Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 30

Він уже мав за плечима досвід двох чи трьох дуелей, у яких виступав і як основний учасник, і як секундант. Через запальний характер йому дали прізвисько "Задирака Галахер". Я заздалегідь знав, що він мені порадить: "Виклич поганця на дуель!". Я пояснив йому, чому не можу цього зробити.

– Правильно, мій хлопчику! Ти маєш рацію. Та це не так то й важко.

– Тобто?

– А ти примусь його викликати тебе. Так буде краще. Крім того, ти отримаєш можливість сам вибрати зброю.

– А як це зробити?

– О моє невинне курчатко, це ж так само легко, як вибити корок із пляшки. Назви його брехуном, а якщо він не дуже образиться, дай йому щигля по носі або плюнь тютюновою жуйкою в його огидну пику – тоді він точно спаленіє. А я буду твоїм секундантом… Ну, ходімо ж, мій хлопчику, – підштовхував нене приятель до дверей. – Де його шукати, цього містера Рінгольда? Знайди мені цю паскуду, а я вже навчу тебе, як повидирати йому ґудзики. Ну ж бо, ходімо!

Цей план мені був не по нутру, але пручатися забрак ло духу І я поплентався за навіженим сином кельтської раси.

Розділ XLI

Привід до дуелі

Щойно ми вийшли за поріг, як одразу ж натрапили на того, кого шукали. Рінгольд стояв неподалік і розмовляв із гуртом офіцерів. Серед них був один франт, про якого я вже згадував, на прізвисько Красунчик Скотт. Він служив ад'ютантом при головнокомандувачу і до того ж був його родичем.

Я вказав моєму товаришеві на Рінгольда.

– Он той, у цивільному, – сказав я.

– Можеш навіть не тицяти на нього пальцем – його вже видали зміїні очі. Душею присягаюсь, не вельми приємний погляд! Ну, йому нічого боятися води: кому судилося бути повішеним, той не потоне! Послухай, Джордже, хлопчику мій, – провадив Галахер серйозним тоном, – ти маєш наступити йому на ногу. Подивимося, якої він пісні заспіває. У нього, напевно, мозолі – бачиш, які тісні чоботи він носить… І не здумай з ним церемонитися! Звісно, він зажадає вибачень, а ти йому дзуськи. І запам'ятай: жодних церемоній. Ну, а коли так не вийде, тоді, чорт забирай, дай йому стусана.

Мені не сподобався цей план.

– Ні, Галахере, – відповів я, – це нікуди не го диться.

– От іще дурниці! Чому ж ні? Невже ти збираєшся так просто піти звідси? Подумай, хлопчику мій, цей негідник хоче вбити тебе! І однієї чудової днини, якщо зараз ти дозволиш йому вислизнути, він тебе порішить!

– Це так… але…

– Ти диви! Які там "але"? Марш уперед! Послухаємо, про що вони там цвірінькають. Я знайду, до чого причепитися, не будь я Галахер!

Я поплентався за своїм товаришем до гурту офіцерів. Звісно, я не збирався чинити так, як радив Галахер, і все ще сподівався, що не вдаватимуся до грубощів, які він нав'язував. І я не помилився у своїх сподіваннях. Вочевидь, Аренс Рінгольд випробовував свою долю. Щойно ми наблизились, як одразу ж знайшовся привід для дуелі.

– Коли вже мова зайшла про індіанських красунь, – мовив Рінгольд, – то ніхто ще не домігся такого успіху, як Скотт. Відтоді, як він прибув до форту, він весь час розігрує Дон Жуана.

– І що ж тут дивного? – спитав один із новоприбулих офіцерів. – Наскільки я знаю, він чарівний і завжди підкоряв серця всіх красунь у Саратозі. Яка ж індіанська дівчина встоїть перед ним?

– Не кажіть цього, капітане Робертс. Лісові мавки дуже бояться нас, блідолицих чоловіків. Напевно, довго тривала облога теперішньої коханої, поки нарешті він здобув перемогу… Чи не так, лейтенанте?

