Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 53

Індіанці втечуть, перш ніж ми нападемо. Кляті постріли! Зіпсували нам усю справу! Мерщій за мною!

І ми помчали за старим мисливцем.

Розділ LXXXI

Спорожнілий табір

Незабаром до нас донісся звук голосів і тупіт кінських копит. Ми впізнали голоси товаришів і покликали їх. Вони їхали назустріч нам. Почувши постріли, вони вирішивши, що ми наткнулися на індіанців, і поквапилися на допомогу.

– Агов, хлопці! – гукнув Гікмен, коли вони під'їхали. – Білл Вільямс і Нед Спенс із вами?.. Де вони?

На кілька секунд запала мовчанка. Очевидно, їх обох тут не було, інакше б вони самі відгукнулися.

– Де вони? Де? – здивовано перепитувалися в натовпі.

– Зрозуміло, де, – відповів Гікмен. – Клянуся алігатором, ці пройди знову затіяли якусь нечесну гру! Ну, хлопці, тепер вперед! Індіанці перед нами. Повзти немає сенсу. Червоношкірі десь поряд, і нам треба дістатися туди раніше, ніж білка встигне тричі вильнути хвостом, а то вони знову втечуть! Ура! Вперед по скальпи! Перевірте рушниці. А тепер вперед! І смерть негідникам!

Із цим закликом старий мисливець поскакав до табору індіанців. Решта, тримаючись близько один від іншого, рушили за ним. Ми не мали чіткого плану дій. Головне, на що розраховували, був час. Ми хотіли досягти табору, перш ніж індіанці сховаються, сміливо увірватися і дати залп із рушниць, тримаючи ножі і пістолети напоготові, – такий був наш миттю складений план.

Ми вже були неподалік, приблизно за триста ярдів од табору. Шум, що долинав звідти, вказував нам напрямок. Аж раптом усе стихло: більше не чути було ні людських голосів, ні іржання й тупоту коней. У таборі запала мертва тиша. Тільки вогник багаття ледве блимав між деревами і, як маяк, указував нам шлях.

Це змусило нас подвоїти пильність. Тиша здавалася підозрілою, у ній було щось зловісне. Ми боялися засідки, бо добре знали, що вождь Червоних Палиць – майстер у таких маневрах.

Десь за сто ярдів до галявини наш загін зупинився. Кілька людей спішились і підійшли аж до узлісся, щоб обстежити місцевість. Вони повернулися зі звісткою, що на галявині нікого немає – табір зник. Індіанці, коні, бранці – все зникло. Лишень дотлівало багаття, яке свідчило, що, відступаючи, індіанці дуже поспішали. Червоні жарини були розкидані по всій галявині, в них слабо тліли останні іскри полум'я.

Розвідники продовжували просуватися серед дерев, поки не обійшли все узлісся. Вони уважно обстежили ліс, але ніде не знайшли жодних слідів ворога або засідки. Ми запізнилися – дикуни вислизнули, забравши з собою бранок!

Переслідувати індіанців у темряві було неможливо. Засмучені, ми виїхали на галявину і розмістилися в спорожнілому таборі. Ми вирішили досидіти тут ніч, а на світанку знову рушити в погоню.

Спершу треба було втамувати спрагу і напоїти коней. Потім ми погасили вогнище і майже половину загону поставили на чати поміж деревами, що оточували галявину. Коней стриножили і прив'язали до дерев. Решта лягли спати на тому самому місці, де не так давно відпочивали наші вороги. Так ми дочекалися світанку.

Розділ LXXXII

Мертвий ліс

Мої товариші, стомлені довгим походом, незабаром заснули. Не спали тільки вартові. Я ніяк не міг заспокоїтися, тож більшу частину ночі тинявся навколо ставка, що тьмяно виблискував посеред галявини. Коли я рухався, мені якось легшало. Це заспокоювало, відволікало від похмурих думок. Я шкодував, що не порішив ватажка на місці. Тепер почвара знову вислизнув із моїх рук. Може статися, що я вже не матиму змоги врятувати сестру…

Я злився на мисливців за те, що вони завадили мені це зробити. Якби вони могли передбачити все, що відбудеться далі, можливо, вчинили б інакше. Але хто ж знав, що так станеться?

Двоє добровольців, які здійняли тривогу, знову приєдналися до загону. Дивна поведінка змусила нас засумніватися в чесності їхніх намірів. Поява Білла й Неда викликала загальне обурення. Їх хотіли збити пострілами з сідла і зробили б це, якби вони не стали благати нас дати їм можливість виправдатися. Вони пояснили, що відбилися від загону ще до привалу; не знали ні того, що наші пішли в розвідку, ні того, що індіанці близько; заблукавши в лісі, стали стріляти, сподіваючись, що ми відповімо їм. Вони зізналися, що бачили трьох людей, але подумали, що то індіанці, а тому постаралися уникнути зустрічі з ними.

Більшість загону задовольнило це пояснення. Вони так міркували: що їх могло спонукати подати сигнал тривоги ворогові? Хто міг підозрювати їх у такій підлій зраді? Але не всі були такої думки. Я чув, як старий Гікмен багатозначно прошепотів своєму товаришеві, скоса поглядаючи на цих приблуд:

– Пильнуй, Джиме! Не спускай ока з цих негідників. Вони щось замислили…

Явних доказів проти них не було, тож їх знову взяли в загін, і вони разом з іншими вмостилися спати. Поганці лежали на березі ставка. Топчучи стежку навколо водойми, я кілька разів проходив повз них. У темряві я міг розрізнити їхні простягнені на землі тіла. Я дивився на них із дивним почуттям, бо поділяв підозри Гікмена і Везерфорда. Але ніяк не міг повірити, що вони зробили це навмисно. Важко було уявити, що вони пострілами попередили індіанців про наближення нашого загону.

