Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 31

До кімнати увійшов ад'ютант Скотт при повному обмундируванні.

"Зараз він заарештує мене", – подумав я, і серце у мене впало.

Та я помилявся. Він приніс цидулку, а в ній був виклик.

– Лейтенант Рендольф, якщо не помиляюся? – звернувся до мене ад'ютант.

Я мовчки вказав на Галахера.

– Я так розумію, капітан Галахер ваш друг?

На знак підтвердження я злегка вклонився.

Обидва офіцери поглянули один на одного і одразу ж ввічливо і холоднокровно розпочали обговорення дуелі. І я ось що помітив: люб'язність секундантів навіть значно перевершує люб'язність найчемніших придворних у світі.

Переговори між секундантами тривали недовго. Галахер добре розбирався на формальностях, видно було, що й ад'ютант теж тямив у цих справах. Через п'ять хвилин усе було визначено – час, місце, зброю і відстань. Я кивнув. Галахер розкидистим жестом віддав честь, ад'ютант манірно уклонився і пішов.

Не хочу стомлювати вас своїми думками перед дуеллю та подробицями самої дуелі. Описи цих поєдинків часто трапляються в книгах, і їх одноманітність послужить мені вибаченням за те, що я їх не повторюю.

Наша дуель відрізнялася тільки родом зброї. Ми вибрали рушниці, а не шпаги чи пістолети. Це був мій вибір, на що я, як викликаний, мав право. Але й противник також добре володів цією зброєю. Я вибрав рушницю, бо це найбільш смертоносна зброя.

Ми вирішили зустрітися за годину до заходу сонця. Я наполіг на такій пізній порі, боячись, що нам хтось завадить. Місцем було обрано берег озера, де я розмовляв з Гадж Євою. Відстань визначили у десять кроків.

Ми зустрілися, поставали на визначених місцях спинами один до одного і чекали фатального сигналу. Прозвучало: "Один, два, три!". Ми швидко розвернулися і вистрілили.

Я почув, як куля просвистіла біля мого вуха, але не зачепила мене. Коли дим розвіявся, я побачив, що супротивник лежить на землі. Рінгольд був живий, він корчився і стогнав від болю. Секунданти і кілька офіцерів підбігли до нього. Я не рушив з місця.

– То що? – запитав я, коли Галахер повернувся.

– Поцілив, клянуся Юпітером! Ти скалічив його праву руку – перелом кістки вище ліктьового суглоба.

– І тільки?

– Ну присягаюся душею, невже тобі цього мало? Хіба ти не чуєш, як скиглить цей пес?

Я почувався, мов тигр. Я жадав крові, хоча зараз і сам не збагну своєї жорстокості. Рінгольд замишляв убити мене – я прагнув його крові. І від цих думок мало не божеволів. Звісно, я не став вибачатися перед ним, та й моєму супротивникові було геть не до того. Він благав швидше забрати його додому. На тому поки що все закінчилося.

Це була моя перша дуель у житті, але не остання.

Розділ XLIII

Побачення

Наші супротивники і глядачі мовчки розійшлись, і ми з Галахером залишилися вдвох.

Я збирався зачекати біля озера Гадж Єву, яка мала невдовзі прийти. Подивився на захід і побачив, що сонце зайшло за верхівки дерев. Сутінки в цю пору року нетривалі, і в небі вже показався молодий місяць. Гадж Єва от от могла з'явитися. Мені не дуже хотілося, щоб Галахер був присутній при нашому побаченні, і я попросив залишити мене самого.

Мій товариш був здивований і збентежений таким проханням, але надто добре вихований, щоб заперечувати.

– Їй богу, Джордже, хлопчику мій, з тобою коїться щось недобре, – заявив він, коли вже збирався іти. – Це через якусь дуель? Хіба ти не задоволений її результатом? Чи ти так засмутився, що не вклав його? Небом присягаюсь, у тебе такий засмучений і пригнічений вигляд, наче це він тебе встрелив.

