Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 54

Вперед мудро вирішили відправити найдосвідченіших розвідників, аби вони оглянули ліс, перш ніж у ньому з'явиться наш загін. Таким чином ми могли б уникнути раптового нападу із засідки. Звісно, на роль розвідників призначили старих мисливців. Ми готові були вирушити. Вершники скочили в сідла, розвідники попрямували до краю лісу, як раптом на узліссі до нас долинули постріли і тривожні крики вартових. Вони ще не змінилися, і всі четверо одночасно розрядили свої рушниці. Тисячі пострілів прокотилися лісом, але то було не відлуння, а справжні рушничні й мушкетні постріли. Одночасно з ними пролунав пронизливий бойовий клич червоношкірих.

Індіанці напали на нас. Точніше, вони нас оточили. Усі вартові вистрілили одночасно, а це означало, що всі четверо бачили ворога. І в цьому ми невдовзі переконалися. З усіх боків лунав ворожий клич, і кулі вже свистіти не так далеко від нас. Індіанці оточували галявину. Перші постріли ворога не завдали нам великої шкоди. Кулі зачепили двох або трьох людей і поранили кількох коней. Поки що ми перебували поза межею досягання пострілів. Кулі падали переважно у ставок. Та якби індіанці підповзли ближче, їх вогонь міг би стати для нас смертоносним. Ми скупчилися на відкритій місцевості, тож були для них зручною мішенню. На щастя, наші пильні вартові помітили наближення ворога і вчасно подали сигнал тривоги. Це врятувало нас. Але про все це я думав пізніше. У критичну мить неможливо про щось розмірковувати. Характер нападу був ясний. Нас оточили і найкращою нашою відповіддю мала бути увага і зважені дії. Раптовий напад у першу хвилину трохи збив наш загін із пантелику. Крики воїнів змішалися з іржанням коней. Та невдовзі весь цей гул заглушив громовий голос Гікмена:

– Мерщій злазьте з коней! Біжіть до дерев! Злазьте з коней, швидше! Біжіть до дерев – і ховайтеся за них! Або, присягаюсь диявольським землетрусом, не один матусин синок сьогодні залишиться без скальпа! До дерев! До дерев!

Решта думали про те саме. Тому, не встиг старий мисливець договорити, як усі миттю спішилися і розбіглися хто куди. Кожен став за дерево, обличчям до лісу. Так утворилося замкнене коло. Кожен був захищений сосновим стовбуром. Ми стояли спиною один до одного і обличчям до ворога. Залишені нами коні металися по галявині. Поводи і стремена, що билися об їхні боки, ще більше їх полошили. Багато коней, проскочивши повз нас, кинулися в ліс і там потрапили в руки індіанців або, прорвавшись повз них, втекли в гущавину. Ми навіть не намагалися утримати їх. Кулі свистіли біля наших вух. Виступити з за стовбурів, що правили нам за захист, означало приректи себе на вірну загибель. Вигідність нашої позиції була очевидна вже з першого погляду. Добре, що ми не зняли вартових раніше, тоді б індіанці заскочили нас зненацька. Вони безшумно підійшли б до узлісся, і тоді б ми точно опинилися в полоні. У лісі вони були б недосяжними для наших рушниць, а ми на відкритій місцевості потрапили б під смертоносний вогонь. Тепер вони не мали перед нами великої переваги. І нас, і індіанців однаково захищали стовбури. На щастя, ми дуже швидко виконали наказ Гікмена. У відповідь на ворожі постріли ми також не мовчали: через кілька секунд наші рушниці вступили в гру. Раз у раз чулися різкі сухі потріскування пострілів. І час від часу у нас виривався переможний крик, коли хтось із індіанців необережно виступав з за дерева і падав од пострілу.

І знову спокійний, чіткий, гучний голос старого мисливця пролунав над галявиною:

– Точний приціл, хлопці! Стріляйте без промаху! Не витрачайте даремно жодної крупинки пороху… У нас він скінчиться раніше, ніж ми розправимося з клятими індіанцями! Не спускайте гачка, поки не побачите очі червоношкірого!

Це попередження було дуже слушне, адже наші юнаки відчайдушно випускали заряд за зарядом і калічили хіба стовбури дерев. Слова Гікмена змусили їх ощадливіше поводитися з запасом пороху. Постріли чулися рідше, але почастішали радісні вигуки, що свідчили про влучання в ціль.

Через кілька хвилин після початку перестрілки сутичка набула іншого характеру Більше не чути було дикого, страхітливого індіанського кличу Лишень подеколи, після вдалого пострілу, лунало наше переможне "ура" або "іо хо єхі", яким індіанський вождь надихав своїх воїнів на битву Постріли дедалі рідшали. Стріляли тільки тоді, коли можна було прицілитися напевно. Кожен був зосереджений на своїй мішені і не мав права гаяти час на безплідну перестрілку та пусті балачки.

Можливо, у всій історії флоридських воєн не знайдеш розповіді про сутичку, яка відбувалася б у такій тиші. Іноді навіть западало зловісне безгоміння. Навряд чи колись іще відбувалася битва за такого дивного розташування воюючих сторін. Ми розмістилися двома концентричними колами. Зовнішнє коло – ворог; внутрішнє, довкруж галявини, утворили ми. Відстань між колами становила кроків із сорок, але жодна зі сторін не ризикувала вступити в рукопашний бій. Ми могли перемовлятися із супротивниками, не підвищуючи голосу. Ми буквально могли цілитися в білки їхніх очей! От як відбувався цей бій!

