викликало: чи сумна недобра звістка про сина, чи ті лови на картоплинні вкрай його розтривожили? А може, ось цей воронячий гвалт, який і тепер долітав до нього із старого лісу. "Мабуть, не поділили чогось ті птахи", — думав Федір.
А слух його за час блукання по лісах став дуже чутливим, не раз він уже його виручав, не підвів його і тепер. Він ще не вибрався на узлісся, як відчув, що якось неспокійно під лісом. Рух там якийсь чи, може, голоси? Він насторожився, притих, а потім спинився. З-за кущів височіли стовпи на дорозі, зеленіли клаптики врун, виднілася смуга сірого осіннього облогу. На обніжку біля тієї заповітної груші стояли два чоловіки — один у сірому звичайному щоденному піджаку, другий у такій самій, як у Федора, старій саморобній свитці, один одному давав закурити. Коли той, що прикурював, підвів від сірника голову, Федір відразу пізнав Михалинчиного Шурку, молодого хлопця, Миколчиного дружка, якого колись виключили були з комсомолу. Другий стояв спиною до лісу, і Федір не міг розгледіти його. Закуривши, ті двоє почали вглядатися кудись убік, туди, звідки донеслося кілька невиразних слів, Федір також витягнув шию з-за куща в тому напрямку. Перед ним відкрився простір узлісся і на ньому шестеро чоловіків, між якими була відстань приблизно двадцять кроків, — вони чекали на щось. То були його односельці, молоді і двоє старших. У ближчому з цього ряду Федір пізнав Михася Майстренка, що жив навпроти його сажалки, Федорові гуси часом робили на їхньому городі шкоду, тоді між ними було кілька малоприємних сутичок, а взагалі вони жили поміж собою непогано. За ним якось розгублено переминався з ноги на ногу Лекса Савчик — схуд і постарів, сиві скроні під чорним картузом; він був у довгій свитці з батогом у руках. "Боже милостивий, ось і зустрілися, побачилися", — розтривожено й сумно подумав Федір. Але чого вони тут усі поставали в ряд, на кого чекають? І тоді йому ніби стрельнуло в голову: та це ж вони — на нього. Вони зараз підуть у ліс виганяти його. Ланцюжком, як на полюванні. Як зимою ходять на вовка. Тільки тепер без червоних прапорців. Бо він не вовк — він людина, з ним можна простіше.
На тремтячих ногах Федір потрюхав у глиб лісу. Він увесь колотився з тривоги. Образа, передчуття неминучої біди колошматили його душу. І нічого не можеш зробити, нічим не застережешся, не виправдаєшся. Єдине, що залишається, — втікати. Але ж це не по-людськи! Людина не повинна тікати від людей, він міг би їм щось сказати, вони мусили б його послухати! Та це не для нього. Значить, він уже не людина?!
На горбочку у мішаному рідколіссі він повернув направо — збочив до шляху в напрямку плавнів, туди, звідки він прийшов три дні тому. Мабуть, поки є така можливість, геть із цього лісу. Ліс для нього вже не притулок. Ліс тепер їхній. У ньому вони хочуть зловити його, і тоді... Ні, він не дасться. Поки є сили, він випередить їх. Він не дозволить погнати себе знов туди, звідки він із таким зусиллям вирвався. Туди він не вернеться.
Федір біг навмання, не розбираючи дороги, продирався крізь кущі, змок до нитки — від голови до ніг. Ззаду, проте, було тихо, його ще не доганяли, і він поспішав устигнути — встигнути вискочити з лісу у плавні, там уздовж річки розпростерлася земля чужого, Зарічанського району, і там, мабуть, про нього ще не довідалися. Йому залишилося ще трошечки, там буде неширока улоговинка і шлях, який він перейшов минулого разу. Але він задйхався, зморений до краю, ледве доплівся до узлісся. Перш ніж вийти з переліску, глянув у відкритий простір. Спочатку на улоговину, там не було нікого, тоді на горбок, на шлях — і відразу опустився додолу.