– Залиш мене ненадовго самого, друже. Коли повернуся, то розповім тобі про причини моєї меланхолії і поясню, чому зараз змушений позбутися твого приємного товариства.

– Ну, про це я здогадуюся, – промовив він, багатозначно посміхаючись. – Там, де чоловіки обмінюються пострілами, завжди причетна спідниця. Ну гаразд, мій хлопчику! Можеш не розповідати мені своєї таємниці, надто вже я балакучий. Сподіваюся, ти проведеш час веселіше з тією, кого чекаєш, ніж зі мною. Але дивись не втрап у якусь халепу – це цілком можливо після того, що я дізнався від тебе. Візьми но цей свисток, ти ж знаєш, я любитель собак.

Він вийняв з петельки і простягнув мені срібний свисток.

– Якщо станеться якась неприємність, то ти лишень свисни – Чарльз Галахер опиниться поряд, не встигнеш і оком змигнути. Амур тобі в поміч! А я піду гаяти час за склянкою пуншу.

По цих словах мій друг залишив мене самого. Не встиг він відійти, як я вже геть забув про нього і навіть про криваву сутичку, в якій щойно брав участь. Маюмі і її зрада – ось що цілком заполонило мої думки.

Спершу мені й на думку не спадало сумніватися в істині почутого. А що я мав думати, маючи такі докази – свідчення тих, хто знав про цю скандальному подію, свідчення головного дійової особи, чия мовчазна посмішка говорила більше за будь які слова, посмішка, що крила в собі нахабне торжество… Чому я дозволив піти йому безкарно, чому не викликав його на дуель? Втім, ще не пізно. Я змушу його сказати відверто, начистоту. Так чи ні? Якщо так, то буде друга дуель, ще запекліша за першу, – дуель не на життя, а на смерть!

Більше я не сумнівався в жорстокій істині. Я цілком віддавався у владу цієї страшної тортури. Я довго мучився, але помалу в моїй душі знову зажевріла надія. Я згадав слова Гадж Єви, сказані минулої ночі. Невже вона сміялася наді мною? Але ж вона тоді була при тямі, це не гра її хворобливої фантазії, не спогад про минуле, не давно забутий епізод. Ні ні, її розповідь не була вигадкою, її думки не були маренням, її слова не були насмішкою.

Ох любо ж було сподіватися на це! Та на зміну цим заспокійливим думкам нахлинули інші, що миттю відганяли їх і заступали, як хмари заступають сонце. Я згадував недбало кинуті фрази: "Він домігся успіху!", "Вона його кохана!", "Поза сумнівом!". Ці слова були для мене гірші за смерть.

Я жадав правди і ясності – ніщо так не мучить, як невідомість. Я хотів дізнатися відверту правду, з'ясувати все, що сталося з Маюмі, і переконатися, що її минуле було ганьбою, а майбутнє – хаосом безмежного відчаю.

Я волів довідатися правду і з нетерпінням чекав приходу Гадж Єви. Я не знав, чого хотіла від мене ця божевільна жінка. Думав, що мова йтиме про бранця. Від полудня я геть забув про нього.

Божевільна королева бувала скрізь, знала всіх. Вона повинна знати і розуміти все, що сталося. Вона теж колись пережила прикрощі зради. Я пішов до того місця, де ми зустрілися з нею минулої ночі. Між пальмами звивалася стежка – найкоротша дорога до тінистого берега озера. Я вийшов до розлогого дуба. Гадж Єва вже була там. Яскраві промені місяця, пробиваючись крізь листя, освітлювали її величну постать. А змії, що звивалися навколо її шиї й пояса, виблискували своєю металевою лускою, наче коштовне каміння.

– А, маленький міко, ти прийшов? Мій хоробрий міко! Де ж були твої очі і твоя рука? Чому ти не вбив цього негідника?

За оленем в час нічний

Йшов зі стрільном звіробій,

Боягуз, а не герой!

