Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 32

У мене не залишалося сумнівів, що це вони. Місячне світло осявало обох, але це вже було не м'яке сріблясте світло, а палаюче, нахабне і яскраво червоне. Можливо, мені це тільки здалося? Можливо, це фантазія, породжена моїм хворим мозком? Я був певен, що вони заздалегідь домовилися про побачення. Та й як можна було думати інакше? Ні він, ні вона не висловили ані найменшого подиву. Вони зустрілися так, неначе змовилися про це, наче й раніше часто зустрічалися.

Очевидно, вони чекали один одного. В їх зустрічі не було нічого незвичайного.

Я переживав жахливі хвилини. Якщо зібрати воєдино всі страждання, які можуть випасти на долю людини за ціле життя, і відчути їх за одну мить – то це було б не так важко. Кров наче обпікала моє серце. Я відчував такий страшний біль, що ледь стримувався, щоб не застогнати. Але зміг опанувати себе і, ухопившись за гілки, застиг на своєму місці, зважившись дізнатися все до кінця. Це була щаслива думка: якби я тепер дав волю своїм нервам і нерозважливо спробував мстити, то, ймовірно, справа закінчилася б для мене дуже сумно.

Терпіння виявилося моїм ангелом охоронцем, і розв'язка була зовсім інша. Я завмер на своїй гілці і не дихав. Що вони скажуть? Що зроблять?

Я почувався так, ніби наді мною навис занесений меч. Хоча якщо вдуматися, то це порівняння і правильне, і неправильне – меч уже опустився, сильніше він не міг мене вразити. Тіло й душа наче застигли, відтепер я був нечутливий до будь якого болю. Я сидів нерухомо, затамувавши подих. Що вони скажуть? Що зроблять?

Сяйво місяця падало на Маюмі, освітлюючи її з голови до ніг. Як вона виросла! Тепер це була справжня жінка, і її краса не відставала від її розвитку. Вона була ще вродливіша, ніж раніше. О демоне ревнощів! Невже ти мало завдав мені болю? Хіба я мало страждав? Чому ти показав мені її в такому чудовому образі? О, якби вона була потворною, страшною відьмою, це принесло б мені справжню насолоду, зцілило б мою зранену душу!

Однак, як і колись, вираз її прекрасного обличчя був лагідним і невинним. Жодної рисочки, які викривають провину, не можна було помітити на цьому спокійному обличчі, ні відблиску зла не мерехтіло в цих величезних очах. Небесні ангели прекрасні, але вони цнотливі. Хто б міг повірити, що під цією ангельською зовнішністю крилося зло? Я очікував, що її обличчя відобразить всю її брехливість, але мої очікування не виправдалися. І в цьому, можливо, крився промінь надії. Всі ці думки вихором промчали у мене в голові, бо думка швидша за блискавку. Я чекав першого слова. Дивно, але мені довелося прочекати кілька секунд. На місці Скотта я не міг би так холоднокровно зустрітися з нею. Все, що було в мене на серці, вже висловив би мій язик. Тепер я зрозумів: перший порив пристрасті минув, любов зникла, ця зустріч більше не цікавила його. Можливо, дівчина вже встигла набриднути йому? Ви лишень погляньте, як стримано вони обоє поводяться. У їхніх стосунках відчувається холод… Можливо, навіть відбулася любовна сварка.

Хай які гіркі були мої думки, та я відчув певне полегшення, спостерігаючи за закоханими. У їхніх стосунках мені навіть вчулася певна ворожість. Жодного слова, жодного жесту, вони наче затамували подих. Про що вони говоритимуть? Що буде далі?

Та нарешті скінчилось моє тривожне здивування. Нарешті ад'ютант заговорив:

– Люба Маюмі, то ви дотримали свою обіцянку?

– А от ви не дотримали своєї. Ні… я читаю це у вашому погляді. Досі ви ще нічого для нас не зробили.

– Маюмі, повірте, я не мав слушної нагоди. Генерал був дуже заклопотаний, і я не міг його турбувати. Потерпіть трохи. Я впевнений, що мені вдасться переконати його, і вам повернуть вашу власність. Скажіть матері, щоб вона не турбувалася: заради вас, Маюмі, я не пошкодую зусиль. Повірте, я так само стурбований цим, як і ви. Але ж ви знаєте, який крутий норов у мого дядька. Та ще й він дружить із родиною Рінгольдів. Ось це і є найбільша перешкода, але я сподіваюсь подолати і її.

– Сер, ваші слова прекрасні, але вони нічого не варті. Ми давно чекаємо, що ви виконаєте свою обіцянку допомогти нам. Ми хочемо тільки справедливого судового слідства, і ви легко могли б це влаштувати. Ми вже більше не дбаємо про свої землі, бо нам завдали ще страшнішої образи. Вона змушує забути інші, менші біди. Невже ви думаєте, що я прийшла б сюди вночі, коли б не це нещастя з моїм братом? Ви запевняєте, що добре ставитеся до нашої сім'ї. Тепер, коли я звертаюся до вас із проханням, ви можете довести це. Допоможіть звільнити мого брата, і ми повіримо вашим солодким промовам, які весь час чуємо. Не кажіть, що це неможливо. Це навіть неважко для вас – адже ви маєте такий вплив серед білих вождів. Мій брат, можливо, був різкий, але він не скоїв жодного злочину, за який його слід було б покарати. Одне слово великому військовому вождю – і Оцеола буде вільний! Ідіть і скажіть це слово!

– Люба Маюмі! Ви навіть не розумієте складності доручення, яке ви на мене покладаєте. Ваш брат заарештований за наказом урядового агента і головнокомандувача. У нас усе відбувається не так, як у вас, індіанців. Я тільки підлеглий, і якби я звернувся до генерала і порадив йому виконати ваше прохання, він міг би не тільки винести мені догану, а й, можливо, покарав би мене.

