Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 55

Навіть найслабший форт, хистка огорожа може вистояти проти червоношкірих воїнів Заходу.

Після того, як їхня тактика зазнала невдачі у першій же атаці, індіанці, здавалося, не замишляли вже нічого нового і тримали нас в облозі. Вони розуміли, що наші позиції дуже ослаблені. Невдовзі постріли лунали дедалі рідше й нарешті майже припинилися. Та ми знали, що це не відступ. Навпаки, побачили, що індіанці розпалили кілька багать. Імовірно, вони збиралися готувати собі сніданок.

І в нашому загоні не було такої людини, яка їм не позаздрила!

Розділ LXXXV

Мізерний обід

Від цього тимчасового затишшя нам не стало легше, адже ми не могли відійти від своїх дерев. Ми перебували буквально за два кроки від води, однак помирали від спраги. Краще б нам зовсім не бачити води, бо, дивлячись на неї, ми зазнавали Танталових мук.

Ми бачили, як індіанці снідали на своїх бойових постах. Одні їли, а інші, чекаючи своєї черги, підносили їм їжу від кострища. Жінки ходили в межах досяжності наших пострілів. Ми всі були голодні, як вовки, адже більше доби навіть не росилися. А вигляд ворога, що наминає за обидві щоки, лишень збуджував апетит і розпалював злість. Здавалося, індіанці знущалися з нас. Вони чудово розуміли, що ми помираємо з голоду.

Гікмен аж казився з того. Усі вже встигли не раз почути, що він "такий голодний, що готовий з'їсти індіанця живцем, якщо тільки той попадеться йому на зуб". Мисливець мав такий лютий вигляд, що, здавалося, і справді був здатен здійснити свою погрозу.

– Будь хто на моєму місці, бачачи цих клятих червоношкірих, – бурчав він, – які жеруть м'ясо тушами в той час, як білі й ріски в роті не мали, сказиться і стане від сказу на диби! Клянуся алігатором самого диявола – це правда!

Навколо нас була гола місцевість, де, здавалося, навіть такі люди, як Гікмен і Везерфорд, не могли добути їжі. І все ж їм вдалося викрутитися з цього критичного становища. Вони закликали на допомогу всю свою винахідливість, і раптом їм спала на думку чудова ідея. Мисливці стали швидко розгрібати суху глицю, що товстим шаром вкривала землю. Що вони там шукали: хробаків, личинок, ящірок? Та, здається, до цього ще не дійшло. Хай які вони були голодні, але плазунами не збиралися харчуватися. Вони мали кращу ідею. Невдовзі їхні радісні вигуки переконали нас в успішності пошуків.

Гікмен тримав у руці щось буре конічної форми, подібне до великого ананаса. Виявилося, що це соснова шишка – її легко відрізнити за розміром і формою. Гікмен гукнув на всю галявину:

– А нумо, друзі, збирайте ці деревні яйця і трощіть їх! Усередині є зерна – цілком пристойна закуска. Звичайно, це вам не свинина і не мамалига, але тут немає свинини з кашею. Пошукайте навколо себе – ви напевно знайдете купу цих шишок.

Усі зраділи й миттю кинулися рити суху глицю. Це були шишки з сосен, які нас оточували. Деякі лежали на поверхні, просто під рукою, а інші довелося викопувати з під землі за допомогою шомполів і рушничних дул. Хай там як, а кожен мав чималий запас цих "яєць". Ми жадібно гризли зерна. Їх смак усім сподобався, але шишок було надто мало, щоб наситити п'ятдесят голодних шлунків.

Деякі дотепники навіть зубоскалили з цього приводу. Найбільш безтурботні з нас весело сміялися, чистячи шишки. Та взагалі нам було не до сміху – становище виявилося не з легких. Залишалося зовсім мало часу (доки вщухла стрілянина), щоб обговорити подальші дії. Досі ми якось не замислювалися, що перебуваємо в облозі. Під час напруженого бою в нас не було часу міркувати над своєю долею. Перестрілку ми розцінювали лишень як сутичку, яка невдовзі мала завершитися перемогою однієї зі сторін. Однак тепер зрозуміли, що ворог веде правильну облогу. Нас оточили з усіх боків, наче замкнули в хисткій фортеці. Єдиним нашим захистом було кільце дерев. Ми навіть не мали збитого на швидку руку блокгауза, щоб сховати своїх поранених. Кожен стояв вартовим на незмінному посту! Наше становище було вкрай небезпечним і ми навіть уявити не могли, як вирватися з облоги. Коні повтікали, лише один лежав мертвий біля ставка. Він упав од кулі Гікмена. Вчинок мисливця здивував мене, але про його задум я довідався трохи згодом.

Ми могли втримати свої позиції проти ворога уп'ятеро сильнішого, але що нам їсти? Спраги ми не боялися. Вночі буде легше: затемна зможемо пробратися до ставка.

Соснові шишки трохи вгамували голод, але більше шишок не було. Якщо так триватиме й далі, нам доведеться здатися.

Ми перемовлялися, не сходячи з місць, обговорювали наші перспективи – вони були невтішними. Чим усе це скінчиться? Як нам вийти з цієї халепи? Ось питання, які бентежили нас, які ми обмірковували.

Залишалася тільки одна надія на порятунок: спробувати вночі прорватися крізь вороже оточення. То було вельми ризиковано. Декому з нас, можливо навіть багатьом, судилося загинути, але дехто міг і врятуватися. Залишатися на місцях означало принести себе в жертву. На допомогу нам годі було сподіватися. Ми чудово розуміли: щойно охлянемо від голоду – і всі як один поляжемо.

Тож ми вирішили зачекати до настання темноти і ризикнути пробитися крізь ряди обложників.