Раптом з нетрів вийшов вовк,

Злий, худий, голодний вовк,

Скалить зуби страшний вовк!

Затремтів наш звіробій,

Ну а вовк без зайвих слів

Стриб в кущі – шукай вітрів!

І тепер він здоровий!

Ха ха ха! Хіба це не так, мій хоробрий міко?

– Ні, Єво, не страх завадив мені. Та й вовкові не вдалося втекти неушкодженим.

– Ти поранив його в лапу! Але ж він залиже свою рану і знову буде сильний, як і раніше. Недобре! Тобі треба було вбити його, інакше, мій милий міко, він нацькує на тебе цілу зграю вовків!

– Що ж удієш! Значить, мені не щастить!

– Ні, молодий міко, ти повинен бути щасливим, ти будеш щасливий, друже семінолів! Почекай, і ти побачиш…

– Що я побачу?

– Терпіння, дитя! Сьогодні вночі під цим деревом ти побачиш красу, ти оціниш принадність, і, можливо, Гадж Єва помститься!

Останні слова вона вимовила урочисто і гнівно.

Я не міг збагнути, на кого вона гнівалась і кому хотіла помститися.

– Його син… – продовжувала оглашенна, розмовляючи сама з собою. – Це, мабуть, його очі, його волосся, його риси, його хода, його ім'я – його син і її. О, Гадж Єва помститься!

Кому вона погрожує? Я підійшов до неї і запитав.

– Добра Єво, про кого ти говориш?

Почувши мій голос, вона здригнулася і глянула на мене відсутнім поглядом, а потім затягнула свою стару пісню:

– На згубу собі блідолицого я покохала.

Так, так, так!

Навіщо із ним я у лісі стояла?

Так, так, так!

Гадж Єва раптом обірвала пісню, – здавалося, до неї знову повернулася свідомість, і вона спробувала дати розумну відповідь на моє запитання:

– Про кого, молодий міко? Про нього… про красеня… про зло! Це злий дух! Дивись, він іде… Бачиш його відображення у воді? Швидше лізь нагору, сховайся в листі, так само як учора, і чекай, поки Єва повернеться. Слухай так, щоб усе почути, і дивися так, щоб усе побачити. Але життям тебе заклинаю: не ворушись, поки не подам знак. Угору, вгору, хутко!

Підштовхнувши мене до дуба, божевільна, як і минулої ночі, зникла в тіні дерев. Не гаючи часу, я видерся на дуб і став мовчки чекати.

Тінь стала коротшою, але мені вдалося роздивитися, що це був чоловік. Потім тінь зникла. Ще мить – і над водою показалася друга тінь. Вона рухалася по пагорбу, наче слідуючи за першою, хоча, здається, ці люди прийшли не разом. Я розгледів і другу тінь. Це була молода струнка жінка з невимушеною ходою, з вільними рухами. Невже це Гадж Єва? Можливо, вона пройшла крізь зарості пальм і тепер поверталася, слідуючи за чоловіком?

Так мені спершу здалося, але невдовзі я переконався, що помилився. Чоловік підійшов до дерева, і місячне світло осяяло його риси. Я впізнав ад'ютанта. Він зупинився, вийняв годинник, підняв циферблат до світла і поглянув, котра година. Але я вже не звертав на нього уваги – під срібними променями місяця з'явилася інша постать, оманлива і сліпуча, як сам місяць. Вона мала обличчя, яке здавалося мені найкрасивішим на світі, – обличчя Маюмі!

Розділ XLIV

Все стало на свої місця

То он про які тіні говорила Гадж Єва! Це були чорні тіні, що лежали на моєму серці!

О божевільна королева мікосукі, невже я заслужив ці тортури? І ти теж стала моїм ворогом! І навряд чи для найзапеклішого ворога ти могла вигадати страшніші муки!

Маюмі стояла біла свого коханого, зваблена зі своїм звабником.