– О, ви боїтеся догани за справедливий вчинок! А ще товкмачите мені тут про дружбу! Ну добре, сер! Мені залишається тільки сказати вам ось що: ми більше вам не віримо. І вам більше нема чого приходити в нашу скромну хатину!

Вона відвернулася від нього з презирливою посмішкою. Яким чудовим здалося мені це презирство!

– Стривайте, Маюмі! Люба Маюмі! Не розставайтеся зі мною так! Не сумнівайтеся, я зроблю все залежне від мене.

– Виконайте моє прохання: звільніть брата і дозвольте мені повернутися додому.

– І якщо я це зроблю…

– Ну, сер…

– Знайте, Маюмі, що, намагаючись виконати ваше прохання, я багато чим ризикую. Мене можуть позбавити офіцерського чину, розжалувати у солдати, зганьбити… Мене можуть ув'язнити там, куди навіть не збираються відправляти вашого брата. І на все це я готовий піти, якщо…

Дівчина мовчки чекала його наступних слів.

– І я готовий витерпіти все це, навіть ризикувати життям, якщо ви… – тут у голосі його почулося пристрасне благання: – якщо ви погодитеся…

– На що?

– Люба Маюмі, невже мені треба говорити вам про це? Невже ви не розумієте, що я хочу сказати? Невже ви не бачите моєї любові, я схиляюсь перед вашою красою…

– На що ж я повинна погодитися? – запитала вона м'яким тоном, у якому начебто звучала поблажливість.

– Тільки любити мене, чарівна Маюмі. Стати моєю коханою!

Кілька секунд панувала мовчанка. Шляхетна дівчина стояла нерухомо, як статуя. Вона навіть не здригнулася, почувши цю нахабну пропозицію. Вона неначе скам'яніла.

Її мовчання підбадьорило палкого закоханого. Мабуть, він прийняв його за згоду. Він не міг бачити її очей, інакше вловив би в них те, що миттєво змусило б його замовкнути. Він, напевно, не помітив погляду, кинутого дівчиною, інакше навряд чи припустився б такої помилки. Він продовжував:

– Пообіцяйте мені це, Маюмі, і ваш брат уже сьогодні буде вільний, а ви отримаєте всі свої…

– Нахаба! Нахаба! Ха ха ха!

Ніколи в житті не чув я нічого чарівнішого за цей сміх. Це були для мене найсолодші звуки. Весільний дзвін, лютні, арфи і кларнети, сурми і фанфари – ніщо в світі не могло б прозвучати для мене чарівніше за цей сміх.

Здавалося, що місяць проливає срібло з неба, зірки стали більшими і яскравішими, вітерець повіяв чудовим ароматом, наче пахощі пролилися з небес, і весь світ для мене враз перетворився на земний рай.

Розділ XLV

Дві дуелі за день

Тепер я міг би спуститися вниз, але мене охопило почуття невимовного блаженства, і я застиг у якомусь заціпенінні. Я почувався так, ніби з мого серця витягли отруєну стрілу… Кров знову заструмувала в моїх жилах, серце забилося рівніше і вільніше, а душа співала. Я готовий був кричати від радості і насилу стримувався, чекаючи, коли можна буде зійти вниз. Тим часом побачення внизу ще тривало. Я почув голос Маюмі.

– Любов… он воно що! – презирливо кинула горда красуня. – То он у чому полягає ваша дружба? Негідник! За кого ви мене маєте? За продажну жінку? За доступну всім індіанку з племені ямасі? То знайте, сер, що моє становище в суспільстві не нижче, аніж ваше. Хоча ваші блідолиці друзі відняли в мене все майно, але є одна річ у світі, яку ніхто ніколи в мене не може відняти: це моє добре ім'я. "Любов"! От телепень! Та я не погодилася б стати навіть вашою дружиною. Я радше ходитиму голою в хащах диких лісів і їстиму жолуді, ніж продамся вам, віддамся у владу вашої низької любові! І мій брат радше погодився б усе своє життя бути скутим ланцюгами, ніж купити свободу такою ціною! О, якби він був тут! Якби він був свідком цієї ганебної образи! Негіднику, він переламав би тебе, як тростинку!

Її очі, поза, рішуча хода, безстрашні манери – все це нагадувало мені Оцеолу під час арешту. Невдаха залицяльник зніяковів і відступив перед цими різкими докорами і кілька хвилин стояв жалюгідний і присоромлений. Ще хвилину тому він, можливо, придушив би свою досаду і дозволив би дівчині просто піти, та презирство, яким вона відповіла на його домагання, збудило в ньому зухвалий розпач і довело до того, що він вирішив застосувати силу.

Гадаю, нічого такого в офіцера і близько не було в думках, коли він ішов на побачення. Хоча ад'ютант був чоловік розбещений, однак не ризикнув би на такий відчайдушний крок. Цей пихатий, марнославний франт все ж не міг бути зухвалим із дівчиною, тільки слова індіанки підштовхнули його на таку крайність.

Маюмі відвернулася від нього і пішла геть.

– Куди поспішаєш, моя смаглява красуне? – гукнув він і кинувся услід. – Не думай, що ти так легко мене позбудешся, – він схопив її за руку. – Не один місяць я тебе вистежував. Присягаюсь, настав час тобі розплатитися за всі твої підступні посмішки! Немає сенсу опиратися – ми тут самі. Тож, перш ніж ми розлучимося, я…

Далі я не слухав. Я став швидко спускатися зі свого сховку, поспішаючи до неї на допомогу. Але хтось інший випередив мене.

Блискаючи очима й заливаючись божевільним сміхом, першою кинулася Гадж Єва.