– Дурниці! – заперечив франт, самовдоволено посміхаючись.

– Але ж вона зрештою поступилася? – запитав Робертс, звертаючись до Скотта.

Лейтенант не відповів, але його безглузда посмішка мала означати позитивну відповідь.

– О так! – вставив Рінгольд. – Тепер вона, як то кажуть, його "фаворитка".

– А ім'я? Яке її ім'я?

– Пауел. Міс Пауел.

– Як! У неї не індіанське ім'я?

– Ні, джентльмени, ця юна леді не дикунка, запевняю вас. Вона грає на лютні, співає, читає і пише такі миленькі любовні записочки… Чи не так, лейтенанте?

Перш ніж лейтенант устиг відповісти, інший офіцер запитав:

– Але ж так само звуть і того молодого вождя, якого сьогодні заарештували?

– Правильно, – відповів Рінгольд. – Його теж так звуть. Я забув сказати, що це його сестра.

– Як! Сестра Оцеоли?

– Атож. Вони метиси. Серед білих вони Пауели. Так звали поважного, старого джентльмена – їхнього батька. Оцеола означає "Сонце, Що Сходить" – це ім'я, під яким він відомий у семінолів. А її справжнє ім'я… ах, це дуже гарне ім'я!

– Яке ж? Скажіть нам, ми розсудимо самі.

– Її звати Маюмі.

– Справді, чарівне ім'я.

– Дуже красиве! Якщо сама дівиця така ж гарна, як її ім'я, то Скотт просто щасливчик.

– О, вона дивовижно вродлива! Очі вологі і блищать полум'ям кохання, вії довгі, губи повні та солодкі, як мед, висока на зріст, струнка, як сама богиня Кіпріда , ніжки крихітні, як у Попелюшки. Словом – сама досконалість!

– Чудеса, та й годі! Скотт – найщасливіший із смертних! Але скажіть, Рінгольде, невже ви говорите серйозно? Чи справді він підкорив це індіанське божество? От скажіть, як на духу: невже він і справді здобув перемогу? Ви розумієте, що я маю на увазі?

– Безперечно! – випалив той.

До цієї відповіді я не втручався. Від самого початку розмови я стояв як укопаний, наче мене зачарували. Голова йшла обертом, кров прилила до серця, наче розплавлений свинець. Така зухвала відповідь так приголомшила мене, що спершу я навіть не міг поворухнутися. Дехто з офіцерів помітив, що ця розмова справила на мене враження. Та вже за кілька хвилин я заспокоївся. Мене охопив такий розпач, що й не передати. І от саме в ту мить, коли Рінгольд промовив ці зухвалі слова, я підійшов до нього впритул.

– Брехун! – вигукнув я, і не встиг він почервоніти від сорому, як я ударив його по щоці тильною стороною долоні.

– Чиста робота! – радів Галахер. – У значенні цього жесту не може бути жодного сумніву!

Так воно і вийшло. Мій супротивник як треба сприйняв ляпас, тобто як смертельну образу. У такому товаристві він не міг вчинити інакше. Пробубонівши кілька незрозумілих погроз, він пішов геть у супроводі свого друга – "підкорювача жіночих сердець" і ще двох чи трьох офіцерів.

На щастя, натовп цікавих не зібрався, розсіялася й та невелика група офіцерів, свідків події. Вони розійшлися по домівках, обговорюючи між собою причини дуелі і гадаючи, коли і де може відбутися "справа честі".

Ми з Галахером теж повернулися до мене на квартиру і стали готуватися до поєдинку.

Розділ XLII

Виклик на дуель

У ті часи, про які я веду розповідь, дуелі в армії Сполучених Штатів не були рідкісним явищем навіть на війні. Хоча це явне порушення статуту американської армії (мабуть, і кожної армії цивілізованого світу), на них заплющували очі і не карали винних, а ставилися до них поблажливо. Я певен, що кожен офіцер американської армії, який отримав виклик на дуель, вважає почеснішим порушити статут, аніж дотримати його.