Розділ LXXXIV

Смертельний постріл Джека

Перестрілка тривала зо дві години, але ситуація не змінилася. Час від часу хтось перебігав від одного стовбура до іншого зі швидкістю снаряда, випущеного з гаубиці, шукаючи надійнішого захисту або місця, звідки можна було б краще прицілитися в наміченого супротивника.

Стовбури дерев не були достатньо товсті, щоб захистити нас. Дехто сховався за ними. Щоб не стати мішенню, доводилося випростуватися на весь зріст, щільно притулившись до стовбура. Інші лежали між корінням, що стирчало над землею, і в такому положенні вели стрільбу.

Сутичка почалася на світанку, а тепер сонце стояло вже високо в небі. У лісі, навіть у самій гущавині, було світло. Обидві сторони чудово бачили одна одну, хоча індіанці мали певну перевагу в тому, що наш тил був відкритий. Величезні маси висохлої хвої опали з гілок і товстим шаром устелили землю, а голки, що залишилися, утворили над нами ніби прозору тюлеву завісу, яка трохи пом'якшувала пекуче сонячне проміння. У лісі було достатньо світла, щоб наші влучні стрільці мали можливість вразити будь яку ціль завбільшки з долар. Рука, нога, висунуте з за стовбура плече, навіть край одягу – все враз ставало мішенню й обстрілювалося з усіх боків. Якби хтось надумав виставити голову бодай на десять секунд, він напевно отримав би кулю в лоб – усі стрілки були надзвичайно влучні.

Так минуло дві години. Ми вже мали втрати. Не обійшлося і без кількох прикрих випадків, після яких гостре почуття ворожнечі спалахувало ще сильніше. У нас було кілька поранених – двоє з них тяжко – і один убитий. Це був юнак, улюбленець усього загону. Смерть його викликала новий вибух люті.

Індіанці зазнали серйозніших втрат. Ми бачили, як вони один за одним падали під нашими пострілами. У нашому загоні було кілька найкращих стрільців у всій Флориді. Гікмен казав, що він "узяв на мушку" трьох, а кого Гікмен "брав на мушку", в того вже точно влучала куля.

Везерфорд уклав одного індіанця наповал. У цьому не було жодного сумніву: ми бачили мертве тіло дикуна між деревами, там, де він упав. Товариші боялися відтягувати труп, щоб не потрапити під смертоносний вогонь цієї жахливої рушниці.

Через якийсь час індіанці вирішили застосувати нову тактику. І тут вони виявилися вправнішими за нас. Вони стали по двоє за кожним стовбуром. Один стріляв, а другий тим часом прицілювався. Цілком природно, що той із нас, кому призначався постріл, знав, що тепер його ворогові потрібен час, аби знову зарядити рушницю. Він зменшував пильність і ставав жертвою другого стрільця.

Цей розрахунок виявився правильним. Перш ніж ми розгадали цю хитрість, у наших лавах уже було кілька поранених і один убитий.

Така підступність ще сильніше розлютила наших людей, адже ми не могли відповісти тим самим. Нас було дуже мало, і, якби ми стали по двоє за одне дерево, то ослабили б свій ланцюг. Тому мусили зберегти колишні позиції і лише вжити запобіжних заходів.

Раз нам вдалося відплатити індіанцям їхньою ж монетою. Це зробили Чорний Джек і я. Ми стояли майже поряд за двома деревами. Проти нас було троє дикунів, які весь ранок стріляли значно жвавіше за інших. Одна з куль пробила рукав мого мундира, а в Джека куля вирвала жмут волосся з його кошлатої голови. На щастя, ніхто не був поранений.

Одного з цих індіанців моєму приятелеві дуже кортіло поцілити. Це був високий дикун в уборі з пір'я грифа – імовірно, вождь. Його обличчя час від часу мелькало між деревами і мало якийсь особливий яскраво червоний відтінок. Воно блищало між стовбурів, наче другий сонячний диск. До нього мій слуга відчував особливу ненависть. Мабуть, індіанець помітив колір шкіри Джека і впродовж перестрілки весь час під'юджував його. Індіанець говорив своєю мовою, але Джек досить добре знав її. Джек був роздратований, розлючений і присягнувся помститися яскраво червоному вождю.

Мені вдалося допомогти Джекові здійснити його план. Закріпивши на палі свій кашкет, я трохи вистромив його з за стовбура. Це була стара, всім відома хитрість, але індіанець, як висловився Джек, "попався на вудку". Яскраво червоне обличчя показалося над заростями пальмето, злетів димок, і в ту ж мить куля вибила кашкет із моїх рук. Та одночасно пролунав інший, гучніший постріл – то вистрілив Джек.

Я визирнув з за дерева і побачив, що червоне обличчя над кущами геть почервоніло. Яскраво червоний колір перетворився на малиновий. По цьому розфарбований індіанець гепнувся на землю просто в кущі.

Під час перестрілки індіанці не намагались наблизитися до нас, хоча їх було значно більше. До групи, яку ми переслідували, приєдналася ще одна, така сама за чисельністю. На галявині зібралося не менше ста індіанців – зараз їх було стільки ж, скільки на початку бою. Але вони обмежувалися облогою. Звісно, можна було раптово атакувати і миттю придушити нас кількісною перевагою. Та вони знали, що, перш ніж їм вдасться підійти до нашого ланцюга, їхні ряди значно порідшають і загинуть кращі воїни. У таких випадках індіанці поводяться вкрай обережно. Вони рідко наважуються напасти на супротивника, якщо той засів у бодай незначному укріпленні.