Усі з нетерпінням дожидали заходу сонця.

Розділ LXXXVI

Куля в спину

Час неначе зупинився. Протягом дня індіанці не раз поновлювали перестрілку і, попри нашу надзвичайну пильність, убили одного нашого і кількох поранили. У цих сутичках з'ясувалося, що вороги намагались підійти ближче до лінії фронту, перебігаючи вперед від дерева до дерева. Ми чудово розуміли їхній план: вони не хотіли зійтися з нами впритул, хоч і переважали нас кількістю. Тепер їх стало ще більше, ніж на початку бою: підійшла ще одна група воїнів. Ми чули їхні радісні вітальні вигуки, та навіть маючи чисельну перевагу, вони не хотіли вступати з нами в рукопашний бій. У них була інша мета наступу, і ми розгадали її. Індіанці помітили, що, наблизившись, вони зможуть узяти на мушку і тих із нас, що перебували на протилежному боці галявини.

Тепер нам будь що слід було завадити цьому маневру, тому ми вирішили подвоїти пильність. Ми стали уважно вдивлятися в стовбури дерев, за якими ховалися дикуни, і спостерігали за ними, як мисливець на тхорів спостерігає за норами. Ми щосили заважали їм наблизитися. У спробах просунутися вперед вони не домоглися особливого успіху: це вартувало їм життя кількох найсміливіших воїнів. Як тільки наші супротивники ступали крок уперед, лунало кілька пострілів, і майже кожен ніс комусь із них вірну смерть.

Незабаром індіанцям набридли марні спроби здійснити цей небезпечний маневр. З настанням вечора вони, мабуть, відмовилися від свого наміру і вирішили продовжувати облогу.

Нарешті зайшло сонце й настали довгоочікувані сутінки. Вони обіцяли нам жадану можливість підійти до ставка. Люди божеволіли, знемагаючи від спраги. Це тривало день. Ще вдень ми хотіли наблизитись до ставка, але досвідчені мисливці попередили всіх про небезпеку, а ще більше нас переконав у цьому випадок, свідками якого ми всі стали. Один відчайдух вирішив таки ризикнути. Йому вдалося дістатися до ставу і вдосталь напитися води, та коли він повертав назад, один із дикунів уклав його наповал – то був наш останній убитий. Його мертве тіло лежало у нас перед очима. Попри муки спраги ніхто більше не наважився повторити цю ризиковану спробу.

І от нарешті довгождана пітьма лягла на землю. Тільки мерехтіння тьмяного світла ще не згасло в свинцевому небі. По двоє і по троє люди виходили з за дерев і пробиралися до ставка. Йшли вони нечутно, наче привиди, пригнувшись і легко ступаючи по траві. Ми не могли зробити вилазку гуртом, хоча всім кортіло якомога швидше вгамувати спрагу. Однак засторога старого мисливця стримувала навіть найбільш нетерплячих, і вони чекали, знемагаючи від жаги, поки інші повернуться на свої місця.

І ми чинили цілком розсудливо, бо індіанці, розгадавши наш план, почали обстрілювати галявину ще сильніше. Гриміли рушничні залпи. Дикуни марно розряджали свої рушниці – темрява заважала їм цілитися: кулі свистіли і дзижчали навколо нас, як оси, але пролітали повз.

Раптом хтось несамовито закричав, що індіанці наступають. Усі ми враз порозбігалися від води до дерев. Багатьом так і не вдалося ковтнути життєдайної вологи.

Я весь час нерухомо стояв за своїм деревом. Поруч, як вірний вартовий, був мій чорний слуга. Ми умовилися, що підемо пити по черзі. Джек наполягав, аби я пішов перший. Я вже майже піддався на його вмовляння, як раптом противник знову відкрив вогонь. Ми боялися, що індіанці поновлять атаку, і нам довелося залишитися на місці.

Я стояв і визирав з за свого стовбура, тримаючи рушницю напоготові, чекаючи вогню з боку супротивника. Раптом руку мою підкинуло вгору, і я упустив зброю – правицю навиліт пробила куля. Я надто далеко виставив плече і отримав поранення. Спершу я глянув на рану. Сильний біль допоміг точно визначити місце поранення. Я побачив, що куля пройшла через верхню частину правої руки, трохи нижче плеча, і далі ковзнула вниз по грудях, залишивши слід на мундирі. З рани широким струменем хлинула кров. Було ще досить світло, і я помітив це. Я став розстібати мундир, щоб перев'язати рану. Чорний Джек уже був біля мене; він розірвав на бинти свою сорочку.

Раптом він з подивом вигукнув:

– Що це таке, маса Джордже? Постріл зроблено ззаду.

– Ззаду? – перепитав я, оглядаючи рану. Я й сам про це подумав, бо відчув, що болить плече ззаду.

Ми ретельно оглянули рану. Розірваний одяг переконав у достовірності нашого здогаду. І я мимоволі вигукнув:

– Це так, Джеку! Значить, індіанці підійшли до узлісся з того боку галявини. Отепер нам кінець!

Ми обидва озирнулися.

І в ту ж мить, наче на підтвердження нашої думки, друга куля, очевидно пущена з протилежного боку, з глухим стуком вп'ялася в стовбур дерева, за яким ми стояли навколішки. Тепер ми не сумнівалися, звідки її було пущено. Ми бачили спалах і чули постріл.

Куди ж поділися наші товариші? Невже вони залишили свої пости і дозволили підійти індіанцям? Невже вони, нехтуючи своїм обов'язком, вирушили до ставка втамувати спрагу? Так ми спершу подумали, але, вдивляючись у темряву під тінню сосен, нікого не побачили біля ставка. Це нас здивувало.