Після всього, що було сказано і написано про дуелі, протест проти них – просто жалюгідне удавання, взірець справжнього лицемірства, принаймні в Сполучених Штатах Америки. І хоча дуелі засуджують усі, я не хотів під цим приводом ухилятися від виклику. Я добре знаю, що жоден аргумент не захистив би мене від огидного прізвиська "боягуз". Я не раз помічав, що газети, виступаючи з крикливими статтями проти дуелей, перші готові жбурнути ганебне слово "боягуз" в обличчя тому, хто відмовляється битися.

Так і є. Хоча в Америці і схвалюють стійкість поглядів, однак не визнають її. Якщо вас викликали на дуель і ви відмовилися, то всі казатимуть, що ви боягуз. Після цього можна й не показуватися на очі коханій дівчині.

Тому я був упевнений, що Аренс Рінгольд прийме мій виклик, і радів, що вдалося домогтися цього, не відкриваючи моєї таємниці. Та якби він був найбільшим боягузом у світі, то навіть тоді не міг би почуватись таким нещасним, як я. Мій веселий товариш марно намагався розважити мене.

Однак не майбутньої сутички я боявся – не це ятрило мою душу. Я майже забув про дуель і думав про Маюмі й про те, що тільки но почув. Вона зрадила мене, зрадила себе, загинула, загинула навіки!

Ох, який я був нещасний! Та ще більше страждань мені могла завдати лише одна річ на світі – якщо щось завадить дуелі, завадить моїй помсті. Тепер я сподівався тільки на дуель. Вона повинна принести мені полегшення, охолодити мою кипучу кров. І не тільки Аренс Рінгольд викликав у мені таку ненависть, а ще й той, хто був винен у моїх стражданнях, – спокусник Маюмі. Якби я міг знайти привід викликати на дуель і його! Чому ж тоді я не вдарив цього франта за його дурну посмішку? Я міг би битися з ними обома, спершу з одним, потім з іншим… Так я шаленів, а Галахер спостерігав за мною. Мій друг не знав моєї таємниці. Він запитав, що я маю проти ад'ютанта.

– Скажи тільки слово, Джордже, хлопчику мій, і ми влаштуємо забаву вчотирьох. Присягаюся святим Патриком! Мені б дуже хотілося збити пиху з цього павича.

– Ні, Галахере, ні. Це не твоя справа. Це не задовольнить мене. Почекаємо, поки дізнаємося більше. Я не можу повірити! Я не можу повірити!

– Повірити в що?

– Не тепер, мій друже. Я все поясню, але пізніше.

– Ну гаразд, мій хлопчику. Чарльз Галахер не така людина, щоб випитувати чужі таємниці. А тепер ходімо подивимося, чи гарно гавкають наші бульдоги. Сподіваюся, що ці бовдури не розпатякали у штабі про дуель, інакше й справді зруйнуються твої плани.

Саме цього я й боявся. Бо якби мій супротивник захотів, я міг би опинитися під арештом. Тоді б уся справа провалилася і я потрапив би у ще гірше становище. Батько Рінгольда поїхав – я знав про цю приємну обставину, одначе… головнокомандувач – друг їхньої сім'ї, тому досить було шепнути йому бодай одне слово. Я боявся, що ад'ютант Скотт, за намовою Аренса Рінгольда, шепне генералу це слово.

– Врешті решт, він не посміє, – казав Галахер. – Ти просто прибив його до ганебного стовпа! Він нізащо не насмілиться вдатися до такого мерзенного маневру. Про це можуть дізнатися, і тоді на нього ж повісять усіх собак. Крім того, мій друже, він хоче будь що вбити тебе! Навіщо ж йому марнувати таку нагоду? Кажуть, що він непогано стріляє. Не бійся, він битиметься. Не вислизне: він повинен битися і битиметься… Ага! Що я казав? Дивись, сюди йде сам Аполлон Бельведерський! Святий Мойсей! Він сяє, як Феб!

Біля дверей почувся стукіт.