Десь опівночі вийшов місяць. Хмар не було. Пропливаючи над деревами, він кидав униз потоки яскравого світла. Це раптове світло розбудило сплячих. Дехто навіть схопився, гадаючи, що вже ранок. Тільки поглянувши на небо, вони переконалися у своїй помилці.

Шум розбудив і решту. Хтось навіть запропонував негайно почати погоню, що збігалося з моїми бажаннями. Але Гікмен був категорично проти. Він пояснив, що в лісі не так світло, як на галявині, і це означає, що ми не знайдемо сліду. Правда, можна запалити смолоскипи, але ми могли б потрапити в пастку до ворога. Навіть просто рухатися вперед при місячному світлі означало наражати себе на небезпеку. Та й обставини змінилися: дикуни вже знали, що ми женемося за ними. У нічній погоні переслідувані перебувають у вигіднішому становищі, навіть якщо їх менше. Темрява дасть їм можливість напасти на нас із засідки і сховатися. Так міркували провідники. Ніхто їм не зміг заперечити на те, тож вирішили таки вирушати на світанку.

Настав час міняти вартових. Вільямс і Спенс мали чергувати разом з іншими. Вони стояли поряд, на одному боці галявини.

Гікмен і Везерфорд уже відбули свою варту і розташувалися на траві. Я помітив, що вони обрали місце неподалік від підозрілих друзяк. При світлі місяця мисливці мали добре бачити Спенса і Вільямса. Мабуть, вони й не збиралися спати. Час від часу я поглядав на них. Їхні голови майже торкалися, ледь підводячись над травою. Мисливці неначе перешіптувалися.

Я і далі собі намотував кола. При світлі місяця я міг крокувати швидше, і мені трохи легшало на душі. Важко сказати, скільки разів обійшов я навколо ставка. Рухався я машинально і не тямив, що роблю. Та минув час, і фізична втома взяла гору над моральними стражданнями. Поступово мою душу наповнив спокій. На короткий час стишилася жага помсти. Я знав причину: я дуже стомився, і всі відчуття наче притупилися.

Я розумів, що це лишень тимчасове полегшення, затишшя між двома шквалами. Та минув час, і я знову став тверезо сприймати цей світ. Я почав уважно придивлятися до того, що робилося навкруги. У яскравому сяйві місяця мені впали в око певні особливості місцевості.

Ми зупинилися серед лісу на галявині, яку мисливці зазвичай називають "глейд" або на місцевому жаргоні – "глід". Це була маленька галявина в лісі, майже не заросла деревами й чагарником. Вона мала правильну круг лу форму, діаметр із півсотні ярдів. Невеликий ставок посеред галявини був теж круглий. На перший погляд навіть здавалося, наче цю природну водойму насправді викопали люди. Він мав завглибшки зо три фути, і вода в ньому була свіжа й прохолодна. Вона виблискувала у світлі місяця, мов срібло.

Галявина була вкрита травою і пахла ароматними квітами. Розтоптані людьми і кіньми, тепер вони давали ще більше пахощів. Це був чарівний квітник, і в іншій ситуації я б залюбки споглядав цю прекрасну картину. Але зараз мене цікавила не сама картина, а, так би мовити, її рама.

Навколо галявини дерева здіймалися таким правильним півколом, неначе хтось навмисне їх тут насадив. А за ними, наскільки погляд сягав углиб хащ, простирався високий сосновий ліс. Стовбури майже всіх дерев мали однакову товщину – деякі з них сягали двох футів у діаметрі. Але це були голі стовбури – жодної гілки. Вдень у цьому лісі можна було бачити на дуже далеку відстань, бо ж кущі тут не росли.

Стовбури дерев були прямі і майже циліндричні, як у пальм. Можна було б навіть подумати, що це пальми, якби їх широкі крони закінчувалися конічними верхівками. Але то були не пальми, а добре мені відомі австралійські сосни.

Я навіть не звернув би на них особливої уваги, якби мене не вразило в них дещо незвичайне. Хвоя у них була не яскраво зеленого, а жовто бурого кольору. Спершу я думав, що це омана зору або особливий ефект місячного освітлення. Але, підійшовши ближче, побачив, що голки були справді не зелені, а сухі і зів'ялі, хоча ще трималися на гілках. Крім того, я помітив, що стовбури сосен здавалися висохлими і кора на них наче облупилася. Цей сірувато коричневий ліс простягався на велику відстань.

Я пригадав Гікменові слова: і справді, весь ліс був мертвий. Влучно він сказав! Дерева з'їв сосновий шовкопряд.

Розділ LXXXIII

В облозі

В ту мить мене це дуже зацікавило. І от що я ще відкрив для себе: синій світанок поволі змінював колір хвої – зорів схід. Мої супутники швидко посхоплювалися на ноги зі свого вологого росяного ложа і стали перевіряти попруги в коней. Усі зголодніли, але годі було сподіватися на сніданок. Зоря спалахнула лише кілька хвилин тому, але швидко розвиднювалося. Ми приготувалися до погоні. Скликали вартових, крім чотирьох, яких завбачливо залишили на чатах. Повідв'язували коней, ретельно перевірили і змастили рушниці. Більшість моїх товаришів брали участь у багатьох військових кампаніях, а тому вміло вжили всіх запобіжних заходів, аби забезпечити нам успіх у майбутній сутичці. Ми сподівалися ще до полудня наздогнати індіанців. Кожен розумів, що це переслідування може скінчитися кровопролиттям, усі ще раз твердо вирішили рухатися вперед.

Кілька хвилин ми шикувалися.